вологість:
тиск:
вітер:
Від першої книги — до «розстрільних списків»: Кременчуцька газета зустрілась з письменницею, яку не зламали ані окупація, ані війна
З перших вуст.
Минулими вихідними на Полтавщині перебувала відома українська письменниця Світлана Талан. Вона приїжджала і в Кременчук. Але журналістка «Кременчуцької газети» побувала на її зустрічі у Козельщині.
Саме там, у Смарт Просторі, відбулася творча зустріч зі Світланою Талан — авторкою, яка пише в жанрі реалізму й говорить про життя таким, яким воно є. В основі її історій — долі реальних людей і автобіографічні мотиви.
На початку зустрічі Світлана Талан пригадала, що навчилась читати рано. Це її захопило, тож бібліотекарки не вірили, що дівчина так швидко читає.
«Найбільше мені запам’яталася книжка — найперша, яку я прочитала, — “Українські приказки та прислів’я”. Я малюнки пам’ятаю досі. Таке, знаєте, перше враження від художньої книги: “Ось вам і Лука, рукавиці за пазухою, а він їх шука”. Намальований хлопчик, кожух, у нього тут рукавиці стирчать, а він шукає. Тоді я все розкуміла у прямому сенсі. Я дивилася на ту картинку й думала: “Ну чому він їх шукає, як вони виглядають, їх же видно?” Потім прочитала: “Не кажи гоп, поки не перескочиш”. Я зібрала дівчат через калюжу скакати — і перестрибують, кажуть “гоп”. І стрибали, стрибали — ні вони, ні я не зрозуміли, на що треба казати, коли ти стрибаєш через калюжу. Тобто таке було враження», — із спогадів про дитинство.
І ось коли бібліотекарка не дала дівчині п’ять книжок замість трьох, бо не повірила, що та їх читає, а не лише роздивляється картинки, вона розплакалась і дала собі слово: коли виросте — писатиме товсті книжки. А тій бібліотекарці не дасть їх читати.
«Я потім уже пізніше уявляла, що буду малюнки малювати, що буду писати книжки… Минуло багато років, поки я стала письменницею. Уже з 9 класу я працювала позаштатним кореспондентом районної газети. Одразу мене запрошували на офіційну роботу. І коли постало питання, куди навчатися йти, а мої батьки — вчителі, то мама сказала: “Чи письменницею станеш, чи ні, а вчителькою точно будеш”. Ну і все. Я стала вчителькою. Я працювала все життя вчителем початкових класів», — розповіла Світлана Талан.
На тому, щоб вона почала писати книжки, наполіг чоловік. Сама письменниця пригадує, що це був 2008 рік і це був її другий шлюб.
«Я взагалі не мала поняття, як це робиться, як друкуються книжки. Нічого. Але коли чоловік прокинувся, я ту ніч не спала — я сиділа на кухні і тихенько писала. Він каже: “Я не зрозумів, що це таке”. А я кажу: “Ну ти ж сказав — напиши книжку, я сіла і пишу”. Просто сиділа і писала вручну. Далі мені набирали тексти, я розсилала в усі видавництва, які тільки можна. Усі мені дружно відмовляли», — із розповіді Світлани Талан.
Просто шукала видавництва, на книжках знаходила адреси і якось відправляла.
«Мені всі казали: без знайомств, без протеже пробитися в літературі в наш час неможливо. Але мета була поставлена. І у 2008 році я дізналася цікаву історію про дівчину-медсестру, яка врятувала людей в автотрощі. Вона заразилася ВІЛ, була інфікована. І така трагічна історія. Мені захотілося написати її в художній формі. Я написала цю книгу дуже швидко — за три місяці. Писала ночами, віддавала всю себе. Написала українською і російською мовами. Знову відправила у всі видавництва — і знову всі відмовили. Це був твір під назвою “Щастя тим, хто йде далі”. А тоді мій син каже: “По телебаченню показували, що є ‘Коронація слова’ — літературний конкурс, куди під псевдонімом можна направляти твори”. Наступного року я українською мовою відправила на “Коронацію слова”. І у 2011 році мені зателефонували й сказали, що цей твір став лауреатом конкурсу. Запросили до Києва. З 2008 по 2011 рік я не зупинялася ні на мить», — розповіла письменниця.
