Від першої книги — до «розстрільних списків»: Кременчуцька газета зустрілась з письменницею, яку не зламали ані окупація, ані війна

02 лютого 2026 р. 19:03

02 лютого 2026 р. 19:03


З перших вуст.

Минулими вихідними на Полтавщині перебувала відома українська письменниця Світлана Талан. Вона приїжджала і в Кременчук. Але журналістка «Кременчуцької газети» побувала на її зустрічі у Козельщині.

Від першої книги — до «розстрільних списків»: Кременчуцька газета зустрілась з письменницею, яку не зламали ані окупація, ані війна

Саме там, у Смарт Просторі, відбулася творча зустріч зі Світланою Талан — авторкою, яка пише в жанрі реалізму й говорить про життя таким, яким воно є. В основі її історій — долі реальних людей і автобіографічні мотиви.

Від першої книги — до «розстрільних списків»: Кременчуцька газета зустрілась з письменницею, яку не зламали ані окупація, ані війна

На початку зустрічі Світлана Талан пригадала, що навчилась читати рано. Це її захопило, тож бібліотекарки не вірили, що дівчина так швидко читає.

«Найбільше мені запам’яталася книжка — найперша, яку я прочитала, — “Українські приказки та прислів’я”. Я малюнки пам’ятаю досі. Таке, знаєте, перше враження від художньої книги: “Ось вам і Лука, рукавиці за пазухою, а він їх шука”. Намальований хлопчик, кожух, у нього тут рукавиці стирчать, а він шукає. Тоді я все розкуміла у прямому сенсі. Я дивилася на ту картинку й думала: “Ну чому він їх шукає, як вони виглядають, їх же видно?” Потім прочитала: “Не кажи гоп, поки не перескочиш”. Я зібрала дівчат через калюжу скакати — і перестрибують, кажуть “гоп”. І стрибали, стрибали — ні вони, ні я не зрозуміли, на що треба казати, коли ти стрибаєш через калюжу. Тобто таке було враження», — із спогадів про дитинство.

Від першої книги — до «розстрільних списків»: Кременчуцька газета зустрілась з письменницею, яку не зламали ані окупація, ані війна

І ось коли бібліотекарка не дала дівчині п’ять книжок замість трьох, бо не повірила, що та їх читає, а не лише роздивляється картинки, вона розплакалась і дала собі слово: коли виросте — писатиме товсті книжки. А тій бібліотекарці не дасть їх читати.

«Я потім уже пізніше уявляла, що буду малюнки малювати, що буду писати книжки… Минуло багато років, поки я стала письменницею. Уже з 9 класу я працювала позаштатним кореспондентом районної газети. Одразу мене запрошували на офіційну роботу. І коли постало питання, куди навчатися йти, а мої батьки — вчителі, то мама сказала: “Чи письменницею станеш, чи ні, а вчителькою точно будеш”. Ну і все. Я стала вчителькою. Я працювала все життя вчителем початкових класів», — розповіла Світлана Талан.

На тому, щоб вона почала писати книжки, наполіг чоловік. Сама письменниця пригадує, що це був 2008 рік і це був її другий шлюб.

«Я взагалі не мала поняття, як це робиться, як друкуються книжки. Нічого. Але коли чоловік прокинувся, я ту ніч не спала — я сиділа на кухні і тихенько писала. Він каже: “Я не зрозумів, що це таке”. А я кажу: “Ну ти ж сказав — напиши книжку, я сіла і пишу”. Просто сиділа і писала вручну. Далі мені набирали тексти, я розсилала в усі видавництва, які тільки можна. Усі мені дружно відмовляли», — із розповіді Світлани Талан.

Просто шукала видавництва, на книжках знаходила адреси і якось відправляла.

