«Коли я пішов — у вас не вистачило духу» — колишній протитанкіст вважає, що вже настав час інших захищати Батьківщину

23 березня 2026 р. 13:26

23 березня 2026 р. 13:26

— Добровольцем я пішов. Спершу був два місяці від початку повномасштабної війни у нас в Заводській громаді у самообороні, а потім поїхав до найближчої частини — в Пирятин, взяв відношення. Пройшов повторну ВЛК: сховав медкартку, щоб потрапити в бойову частину, бо спочатку був визнаний обмежено придатним. 20 травня був уже призваний на службу. Дружина трохи плакала, але ми з нею поговорили. Пояснив, що це мій громадянський обов’язок і я все одно вдома не всиджу, коли війна в країні, — починає розповідь 54-річний Сергій Кириченко.

Так цивільний інженер-землевпорядник став командиром відділення протитанкових ракетних комплексів у лавах 209-го окремого протитанкового дивізіону. На той момент уже мав звання головного сержанта — свого часу відслужив два роки строкової служби у прикордонних військах, звільнився у званні старшини в 1991 році.

Позивний «Богун» отримав у перші дні служби. Оскільки Сергій цікавиться історією козацтва, розповідав про історичних персонажів своїм товаришам по підрозділу, ті нарекли його на честь видатного полководця козацької доби.

Спеціальна підготовка в лавах підрозділу тоді тривала два тижні: оператори ПТРК Javelin на симуляторах відпрацьовували до автоматизму свої дії. Реальних стрільб не було — надто дороге озброєння, каже Сергій. Тож перший свій постріл він зробив у бойових умовах.

Перший бойовий вихід Богун разом із другим номером здійснили 6 вересня. Виконували завдання у складі ОТУ «Соледар» — неподалік Лисичанського НПЗ. Працювали, каже військовий, «як снайпери по танках». Виходили на напрямки ймовірного прориву, займали позиції і чекали. Часто — не годинами, а тижнями. На одній точці могли перебувати по 10-12 днів.

Позиції визначали самі. Облаштованих укриттів не було — доводилося буквально зариватися в землю і ховатися в тому, що залишилося після боїв.

— Перший раз, коли я вийшов на позицію, це були відбиті російські окопи. Усі бліндажі були розбиті — залишилася якась яма, фактично сміттєва. Там і сиділи, щоб не видати себе. До ворожих окопів — близько 300 метрів, — згадує Сергій.

Зрештою після понад тижня спостереження на цій ділянці розрахунок виконав завдання: двома пострілами вдалося знищити танк і БТР противника.

Пізніше вийшли на режим 5/5: п’ять днів на позиціях, п’ять — на відпочинок, рекогностування та підготовку до наступного виїзду. В такому ритмі працював до лютого 2023-го, коли був призначений на посаду головного сержанта батареї, якій підпорядковувалися три взводи.

— Стало в рази більше відповідальності. Раніше я відповідав за своє відділення — за своїх 10 людей. А тепер у кожному взводі своя специфіка. Гусенична та автомобільна техніка, інші ракетні комплекси, — розповідає Богун.

За місяць по тому головного сержанта призначили на офіцерську посаду — виконувати обов’язки командира взводу ПТРК. У жовтні 2023 року отримав первинне офіцерське звання та став повноцінним командиром взводу.

Про свої здобутки на посаді командира неохоче говорить. Каже, для нього найважливіше — люди і те, що за час служби не втратив жодного зі своїх підлеглих. Одного разу ледве не загинув його водій.

— Була страшна ситуація — думав, що втратив свого водія, який постійно зі мною їздив, вивозив на позицію. Він сам військовий контрактник, в нього дружина військова, і син їх теж військовий, був у полоні після Азовсталі. І раз, як ми заїжджали на позицію, одна машина осколками пробила колеса. Він залишився з нею. Я поїхав іншою по запаску, – згадує офіцер. — А в нашу машину було три прильоти — від неї нічого не лишилося. І ті хвилини, що я їхав туди, поки не було зв’язку — були для мене найстрашніші. Слава Богу, він залишився живий — встиг вискочити. Ми знайшли його годин за п’ять .

Як для командира, зізнається Богун, найважчим було заводити підлеглих на позицію і чекати їх назад. А от самому бути на позиціях та виконувати бойову роботу — не страшно. Бо в такий момент все на адреналіні, є задача, яку треба виконати.

Після Соледарського напрямку восени 2023-го його підрозділ продовжив роботу на Харківщині. Липці, Вовчанськ, Великий Бурлук, Білий Колодязь — там перекривали танковий прорив противника на ділянці від Куп’янська до Золочіва. Позиції для роботи підлеглих щоразу визначав особисто.

— Проходив службу в 209-му, тільки в залежності від ситуації на лінії фронту був прикомандрований до різних бригад і катався по всій лінії фронту. Тобто, для виконання визначених задачі я переміщався постійно. Після Харківщини був Покровський напрямок, куди нас перемістили у вересні 2024-го. Це Велика Новосілка, Новоочеретувате, Шахтарськ, Ясна Поляна — за два місяці змінили дев’ять підрозділів , – уточнює військовий.

Одного дня сам Сергій став ціллю ворожого удару. Повернулися з бойового виїзду, екіпаж встиг вийти, а він залишився за кермом — коли в авто прилетів ворожий FPV. Поцілив у мотор. На диво, офіцер не отримав поранень. Однак унаслідок контузії його стан здоров’я різко погіршився.

По евакуації військового відправили на лікування в тил. Думав, що підлікується — і повернеться до бойової роботи. Але після лікування за висновком ВЛК Богуна визнали придатним до служби в тилових підрозділах. Командування поставило перед фактом: треба шукати переведення.

Найближчим до дому підрозділом, до якого міг перевестися, став Другий відділ Миргородського ТЦК та СП. І вже 17 березня 2025 року був призначений на посаду офіцера відділу. З липня став начальником відділення ЦВС.

До його обов’язків належить робота з родинами загиблих, зниклих безвісти та полонених військовослужбовців: оформлення виплат, організація поховань і нагороджень, постійна комунікація та супровід.

У взаємодії з органами місцевого самоврядування вирішуються питання забезпечення і підтримки таких сімей. Окремий напрям роботи — супровід поранених і вирішення всіх пов’язаних із цим питань.

Але найважче — приносити родинам звістки про втрату та проживати їхній біль разом із ними. Попри емоційні зриви і звинувачення людей, він розуміє їх стан і намагається максимально підтримати кожного.

Та попри емоції від рідних, коли він приносить їм погані новини, особистих звинувачень не отримує. Бо люди знають його бойовий шлях, ставляться до нього з повагою, зазначає старший лейтенант.

— Люди знають, що я був бойовим офіцером, розуміють, що хтось повинен виконувати цю роботу. Коли родини приходять сюди, наприклад, оформляти виплати, вони вибачаються за емоції. Та я їх розумію, адже вони втратили своїх близьких , – зізнається офіцер.

Сергій Кириченко не романтизує війну. І волів би ніколи не бути до неї дотичним. Але коли обставини так склалися, що країна, яка мала би гарантувати безпеку України, пішла на нас війною, українцям єдине що залишається — це зі зброєю в руках відстоювати своє право на життя.

І на жаль, нейтральна позиція не врятує в такій ситуації, підкреслює Богун. Як приклад наводить історію однієї родини в селі неподалік Соледара, яке опинилося на лінії бойового зіткнення.

— У селі жили мати й донька. Ми їм продуктами допомагали, пропонували виїхати. Але вони дуже чекали на росіян. І от коли в село зайшли «освободітелі», з цими жінками вони два тижні робили що хотіли. Коли ми це село відбили, вони розповідали про пережите зі сльозами на очах . Українці мають зрозуміти: єдина можливість вберегти своїх близьких від такої, а то й гіршої долі — зупинити росіян якомога далі від власного дому. Відсидітися дійсно не вийде, — наголошує старший лейтенант. — А у тих, хто досі не наважується піти до війська, я хочу спитати: на що ви розраховуєте? Хочете, щоб я у свої 55 років знову три роки воював, поки ви тут ходите на дискотеки і живете краще життя? Коли я пішов — у вас не вистачило духу. Але зараз ваш час захищати країну.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП

Полтавські