Не все було просто.
«Я завжди розповідаю про це молоді. Бо знаєте, чому? Щоб не опускалися руки, що всього можна досягти, тільки у когось виходить це швидше, а комусь треба докласти певних зусиль. Мені не було кому допомогти. Я не знала, до кого звернутися. Я могла звернутися до батька. Батько кохався у літературі, викладав українську мову і літературу. Але мені хотілося, знаєте, прийти до нього, показати книжки, дуже здивувати. І, до речі, він не дочекався виходу моєї книги. І я поїхала до Києва», — розповіла письменниця.
Далі вже всі видавництва направили Світлані Талан запрошення на друк.
«І у січні 2012 року — це чотири роки від того, як я почала писати, — вийшла книга під назвою «Коли ти поруч». І я дуже хвилювалася, як вона сприйметься читачами. І що цікаво — за рік був проданий рекордний на всю Україну наклад — 70 тисяч екземплярів. Невідомого автора, без реклами, без анонсів. Я не знаю, чому так вийшло. Дуже зачепила ця книжка. І, до речі, у цьому півріччі буде перевидання. Уже продано понад 112 тисяч цих книжок, і вона залишається найбільшим накладом з моїх книжок. Хоча написана ще простою мовою і без досвіду я писала. Але це була книжка в жанрі реальних історій», — із розповіді С. Талан.
Зазначає, що всі її книги — у жанрі реальних історій.
«І однією зі своїх найкращих проєктів я вважаю книгу «Розколоте небо». Це була також ідея чоловіка — написати книгу про Голодомор на Луганщині. А спонукало те, що мій прадід був куркулем на Сумщині, звідки я родом. Його розкуркулили свого часу. Звичайно, я вже на Сумщині не жила — я жила на Луганщині все своє доросле, свідоме життя. Тому чоловік взяв відпустку на місяць, і ми об’їздили ту частину Луганщини — від нашого міста Сєвєродонецька до Луганська. Ми приїжджали до кордону з Росією і знаходили ті місця, де відбувалися події, зустрічалися з очевидцями, працювали з архівами. Бібліотекарі дуже допомагали, бо за часів управління Ющенка було зібрано багатий матеріал про Голодомор. Були вражаючі історії, і хотілося побачити ті місця, щоб книга виглядала більш реальною», — пригадала письменниця.
Особливо письменницю вразило, як у 1932–33 роках там же, на Луганщині, матері, доведені до відчаю, закидали немовлят, замотаних у ковдри, у вагони, аби їх врятувати від неминучої смерті.
«Це мені жінки розповідали, матері яких ще пам’ятали ті події. Бо буквально за кілька кілометрів була станція в росії. І там червоноармійці ходили, слухали, чи не плачуть немовлята, діставали їх і відправляли в дитбудинки вже в росії. Відомо, що в Україні навіть в одних будинках діти помирали з голоду — не було можливості врятувати. А там їх виходжували, але мати ніколи не знала про долю своїх дітей. І в інших місцях також побувала. І так трапилося, що пізніше, після того, як я зібрала матеріал, частина Луганщини вже була окупована, але я встигла зібрати той матеріал», — розповіла Світлана Талан.
Робота над книгою тривала рік. Нині книга рекомендована Міністерством освіти для вивчення в навчальних і освітніх закладах на позакласному читанні.
