За успішне виконання бойових завдань нагороджений «Золотим хрестом», але отримав його вже в ТЦК

16 березня 2026 р. 14:19

16 березня 2026 р. 14:19

— Батько дуже хотів, щоб я був військовим. У мене було два двоюрідних брати — військові. Ще один тоді навчався. І дядько був військовим. Батько казав: вчися і ти. Буде вас у родині п’ятеро — як кулак. Я теж вступив — рік навчався на артилериста. Але мені військова кар’єра не подобалася, тому кинув навчання , — розповідає мешканець Диканьки — старший сержант Андрій Булава.

Та доля так склалася, що зі своїх 58 років він таки присвятив військовій службі майже 10. Два роки строкової ще в юності відслужив у артрозвідці артилерійського полку на Кавказі, був заступником командира взводу. Тоді ж здобув сержантське звання.

У цивільному житті вчився на ветеринара, працював на різних посадах. З 2012 року брав активну участь у житті своєї громади. Його батько, лікар-анестезіолог, був знаним у Диканьці поетом, писав патріотичні вірші і є автором гімну Диканщини. Андрій займав активну громадянську позицію, був учасником Революції Гідності.

Тож коли росія почала збройну агресію в Україні, не зміг залишитися осторонь. І зрештою у серпні 2014 року пішов до військкомату, щоб докласти власних зусиль до захисту країни, але відразу до війська його не взяли.

У січні 2015 року він зрештою призвався за мобілізацією, після якої підписав контракт на пів року. Службу проходив у Білоцерківському 1129 зенітному ракетному полку. Командував лінійним відділенням зв’язку та був командиром машини зв’язку. Бойові завдання виконував поблизу селища Станиця Луганська.

У вересні 2016 року звільнився. Та, повернувшись додому, зрозумів, що суспільство не усвідомлює загрозу, яку несе росія Україні. Розвивав козацтво в рідному районі.

У 2019-му вирішив повернутися до війська. Підписав контракт із 1 танковою бригадою і став на посаду командира відділення зв’язку механізованого батальйону, який тримав оборону на Донеччині. Разом із підлеглими забезпечував зв’язок між підрозділами на позиціях і командним пунктом. Останній контракт підписав у грудні 2021 року. Цього разу — із 72 окремою механізованою бригадою.

— Пішов свідомо саме в 72-гу, бо вони мають почесне найменування імені Чорних Запорожців. А я — козацького роду. І прізвище в мене козацьке , — коментує своє рішення Андрій Булава. — Думав, ще рік протягну до 55 років і звільнюся — бо здоров’я почало сильно здавати. Та не так сталося, як гадалося. На початку лютого ми вже чітко знали, що буде велика війна . Початок зустріли на ППД.

Після перших ударів підрозділ висунувся з пункту постійної дислокації. Зв’язківці отримали завдання розгорнути командний пункт і забезпечити управління підрозділами. Позиції доводилося змінювати кілька разів, тож разом із командуванням переміщувався і пункт управління. Завданням відділення Андрія Булави було налагоджувати та підтримувати зв’язок між підрозділами і командним пунктом.

Після боїв за Київщину бригада отримала короткий час на відновлення, а згодом була перекинута на Донеччину — на Бахмутський напрямок. Курдюмівка, Кодема, Нью-Йорк, Торецьк — Андрію довелося неодноразово побувати в різних населених пунктах уздовж лінії оборони, яку тримала тоді 72-га.

Зв’язок між підрозділами доводилося забезпечувати в умовах безперервних обстрілів. Це не лише розгортання зв’язку на КСП, а також регулярна перепрошивка рацій у підрозділах. А ще — прокладення та обслуговування польових ліній зв’язку.

— У Курдюмівці мали швидко організувати командні пункти і зв’язок на них. Встановлювали автомобільні радіостанції, а навкруги все гупало і розривалося. Але роботу мали виконати за будь-яких умов — бо без зв’язку нічого не буде: взаємодії, розуміння де свої, де суміжник і де — ворог .

За усі роки служби Андрію жодного разу не довелося мати вогневі контакти з ворогом. Та противник постійно намагався ліквідувати зв’язківця та його підлеглих. Наприклад, під час перевірки і відновлення кабелів зв’язку. І нерідко — відкритим полем, яке прострілюється ворогом.

Восени 2022-го, коли бригада зайняла позиції під Вугледаром, у першу ж добу військовий потрапив під танковий обстріл шахти, яку обрали як місце тимчасового розташування. Тоді отримав першу серйозну контузію — на жаль, не єдину.

