«Сину, як довго я тебе чекала…» - Кременчук попрощався із Захисником Андрієм Степановим, який понад рік вважався зниклим безвісти

11 березня 2026 р. 15:51

11 березня 2026 р. 15:51

Під звуки молитви і тихий плач рідних Кременчук проводжав свого захисника в останню путь. Ще понад рік його чекали — вірили, шукали, сподівалися на диво.

Сьогодні Кременчук у жалобі — місто прощається із захисником, шлях якого додому був довгим.

Андрій Степанов загинув ще 18 грудня 2024 року, але тривалий час вважався зниклим безвісти. Його родина — переселенці, і Кременчук став для них рідним уже під час повномасштабного вторгнення.

Тож на прощання прийшли матері, батьки та родичі тих, чиї сини також вважаються безвісти зниклими — представники громадської організації «Голос тиші».

Труну з тілом загиблого захисника мешканці Кременчука зустрічали біля стін Міського палацу культури, стоячи на колінах.

«Сьогодні відбувається поховання Степанова Андрія Володимировича, який народився 14 липня 1988 року. Був призваний на військову службу під час мобілізації у 2024 році. Служив у званні солдата на посаді водія розвідувального відділення. На жаль, загинув 18 грудня 2024 року, виконуючи бойове завдання із захисту України в районі населеного пункту Кругленьке Суджанського району Курської області. Увесь цей час вважався зниклим безвісти.

Народився і проживав у місті Часів Яр. Навчався у Часовоярській загальноосвітній школі №15. Закінчив Артемівський індустріальний технікум.

Не був одружений, дітей не мав. Вічна пам’ять загиблому. Слава Україні!» — повідомив офіцер цивільно-військового співробітництва Віталій Іванчиков.

Материнському горю не було меж.

«Сину, як довго я тебе чекала, сподівалася, що ти повернешся живий…» — плакала мати над труною. Нещодавно жінка поховала чоловіка, а тепер втратила і єдиного сина.

«Сьогодні я тут, на жаль, не тому, що знала Андрія. Не мала такої честі. Я познайомилася з його мамою через нашу громадську організацію — об’єднання родичів зниклих безвісти. Більше року ми намагалися шукати Андрія. Мама вірила до останнього, що він живий. Були моменти, коли призначали експертизи, адже на сайтах, де показують полонених, з’являлися люди, схожі на нього. Але, на жаль, тиждень тому мама зателефонувала і сказала, що Андрія знайшли… та вже неживим.

Мама дуже пишалася сином. Він ще не встиг пожити, не мав власної родини, дітей, але був дуже хорошим сином. У них хворів батько, і Андрій багато допомагав мамі, підтримував її. Потім був мобілізований і з честю виконував свій обов’язок, захищаючи Україну» , — розповіла засновниця ГО «Голос тиші», військова реабілітологиня Олена Крюкова.

Жінка говорить, що прийшла разом із членами організації «Голос тиші», аби підтримати матір загиблого воїна, та закликає містян не залишати родини полеглих захисників наодинці з їхнім болем.

«Сьогодні ми з дівчатами підтримуємо маму, тому що це горе — спільне для всіх українців. Коли гине воїн, це горе всієї країни», — сказала вона.

Відспівували загиблого захисника у Свято-Миколаївському соборі.

Під звуки молитви і тихий плач рідних Кременчук проводжав свого захисника в останню путь. Ще понад рік його чекали — вірили, шукали, сподівалися на диво. Але війна написала інший фінал цієї історії.

Вічний спокій Андрій Степанов  знайшов у Секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України на Свіштовському кладовищі — поруч із тими, хто віддав життя за свободу нашої держави.

Пам’ять про нього житиме у серцях рідних, друзів і всіх, хто сьогодні стояв на колінах, проводжаючи воїна в останню дорогу.

Олена Ліпошко

Фото Мирослави Ковальчук

Полтавські