«Мені всі казали: без знайомств, без протеже пробитися в літературі в наш час неможливо. Але мета була поставлена. І у 2008 році я дізналася цікаву історію про дівчину-медсестру, яка врятувала людей в автотрощі. Вона заразилася ВІЛ, була інфікована. І така трагічна історія. Мені захотілося написати її в художній формі. Я написала цю книгу дуже швидко — за три місяці. Писала ночами, віддавала всю себе. Написала українською і російською мовами. Знову відправила у всі видавництва — і знову всі відмовили. Це був твір під назвою “Щастя тим, хто йде далі”. А тоді мій син каже: “По телебаченню показували, що є ‘Коронація слова’ — літературний конкурс, куди під псевдонімом можна направляти твори”. Наступного року я українською мовою відправила на “Коронацію слова”. І у 2011 році мені зателефонували й сказали, що цей твір став лауреатом конкурсу. Запросили до Києва. З 2008 по 2011 рік я не зупинялася ні на мить», — розповіла письменниця.

Від першої книги — до «розстрільних списків»: Кременчуцька газета зустрілась з письменницею, яку не зламали ані окупація, ані війна

Не все було просто.

«Я завжди розповідаю про це молоді. Бо знаєте, чому? Щоб не опускалися руки, що всього можна досягти, тільки у когось виходить це швидше, а комусь треба докласти певних зусиль. Мені не було кому допомогти. Я не знала, до кого звернутися. Я могла звернутися до батька. Батько кохався у літературі, викладав українську мову і літературу. Але мені хотілося, знаєте, прийти до нього, показати книжки, дуже здивувати. І, до речі, він не дочекався виходу моєї книги. І я поїхала до Києва», — розповіла письменниця.

Далі вже всі видавництва направили Світлані Талан запрошення на друк.

«І у січні 2012 року — це чотири роки від того, як я почала писати, — вийшла книга під назвою «Коли ти поруч». І я дуже хвилювалася, як вона сприйметься читачами. І що цікаво — за рік був проданий рекордний на всю Україну наклад — 70 тисяч екземплярів. Невідомого автора, без реклами, без анонсів. Я не знаю, чому так вийшло. Дуже зачепила ця книжка. І, до речі, у цьому півріччі буде перевидання. Уже продано понад 112 тисяч цих книжок, і вона залишається найбільшим накладом з моїх книжок. Хоча написана ще простою мовою і без досвіду я писала. Але це була книжка в жанрі реальних історій», — із розповіді С. Талан.

Зазначає, що всі її книги — у жанрі реальних історій.

«І однією зі своїх найкращих проєктів я вважаю книгу «Розколоте небо». Це була також ідея чоловіка — написати книгу про Голодомор на Луганщині. А спонукало те, що мій прадід був куркулем на Сумщині, звідки я родом. Його розкуркулили свого часу. Звичайно, я вже на Сумщині не жила — я жила на Луганщині все своє доросле, свідоме життя. Тому чоловік взяв відпустку на місяць, і ми об’їздили ту частину Луганщини — від нашого міста Сєвєродонецька до Луганська. Ми приїжджали до кордону з Росією і знаходили ті місця, де відбувалися події, зустрічалися з очевидцями, працювали з архівами. Бібліотекарі дуже допомагали, бо за часів управління Ющенка було зібрано багатий матеріал про Голодомор. Були вражаючі історії, і хотілося побачити ті місця, щоб книга виглядала більш реальною», — пригадала письменниця.

Особливо письменницю вразило, як у 1932–33 роках там же, на Луганщині, матері, доведені до відчаю, закидали немовлят, замотаних у ковдри, у вагони, аби їх врятувати від неминучої смерті.

«Це мені жінки розповідали, матері яких ще пам’ятали ті події. Бо буквально за кілька кілометрів була станція в росії. І там червоноармійці ходили, слухали, чи не плачуть немовлята, діставали їх і відправляли в дитбудинки вже в росії. Відомо, що в Україні навіть в одних будинках діти помирали з голоду — не було можливості врятувати. А там їх виходжували, але мати ніколи не знала про долю своїх дітей. І в інших місцях також побувала. І так трапилося, що пізніше, після того, як я зібрала матеріал, частина Луганщини вже була окупована, але я встигла зібрати той матеріал», — розповіла Світлана Талан.

Від першої книги — до «розстрільних списків»: Кременчуцька газета зустрілась з письменницею, яку не зламали ані окупація, ані війна

Робота над книгою тривала рік. Нині книга рекомендована Міністерством освіти для вивчення в навчальних і освітніх закладах на позакласному читанні.