На тому напрямку збільшилася інтенсивність використання ворогом БПЛА. Не лише для коригування мінометних обстрілів — зв’язківці «познайомилися» зі скидами. Так був поранений один з підлеглих Андрія. Та й він сам декілька разів ледве не загинув.

— Часто від вибухів рвуться кабелі, і ми мали пройти ці декілька кілометрів, знайти місце обриву — скрутити дріт, перевірити зав’язок в обидві сторони. Якщо немає — іти далі шукати, поки не усунемо проблему. Якось в посадці сиджу, в’яжу кабель — і розумію, що мене побачив безпілотник — тут же починають летіти по мені міни .

Іншого разу, коли Андрій ішов по лінії зв’язку, його від смертельних уламків врятувала бетонна зупинка, за яку встиг упасти. Та зрештою мусив повертатися до обстеження кабелю — треба було терміново відновлювати зв’язок командного пункту з позиціями. Адже після великого обстрілу, як правило, йде штурм.

Жити доводилося в глибоких підвалах. Це, зізнається військовий, було жахливо: такі сховки кишіли щурами й мишами. Гризуни, серед іншого, додавали роботи зв’язківцям: гризли кабелі та ізострічку, якою ремонтували місця поривів.

Майже рік старший сержант виконував завдання на лінії бойового зіткнення на цьому напрямку: працював на командних пунктах, виходив на лінії зв’язку, возив чергову зміну на КСП, обслуговував генератори, встановлював на позиціях термінали Starlink, чергував по два тижні на позиціях роти. Часто жив у сирих підвалах шахт.

Такі умови не минули безслідно — постійний кашель, який розвинувся, зрештою змусив звернутися до лікарів, які діагностували військовому важку хворобу легень. Після лікування пройшов ВЛК.

— Висновок ВЛК скинув своїм командирам. Сказали — шукай переведення, бо ти вже тут не зможеш виконувати обов’язки. Хотів перевестися в ППО, навіть поїхав до них з документами — не взяли. Кажуть, ну, зрозумійте, у вас вже який вік, плюс оці всі хвороби… Звертався в декілька підрозділів — не взяли. А час підганяє .

Зрештою звернувся до ТЦК та СП у рідній Диканьці. Тоді якраз була одна посада — солдатська. І в січні 2024 року старший сержант Андрій Булава вже почав виконувати обов’язки на посаді стрільця взводу охорони П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.

Того ж місяця отримав нагороду — почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Був відзначений за успішне виконання бойових завдань у лавах 72 ОМБр імені Чорних Запорожців.

Згодом став командиром відділення, потім — головним сержантом. У серпні, коли на Полтавщині в ТЦК та СП була створена служба ЦВС, Андрій переведений на посаду штаб-сержанта 3 категорії.

Нині старший сержант Андрій Булава відповідає за супровід ветеранів, спілкується з родинами військових, бере участь в організації поховань полеглих захисників.

Каже, ця робота складна не менше за бойову — передусім психологічно. Та переконаний: навіть поза лінією бойового зіткнення військовий має залишатися корисним своїй країні.

— Війна в країні. Треба працювати далі. Я хочу бути корисним там, де я є зараз. Якщо я вже не на війні й там не виконую обов’язків, значить тут повинен робити все, щоб допомагати, — наголошує старший сержант. — У 2014 році, коли почалася війна, батько написав вірш, який я читаю молоді. І хочу його прочитати зараз. Він його назвав «Стану я солдатом».

Стану я солдатом мирної країни.
Буду захищати землю України.
Рідні — батько, мати, дівчина, знайома –
Будуть всі чекати, щоб вернувсь додому.

Хочу всім сказати хлопцям з України:
Треба буть солдатом. Особливо нині!
Добре знать науку ворога як бити,
Мати вправні руки, щоби не схибити.

Вороги уперті хай до нас не рвуться.
Як захочуть шерсті — стрижені вернуться.
Стану я солдатом мирної країни.
Буду захищати землю України.

До речі, старший син Андрія — теж військовий: після закінчення школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, у зв’язку з війною в 2022 році відбувся достроковий випуск курсантів. Здобув спеціальність метролога, його завданням є обслуговування апаратури — на танках, БМП, ППО. Нині вже має звання капітана. Таким чином від пращурів козаків продовжує їхню справу: захищає рідну землю від імперських апетитів сусідньої країни.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП

Полтавські