«У 2014 році наше місто опинилося в окупації. І тоді я залишилася у місті. Три місяці місто було окуповане. Я збирала матеріал ще до того, як окупація відбулася, коли тривала підготовка до референдуму. Було дуже багато преси, листівок і так далі. Збирала газети, які закидали в поштові скриньки. Відчувала, що щось має відбутися. Щось має бути, чого я не знала. Але той матеріал був зібраний також і тоді, коли я перебувала в окупації. Я робила короткі записи — що я в той час відчувала, що бачила, що дізнавалася, тобто очима простої мешканки міста. І коли наше місто звільнили влітку 2014 року, потім була написана друга частина. Перша частина називалася «Оголений нерв» — це 500 сторінок. А друга частина була про Іловайськ — ті ж самі герої, продовження цієї книги, «Повернутися дощем». Коли був написаний «Оголений нерв», я відправила його у видавництво. І одразу редактор мені зателефонувала і сказала: “Ви добре подумали, хочете видати таку книгу?” Я відповіла: я зібрала історію. Якщо видавництво не видасть, то я все залишу для своїх нащадків», — розповіла пані Світлана.
Але книгу помітили на окупованих територіях, бо на пропагандистському каналі зробили сюжет. Письменницю було внесено в так звані розстрільні списки «ЛНР» за цю книгу.
«А пізніше, десь за пів року після того, у місцевих групах в “Однокласниках” місцеві сепаратисти почали писати: давайте з нею самі розправимося. Розстріляти — це дуже легко. Давайте їй придумаємо кінець… За місяць найбільше голосів назбирали за те, щоб спалити мене живцем на моїх книжках. Ну це в наш час такий маразм може бути в людей» , — із розповіді письменниці.
Знову від війни тікати довелося у 2022 році — виїхали у Львівську область. Виїхали з чоловіком і сином. Поїхали в місто Миколаїв.
«Зняли будиночок, нас було шестеро. І там уже тоді почалися випробування, коли мені потрібно було терміново робити складну і дуже коштовну операцію. Я хочу сказати, що на той час мої читачі за півтори доби зібрали певну суму. У Стрию мене прооперували один раз. На другий день з’ясували, що це не двостороннє запалення легень після операції. На третій день з’ясували, що мені потрібно робити операцію знову. І я в такому стані лежу, знаєте, мені вже нічого — світ не милий. І двері в коридор були відчинені. І жінка одна раз пройшла, другий раз пройшла, а потім зайшла до мене в палату. Каже: “Може, вам щось треба?” Я кажу: “Нічого вже не треба”. Але вона сіла біля мене і розповіла так коротенько свою історію», — говорить письменниця.
От по тій розповіді і народилася ще одна книга Світлани Талан. Ще одна книга народилася після розповіді незнайомої жінки по телефону.
А єдина книга «Назустріч сонцю», написана на замовлення, — про події Іловайська, про військовослужбовця Тараса, про його кохання до дівчини Мар’яни.
«Одразу скажу, що герой цієї книги загинув, загинув під Іловайськом. І коли мама його, зломлена горем, вона цілий рік себе налаштовувала. Спочатку починала говорити — і починала плакати, хоча вже десять років минуло з дня загибелі сина. А потім усе-таки вона налаштувала себе. І у телефонній розмові ми з нею погоджували все, як було. Можливо, десь я щось трошки художньо дописала, але там справді дуже цікава історія — історія неймовірного, неземного кохання. Про це кохання погодилися, щоб я написала, і батьки загиблого Тараса, і батьки його дівчини Мар’яни. Ми довго думали, як залишити імена — чи змінити. Я запропонувала: давайте залишимо», — розповіла письменниця.
Вона не боїться розкривати секрети і говорить, що вже готується до друку нова книга.
«Якщо я в лютому закінчу цю книгу, то у травні, на “Книжковій країні” в Києві, вона буде представлена. У ній не буде війни — у ній буде цікава, реальна історія, яка почалася у 1993 році і закінчилася у 2013 році. Це просто така життєва історія родини і дитини, скажімо так», — її слова.
Олена Ліпошко
Фото Смарт Простір
Джерело: kg.ua
Новини рубріки
+7 градусів в амбулаторії: депутат з Кременчука вважає, що владі «по*х»
02 лютого 2026 р. 19:03
Пожежа на вулиці Івана Нагнибіди в Кременчуці: згоріла прибудова
02 лютого 2026 р. 19:03