«У 2014 році наше місто опинилося в окупації. І тоді я залишилася у місті. Три місяці місто було окуповане. Я збирала матеріал ще до того, як окупація відбулася, коли тривала підготовка до референдуму. Було дуже багато преси, листівок і так далі. Збирала газети, які закидали в поштові скриньки. Відчувала, що щось має відбутися. Щось має бути, чого я не знала. Але той матеріал був зібраний також і тоді, коли я перебувала в окупації. Я робила короткі записи — що я в той час відчувала, що бачила, що дізнавалася, тобто очима простої мешканки міста. І коли наше місто звільнили влітку 2014 року, потім була написана друга частина. Перша частина називалася «Оголений нерв» — це 500 сторінок. А друга частина була про Іловайськ — ті ж самі герої, продовження цієї книги, «Повернутися дощем». Коли був написаний «Оголений нерв», я відправила його у видавництво. І одразу редактор мені зателефонувала і сказала: “Ви добре подумали, хочете видати таку книгу?” Я відповіла: я зібрала історію. Якщо видавництво не видасть, то я все залишу для своїх нащадків», — розповіла пані Світлана.

Але книгу помітили на окупованих територіях, бо на пропагандистському каналі зробили сюжет. Письменницю було внесено в так звані розстрільні списки «ЛНР» за цю книгу.

«А пізніше, десь за пів року після того, у місцевих групах в “Однокласниках” місцеві сепаратисти почали писати: давайте з нею самі розправимося. Розстріляти — це дуже легко. Давайте їй придумаємо кінець… За місяць найбільше голосів назбирали за те, щоб спалити мене живцем на моїх книжках. Ну це в наш час такий маразм може бути в людей» , — із розповіді письменниці.

Знову від війни тікати довелося у 2022 році — виїхали у Львівську область. Виїхали з чоловіком і сином. Поїхали в місто Миколаїв.

«Зняли будиночок, нас було шестеро. І там уже тоді почалися випробування, коли мені потрібно було терміново робити складну і дуже коштовну операцію. Я хочу сказати, що на той час мої читачі за півтори доби зібрали певну суму. У Стрию мене прооперували один раз. На другий день з’ясували, що це не двостороннє запалення легень після операції. На третій день з’ясували, що мені потрібно робити операцію знову. І я в такому стані лежу, знаєте, мені вже нічого — світ не милий. І двері в коридор були відчинені. І жінка одна раз пройшла, другий раз пройшла, а потім зайшла до мене в палату. Каже: “Може, вам щось треба?” Я кажу: “Нічого вже не треба”. Але вона сіла біля мене і розповіла так коротенько свою історію», — говорить письменниця.

От по тій розповіді і народилася ще одна книга Світлани Талан. Ще одна книга народилася після розповіді незнайомої жінки по телефону.

А єдина книга «Назустріч сонцю», написана на замовлення, — про події Іловайська, про військовослужбовця Тараса, про його кохання до дівчини Мар’яни.

«Одразу скажу, що герой цієї книги загинув, загинув під Іловайськом. І коли мама його, зломлена горем, вона цілий рік себе налаштовувала. Спочатку починала говорити — і починала плакати, хоча вже десять років минуло з дня загибелі сина. А потім усе-таки вона налаштувала себе. І у телефонній розмові ми з нею погоджували все, як було. Можливо, десь я щось трошки художньо дописала, але там справді дуже цікава історія — історія неймовірного, неземного кохання. Про це кохання погодилися, щоб я написала, і батьки загиблого Тараса, і батьки його дівчини Мар’яни. Ми довго думали, як залишити імена — чи змінити. Я запропонувала: давайте залишимо», — розповіла письменниця.

Вона не боїться розкривати секрети і говорить, що вже готується до друку нова книга.

«Якщо я в лютому закінчу цю книгу, то у травні, на “Книжковій країні” в Києві, вона буде представлена. У ній не буде війни — у ній буде цікава, реальна історія, яка почалася у 1993 році і закінчилася у 2013 році. Це просто така життєва історія родини і дитини, скажімо так», — її слова.

Олена Ліпошко

Фото Смарт Простір

Від першої книги — до «розстрільних списків»: Кременчуцька газета зустрілась з письменницею, яку не зламали ані окупація, ані війна

Джерело: kg.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua