«Мала, я не можу хлопців кинути...»: Кременчук попрощався із Захисником Анатолієм Сліпком

13 лютого 2026 р. 15:35

13 лютого 2026 р. 15:35

Вічна пам'ять!

У Міському палаці культури сьогодні панувала тиша, сповнена невимовного жалю. Мешканці Кременчука провели в останню дорогу свого земляка, солдата Анатолія Васильовича Сліпка. Чоловіка, який пішов на фронт добровольцем у перші тижні повномасштабного вторгнення росії в Україну і залишався вірним присязі до останнього подиху.

Шлях обов’язку та честі

Анатолій народився 5 травня 1977 року в нашому місті. Тут він зростав, закінчив ліцей №17 та ВПУ №7.

До великої війни працював охоронником, будував плани на майбутнє. Проте після 24 лютого 2022 року він прийняв вольове рішення — стати на захист Батьківщини.

«Був призваний на військову службу по мобілізації з 10 квітня 2022 року. Служив у званні солдата на посаді електрика-моториста інженерно-маскувального відділення. Помер, на жаль, 30 січня 2026 року поблизу населеного пункту Олександрівка Краматорського району Донецької області, внаслідок вогнепального поранення під час проходження військової служби», — розповів офіцер цивільно-військового співробітництва Віталій Іванчиков.

Він помер у лікарні, до останнього борючись за життя так само запекло, як до того боровся за Україну.

«Він наче відчував...»

Найбільш щемливими спогадами про Анатолія діляться його рідні. Сестра воїна, Наталія, згадує брата як надзвичайно чуттєву людину. Вона бачила, як війна змінила його, як загартувала і водночас наповнила його очі невимовним болем від побаченого на фронті.

«Я кажу: "Уже потрібно закінчувати це якось, ну ти ж уже зморений, тому вже сил немає". Він мене завжди називав малая, він каже: "Малая, я не можу хлопців кинути, я з ними буду до перемоги, не можу і все". В нього вже в останній час навіть уже сил не було, вже такий розпач був, біль в очах. Але він завжди казав, "Щоб не трапилось, я буду на фронті з хлопцями". Його рішення було піти на фронт добровольцем...», - розповідає Наталія.

Війна та близькість смерті назавжди змінюють людину — Наталія помітила це по тому, як стрімко подорослішав Анатолій. Його думки та погляди на світ стали іншими, глибшими, позбавленими всього зайвого. Він став зовсім іншою людиною, ніж був ще вчора, дуже подорослішав...

Його останні настанови сестрі були сповнені турботи та любові: «Щоб не було, все буде завжди добре. Завжди, завжди. І ніколи не здавайся. Все буде добре. Тримайся і маму підтримуй. Завжди».

Попрощатися з Анатолієм прийшов і його двоюрідний брат — воїн із позивним «Терзай». Їх поєднала не лише кров, а й спільна доля: обидва пішли на фронт добровольцями з перших днів, хоча війна і розвела їх по різних напрямках, де кожен виконував свої бойові завдання.

Чоловік згадує брата як надзвичайно завзятого патріота, який не міг залишатися осторонь війни — він щиро вболівав за долю країни та понад усе любив рідну землю.

« Толя був дуже завзятим патріотом, переживав дуже за події, які сталися в нашій країні, тобто війна... Любив свою землю, любив мати, сестру, дуже любив. Він був одним чоловіком в сім'ї», — ділиться родич.

Про загибель брата він дізнався від тітки. Прямо з фронту "Терзай" приїхав на прощання, щоб віддати останню шану рідній людині,

Останній бій

Бойовий шлях Анатолія пролягав через найзапекліші ділянки фронту. Командир роти та побратим із позивним «Міха» згадує: «Де було найгарячіше — там завжди був Толик». Разом вони пройшли чимало випробувань, які під силу далеко не кожному.

З самого початку повномасштабного вторгнення Анатолій встиг повоювати фактично на всіх ключових напрямках, де точилися найважчі бої. Для підрозділу це непоправна втрата.

«Важко втрачати таких людей. Анатолій пройшов довгий і надзвичайно складний шлях. На жаль, війна забирає найкращих синів України, але він до останнього залишався там, де був найбільше потрібен», — каже «Міха».

Дві туї на пам'ять...

Сусідки Анатолія — пані Леся, Олена та Тамара — пам’ятають його ще хлопчиком. Для них він назавжди залишиться «своєю дитиною», бо він виріс фактично у них на очах. Згадують, що в дитинстві Толя був непосидючим, веселим і завзятим футболістом, але водночас — надзвичайно добрим.

«Він ніколи не пройшов би повз, не запитавши, чи потрібна допомога», — діляться жінки.

Особливим спогадом для всього будинку стали дві туї, які Анатолій посадив біля під'їзду під час своєї останньої відпустки. Він приїхав тоді після поранення та контузії, і, наче щось відчуваючи, сказав: «Це вам на пам'ять» . Попри стан здоров’я, він не зміг залишитися вдома і повернувся до побратимів, бо знав, як їм там важко.

Тепер ці дерева ростуть як живий символ його турботи про рідний дім...

Після прощання у палаці культури та панахиди у Свято-Миколаївському соборі, Анатолія поховали на Свіштовському кладовищі, у секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України.

Світла пам'ять Герою! Низький уклін родині...

Валерія Макряшина

Фото авторки

Полтавські