«Він був трудягою та дуже порядною людиною»: Кременчук попрощався із захисником Дмитром Кібаровим

20 березня 2026 р. 13:51

20 березня 2026 р. 13:51

Вічна пам'ять!

Стіни Свято-Миколаївського собору сьогодні знову здригалися від тихої молитви та невимовного болю. Під його склепінням зібралися ті, чиї серця війна розбила вщент. Мешканці Кременчука, бойові побратими, друзі та найрідніші люди прийшли, щоб віддати останню шану Дмитру Володимировичу Кібарову — командиру аеромобільного відділення, який поклав своє життя на вівтар свободи України.

Дмитро народився 26 серпня 1985 року в смт Козельщина. Згодом його життя було тісно пов’язане з Кременчуком: тут він навчався у школі №7, а професійну освіту здобув у Козельщинському ПТУ.

Як повідомив офіцер відділення ЦВС лейтенант Віталій Іванчиков, солдат Кібаров загинув 27 вересня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Катеринівка, що на Донеччині. Довгі місяці родина жила в болісному очікуванні — Дмитро вважався зниклим безвісти. Та дива, на яке так сподівалися близькі, не сталося. Тепер йому навіки 39.

Біля труни — море квітів і щирі сльози тих, хто знав Дмитра не за військовими звітами, а за його добротою та працьовитістю. Подруга загиблого Марина, ледь стримуючи сльози, згадує, як віддано чекали на Дмитра вдома. Він був не просто близьким другом, а хрещеним батьком її донечки — людиною, на яку завжди можна було покластися.

«Це хрещений моєї донечки, він її дуже любив. У будь-яку мить завжди допомагав. Ми чекали, що він повернеться. Я йому писала постійно, що чекаю на нього, що ми всі його чекаємо, щоб він себе беріг», — ділиться спогадами Марина.

Вона згадує, що коли Дмитро вирушив захищати Батьківщину, у його голосі не було сумнівів — він був налаштований рішуче.

Родич Дмитра, пан Володимир, ледь стримує емоції:

«Дуже шкода, що гинуть такі молоді хлопці. Діма був золотою дитиною, добрим до людей. Хай йому земля буде пухом. Хочеться лише одного — щоб ця війна швидше закінчилася».

Про Дмитра з великою теплотою згадує колишній орендодавець та сусід Віталій.

«Він жив у моєму приватному будинку деякий час. Потім я в Київ переїхав, але коли я приїздив, він завжди зупиниться, побалакає, поздоровкається і так далі... Він хазяйновитий, в нього порядок. Він трудяга, любив працю. Порядна людина була...», — поділився чоловік.

У пам’яті знайомих він назавжди залишиться майстром на всі руки. Дмитро ніколи не цурався роботи й міг полагодити будь-яку річ — казали, що цей талант і працьовитість він успадкував від свого дідуся. У його оселі завжди панував лад, а в душі — доброта до людей. Своєю допомогою він ніколи не обділяв ні родичів, ні сусідів

Сьогодні Кременчук схилив голови у глибокій пошані та німій скорботі. Земля прийняла свого захисника — людину, яка понад усе любила творити, а не руйнувати. Дмитро змінив мирну працю та звичні інструменти на зброю лише заради одного: щоб захистити спокій своїх рідних і майбутнє своєї країни. Його невтомні руки, що звикли до чесної праці, ладу та творення, тепер навіки спочили.

Найбільшим болем і водночас продовженням життя Дмитра залишився його син. Тепер він зростатиме з усвідомленням, що його батько був людиною виняткової мужності та доброти.

Поховали воїна на Свіштовському кладовищі. Останній прихисток Дмитро Кібаров знайшов у Меморіальному секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України. Там, поруч із побратимами, під синьо-жовтими прапорами, він триматиме свою вічну варту над нашим мирним небом.

Світла пам’ять Герою!

Валерія Макряшина

Фото Мирослави Ковальчук

Полтавські