Як жив Григір Тютюнник – письменник з Полтавщини

15 березня 2026 р. 14:32

15 березня 2026 р. 14:32

Його дитинство пройшло під знаком репресій і голоду, юність – у колонії та армії, а зрілість – у боротьбі з цензурою. Попри всі випробування, Григір Тютюнник став одним із найглибших українських прозаїків ХХ століття.

Ким був Григір Тютюнник ? Письменник на долю якого припали буремні роки минулого століття залишив по собі спадщину з найчуттєвіших прозових творів. Кожна його новела пронизана болем і водночас красою буденного життя.

Ранні роки сповнені репресій

Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 року на Полтавщині у селі Шилівка в родинні столяра під іменем Григорій. Атмосфера дитинства майбутнього літератора формувалася у майстерні батька та серед полів рідного краю. Проте у шестирічному віці 1937 року він залишився без батька, його заарештували органи НКВС.

« Дитяча пам’ять зберегла спогади, як батька виводили з хати, як біг аж за село за “чорним вороном”.   По Михайлові Тютюннику не лишилося ні фотографії, ні могили, тільки 1958 року прийшло повідомлення, що за рік його було реабілітовано посмертно за браком складу злочину », – повідомили в Українському інституті національної пам’яті.

Відомо, що за місяць до арешту батька письменника розстріляли його старшого брата Павла Тютюнника. Ще раніше, у 1930 році, жертвою репресій став і дід Григорія по матері Михайло Сивокінь.

« У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміятися і балакати перестав…У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися вдвох: мати 24-річною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік », – писав Григір Тютюнник в одній з автобіографій.

Аби уберегти дитину від клейма «син ворога народу» та переслідувань, хлопця на виховання взяв брат батька Филимон Тютюнник, який жив із дружиною на Луганщині у селищі Щотове. Там у 1938 році Григорій пішов до першого класу, де викладали українською, однак через малу кількість учнів, їх було лише сім, клас розформували, і хлопця перевели до російськомовного. Відтоді він почав навчатися, писати й розмовляти російською мовою.

Життєві випробування, що сформували письменника

Після п’ятого класу Григорій вступив до Зіньківського ремісничого училища, щоб мати одяг і гарантовану пайку хліба у 700 грамів на день. Саме ці 700 грамів рятували його та матір під час голоду 1946–1947 років. Він здобув кваліфікацію слюсаря п’ятого розряду, після чого його направили працювати на завод імені Малишева у Харкові. Через хворобу легенів він повернувся до Шилівки, а за невідпрацьовані три роки на заводі відбув чотири місяці у колонії. Після звільнення працював у колгоспі та на будівництві шахти під Дебальцевим.

З 1951 по 1954 роки він проходив службу радистом на Далекосхідному флоті, саме там вирішив продовжити навчання. Одразу після демобілізації закінчив вечірню школу й вступив на факультет російської філології Харківського університету, де почав писати власні тексти, заснував студентський журнал «Промінь» і став його редактором. У виші він здобув навички аналізу й критичного мислення, а також зустрів майбутню дружину Людмилу Корецьку, студентку українського відділення.

Спочатку він спілкувався й писав російською мовою, але з часом завдяки дружині та старшому брату Григорію, остаточно перейшов на українську. У молодого подружжя народилося двоє синів – Михайло та Василь.

Помилка в документах і два брати з одним іменем

Багатьох збиває з пантелику наявність в українському літературному колі двох письменників з Полтавщини з однаковим прізвищем, але відрізняючими іменнами – Григір та Григорій. Справа у тому, що у 1920 році у Михайла Тютюнника першим народився син, якого планували назвати Георгієм. Документи мав зареєструвати дідусь по матері, але дорогою до сільради він продовжив святкувати народження онука й забув точне ім’я. Згадав лише, що воно схоже на Гриця, тож у свідоцтві з’явився запис «Григорій», а влсне саму помилку виявили лише через 15 років, коли хлопець збирався продовжити навчання.

Тим часом батько одружився вдруге й у новій сім’ї народився ще один син, якого назвали Григорієм. Коли з’ясувалося, що старший брат офіційно теж записаний як Григорій, молодший вирішив користуватися формою «Григор».

Брати розпочали більш близьке спілкування у дорослому віці, коли Григір проходив службу. З дитячих років у молодшого Тютюнника закарбувався спогад про старшого брата ще до арешту батька, тоді по дорозі в школу під час Голодомору він забіг до них і заніс трохи хліба .

У дорослому віці саме Григорій у листі спитав молодшого брата: « як можна писати про українців не їхньою мовою, адже мова – це душа народу ». У своїх листах брати часто ділилися ідеями для майбутніх творів, вони часто брали за основу реальні події, зокрема голод 1946–1947 років, і перетворювали їх на художні сюжети. Така співпраця, хоч і не мала офіційного характеру, суттєво вплинула на розвиток української літератури. Їхні новели стали відображенням епохи шістдесятників, часу коли у творах приховували спротив радянській системі.

Дебют у літературі

Після смерті старшого брата у 1961 році Григір часто згадував брата у щоденниках, називаючи його «мостом до справжньої прози». Того ж року по смерті брата вийшла друком перша його новела «В сумерках» російською мовою у журналі «Крестьянка».

Переломний момент у творчості стався після переїзду до Києва у 1963 році. Робота в редакції «Литературной Украины» та знайомство з колегами, які підтримували українське слово, спонукали його остаточно перейти на рідну мову. Уже в 1966 році він видав першу україномовну збірку «Степова казка», яка засвідчила його власний стиль – лаконічний, психологічно глибокий, з увагою до внутрішнього світу героїв.

Твори Григора Тютюнника вирізнялися реалістичним описом життя українського села, глибоким знанням мови та психології людей, а також живим гумором. Письменник не любив великих міст і часто подорожував селами, щоб чути справжню українську мову. Крім власних психологічних новел і казок для дітей Григір Тютюнник перекладав українською Василя Шукшина, Еріха Распе та інших авторів.

«Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»

Григір Тютюнник залишався непримиренним у житті й творчості, що постійно приводило його до конфлікту з радянською владою. Йому погрожували виключенням зі Спілки письменників, зняттям із роботи, змушували брати участь у партійних зібраннях, а КГБ відверто стежило за ним.

У 1974 році, коли почалися масові переслідування української інтелігенції, його ім’я внесли до «чорного списку» видавництв. Публікації стали неможливими, твори проходили жорстку цензуру, а сам письменник тяжко переживав цю ізоляцію:

« Так я ж написав тільки напівправду життя – і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що – мене вбити треба? » –якось сказав літератор.

Попри це, у 1980 році йому присудили премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» і «Вогник далеко у степу». Але офіційне визнання не змінило його внутрішнього стану. У ніч із 5 на 6 березня того ж року Григір Тютюнник наклав на себе руки, залишивши записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть ».

Після себе він лишив низку новел, казок та недописану повість «Житіє Артема Безвіконного». Через дев’ять років після смерті Григора Тютюнника посмертно удостоїли Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка.

• видатний полтавець
• Григір Тютюнник
• істрична постать
• новини Полтави
• новини полтавщини
• письменник
• письменник з Полтавщини
• Полтава
• полтавська область
• прозаїк

Полтавські