Не дайте забуттю стати другим полоном: у Кременчуці відбулася акція на підтримку військовополонених і зниклих безвісти захисників

01 березня 2026 р. 11:40

01 березня 2026 р. 11:40

Голос, що прориває тишу.

Сьогодні о 9-й годині ранку, коли березневе повітря ще тримає зимову прохолоду, біля Палацу культури «Кредмаш» у Кременчуці зупинився час. Там відбулася чергова акція-нагадування «Не мовчи! Полон вбиває!» — подія, де слова важать занадто мало порівняно з поглядами тих, хто чекає.

Матері, дружини, сестри та діти з Кременчуцького району та інших міст зібралися разом, аби перетворити свій приватний біль на колективний крик, який неможливо ігнорувати. Кожен плакат у руках — це не просто папір, це обірвана розмова, це недописане «я кохаю тебе», це щоденна молитва за тих, хто зараз знаходиться в темряві полону або зник у вирі війни.

Акція розпочалася з найгучнішої у світі тиші — хвилини мовчання. У ці шістдесят секунд вмістилися тисячі нездійснених мрій тих, хто вже ніколи не повернеться. У цій тиші, зволоженій сльозами, виразно читалося головне: ми не маємо права на втому, доки останній захисник не повернеться додому.

На акцію прийшла Наталія, яка чекає на свого сина. Його шлях додому обірвався раптово: у серпні минулого року він повернувся з військових навчань у Великій Британії, а вже за місяць зв’язок із ним зник.

«З 9 вересня він перестав виходити на зв'язок. 7 жовтня нам принесли оповіщення, що він зник безвісти. Харківська область. Пишуть покаляне, а там же, самі розумієте, що це зовсім інше направлення було», — розповідає мати.

Також на акцію приїхала Альона з Козельщинської громади. Вона шукає чоловіка, батька трьох дітей, який пішов на фронт добровольцем. Альона розповідає, що він уже мав повертатися додому до родини, але обставини склалися інакше.

«Ми збирали документи на звільнення, оскільки у нього троє дітей. Але в нього їх забрали і не віддали. Пообіцяли: "Сходи на два дні — і ми тебе відпустимо додому". 4 грудня 2023 року він пішов на позицію, а 7-го — зник. Відтоді тиша...», — ділиться Альона, яка попри все щиро сподівається, що чоловік живий і перебуває у полоні.

Серед присутніх і мешканець Кременчука Артур. Він прийшов на акцію, щоб стати голосом одразу двох своїх братів — рідного та троюрідного. Рідний брат зник майже два роки тому під Глибоким на Харківщині. Троюрідний, Віктор, перестав виходити на зв'язок рік тому на Донеччині. Артур об’їздив десятки установ і навіть брав участь в акціях у Стамбулі, аби вирвати бодай якусь звістку з цієї глухої невідомості.

«Шукаю братів... Рідний уже близько двох років вважається безвісти зниклим. На акції їздив, навіть у Стамбул, щоб хоч якусь допомогу знайти, дізнатися, чи живі вони, чи в полоні — бодай якесь підтвердження. А командування нічого не каже. Всюди — і в Червоному Хресті, і в Координаційному штабі — кажуть лише одне: "Чекайте, чекайте, чекайте"...», — з болем ділиться чоловік.

Ще одна учасниця акції, мешканка Кременчука Христина, розповідає про свого чоловіка, який зник в Авдіївці 12 листопада 2023 року. Відтоді вона відвідує такі заходи по всій області та поза її межами.

«Намагаємося кожного тижня: їздимо у Світловодськ, Власівку, Градизьк, у Черкаси їздили. Самі ми з Кременчука», — пояснює вона свою участь у русі родин зниклих.

Ці історії — лише частина того невидимого шляху, який щодня долають сотні українських родин. Це тихий, але надпотужний літопис витримки матерів, дружин і дітей. Вони вчаться жити далі й вірити навіть тоді, коли час стає занадто довгим, а новини затримуються на місяці.

Для них бути голосом своєї рідної людини — це найпростіший і водночас найважчий прояв любові. Рідні добре знають: найстрашніше — це тиша, бо саме в ній народжується забуття. Тому їхня присутність тут, біля «Кредмашу», — це не просто мітинг. Це нагадування кожному з нас, що за кожним прізвищем стоїть живе життя, яке не можна викреслити з пам'яті.

Ці акції...  Вони про те, що жоден воїн не залишиться забутим, доки ми тут, у тилу, готові за них говорити, чекати та боротися за їхнє повернення додому.

Нагадаємо, «Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама

"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"

"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маріуполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ

Валерія Макряшина

Фото авторки

Відео Максима Полтавця

Полтавські