вологість:
тиск:
вітер:
«Іншої України у нас не буде»: Руслан Горовий привіз до Кременчука правду, загартовану війною
Від «радянської дитини» до голосу нації.
Вчора, 28 березня, у Кременчуцькій міській бібліотеці на вулиці Європейській відбулася творча зустріч із відомим українським письменником, журналістом та волонтером Русланом Горовим. Це вже 182-й виступ автора в межах його великого благодійного туру бібліотеками України.
Зала була заповнена вщент. Як зазначає сам Руслан Горовий повернувся до нашого міста, бо «не міг не приїхати». Згадуючи свій перший візит у грудні 2023-го, автор зізнався, що йому було соромно перед людьми, які тоді не вмістилися в залі й слухали його з коридору.
Нинішня мета мистецького туру Руслана Горового проста й водночас фундаментальна — допомогти бібліотекам вижити.
«Саме бібліотеки — не школи, не будинки культури, а саме вони стали місцем українськості як такої по всій країні. Я об’їздив усі прифронтові зони — Донеччину, Херсонщину, Харківщину — і скрізь саме в бібліотеках вирує україноцентричне життя», — наголосив Руслан.
Одним із найщиріших моментів зустрічі стала розповідь письменника про його власну ідентичність. Уродженець Конотопа, він виховувався у зросійщеній родині військового і, за власною іронією, ріс «абсолютно тупою радянською дитиною», якій у школі викладали російською. Все змінив Донбас. Переїхавши "за покликом кохання" до Краматорська у 90-х роках, Горовий відкрив для себе геть іншу Україну, ніж ту, яку він знав раніше.
Саме там, серед місцевих патріотів Слобожанщини та Луганщини, які ще в ті часи видавали українську періодику та організовували національні фестивалі, відбувся його остаточний світоглядний злам — Руслан повністю перейшов на українську мову. Від донбаських українців письменник вперше почув правду про Розстріляне відродження, усвідомив справжні масштаби Голодомору та дізнався про трагізм визвольних змагань сторічної давнини.
Сьогодні письменник із гіркотою і болем згадує ті краї, адже багато могил його друзів-однодумців зараз перебувають в окупації або вщент розкатані російськими танками.
Руслан Горовий не розділяє життя на творчість і роботу. Він продовжує займатися «Службою розшуку дітей» на Магнолія-ТВ (зокрема, тими, кого викрали окупанти) та опікується понад 200 родинами на деокупованих територіях. Цікаво, що письменник принципово намагається не оголошувати збори коштів, а заробляти їх творчістю.
«Я прекрасно розумію, що зараз всі збирають, країна біднішає, немає грошей, і люди знову втомилися від війни... Тому я намагаюся не робити збори, а намагаюся заробити... Що тут, що за кордоном я їжджу із виступами, із книжками, продаю книжки, акумулюю гроші... І по людях цієї зими ми за книжки закупили і розвезли 72 машини дров. