«Вони захищали нас, а хто захистить їх?» — у Кременчуці пройшла акція і хода на підтримку військовополонених та безвісти зниклих

08 лютого 2026 р. 22:47

08 лютого 2026 р. 22:47

«У полонених гниють рани, а у байдужих — гниє душа».

Сьогодні о 12-й годині біля Палацу культури «Кредмаш» у Кременчуці зібралися люди, які не можуть мовчати. Хода від Палацу культури вздовж центральної вулиці до Площі Перемоги та акція «Не мовчи, полон вбиває» вкотре нагадали місту й усій країні: за колючим дротом залишаються наші Захисники, а кожен день очікування для їхніх родин стає випробуванням, не менш важким, ніж найзапекліший бій.

Організовують ці зустрічі сім’ї безвісти зниклих і військовополонених, які прагнуть привернути увагу до проблеми, про яку суспільство часто згадує хвилями, тоді як для них це триває щохвилини.

Акція покликана достукатися до кожного, хто може допомогти, не залишати родини наодинці, стати голосом тих, хто не може говорити, і нагадати: жоден захисник не повинен бути забутий.Багато з тих, хто нині у полоні, воювали в складі легендарного полку «Азов», інші — бійці різних підрозділів, які зупиняли ворога у найгарячіших точках.

Попри втому, виснаження, сум і розпач, а також незліченні спроби добитися бодай якоїсь інформації, матері, дружини, сестри, діти й побратими продовжують виходити на акції. Вони не дозволяють темі полону зникнути з публічного простору.

Юлія, одна з організаторок сьогоднішньої ходи, живе в постійному очікуванні свого чоловіка. Він вважається безвісти зниклим уже десять місяців. Та таких історій, за її словами, — тисячі. Саме тому сьогодні родини вийшли на ходу, щоб знову і знову нагадати суспільству: за цих хлопців потрібно боротися, про них не можна мовчати. Це не цифри й не статистика — це життя, які потрібно повертати.

« Дуже багато хлопців перебувають у полоні та не мають підтвердженого статусу. Сьогодні ми організували цю ходу, як можна більше закликати суспільство до цієї теми, що за хлопців потрібно виходити, пам'ятати, що це життя і їх потрібно звідти діставати якось. Ми хочемо закликати суспільство та всіх тих, хто має який вплив на звільнення наших хлопців та на їхній пошук.

Бо пошуком займаються лише родини. І ми хочемо нагадати, що нас дуже багато. І це ж дуже маленька кількість людей (мається на увазі тут, сьогодні - авт)...  Тобто це взагалі 1%, якщо не менше.. А хлопців дуже багато, вони зникають кожного дня і ми просимо достойного пошуку та щоб прикладувались усі зусилля до їх звільнення », - розповідає Юлія.

За словами дівчини, останній обмін відбувся 5 числа. До нього — чотири місяці тиші. Але навіть він подарував велику надію, адже серед звільнених був боєць, якого вважали загиблим і який мав фізичну могилу. Його повернення стало доказом того, що багато наших хлопців роками можуть перебувати у повній інформаційній тиші — живі, але приховані від світу.

І як зазначає Юлія, кожне звільнення — це не просто радість. Це сотні голосів, які могли почути рідні. Це мінімум 157 звісток, бо кожен повернутий знає ще когось, може розповісти бодай про одну людину. Це дає сили, мотивацію і віру не зупинятися.

Чоловік Юлії був мобілізований 14 лютого 2025 року. Вже 21 квітня він зник безвісти. Його підрозділ вийшов на позицію, яка наступного дня опинилася під окупацією. Було знищення позиції, обстріл — і тиша. Жодної офіційної інформації досі немає. Та серце не приймає мовчання як відповідь. Віра підказує Юлії: він живий... Відсутність фото чи відео нічого не доводить — надто багато хлопців повертаються після років повної невідомості. Дівчина знає й про підтверджені випадки полону через МКЧХ, де роками не було жодної звістки.

«Я впевнена, що він живий. Його чекає вдома п’ятирічна донька. І я. Ми боремося і будемо боротися», — каже Юлія, додаючи, що поки в нашій країні є хоча б один полонений чи один зниклий, спокою не буде.

Серед учасників акції була Олена, яка чекає на свого сина.

Він зник 15 лютого 2025 року в Костянтинополі, Донецька область. Вже майже рік немає жодної інформації про його місцезнаходження.

«Інформації ніякої. Чекаємо, ходимо на акції», - каже жінка.

У Олени є шестирічний онук, який щодня чекає на батька. Вони вірять, що син може перебувати в полоні, сподіваються на обмін, хоча офіційної інформації немає. Та надія не згасає — вона тримає родину і дає силу боротися далі.

Ще одна учасниця акції Валентина чекає на свого сина Олександра, який зник майже два роки тому. Він долучився до Збройних Сил добровольцем, пройшов строкову службу і завжди казав, що йому подобається служба. Про зникнення мати дізналася від побратимів сина через соцмережі, а згодом отримала підтвердження від командира: офіційно він вважається безвісти зниклим.

Жінка не часто долучається до акцій, адже живе на Глобинщині, але сьогодні вирішила приїхати і долучитися до ходи. Для неї такі заходи — це спосіб тримати надію та підтримувати зв’язок з іншими родинами.

Ці історії – лише кілька з тисяч, але вони показують те, чого не виміряти жодною статистикою: як тримається людина, коли все навколо руйнується. Віра, яку ніхто не бачить, тримає ці родини на ногах.

Йдучи містом, учасники акції несли портрети своїх близьких. Багато містян зупинялися, звертали увагу, відчувалася напруга і біль, який неможливо було не помітити. У декого на очах виступали сльози.

Для родин безвісти зниклих життя змінюється з однією фразою: «Ваш чоловік, син або брат зник». Світ навколо продовжує рухатися, а вони зупиняються. Зникають слова, губиться час, залишається лише порожнеча і ця фраза. Телефон стає продовженням руки: кожен дзвінок або повідомлення — шанс дізнатися бодай щось, а страх чути його звук водночас переплітається з надією. Тоді починається щоденна боротьба.

Родини шукають будь-яку інформацію, кожен доказ, що їхні близькі живі. Вчаться читати між рядків, не вірити чуткам, триматися за кожен шанс. Чекання — теж боротьба, бо це робота не зламатися. Жити між страхом і надією, вірою і відчаєм, між «ще трохи» і «будь ласка, сьогодні».

Виходячи на такі акції, вони нагадують: мовчання вбиває швидше за кулі. Якщо про них не говорити, їх легше забути, а забути — значить не повернути. Сьогодні родини говорять: їхні рідні живі, і боротьба за них не припиниться. Кожен може стати поруч, бо тільки разом є шанс повернути додому тих, хто зник.

Ці акції — більше, ніж зібрання. Це голос, що рве тишу байдужості, нагадує: їх чекають, їх не забули, і є ті, хто готовий боротися за їхнє повернення навіть тоді, коли весь світ мовчить.

Детальніше про те, як відбулася хода у Кременчуці на підтримку військовополонених та безвісти зниклих, дивіться у відео.

Нагадаємо, «Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама

"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"

"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маріуполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ

Валерія Макряшина

Фото авторки

Відео Максима Полтавця

Полтавські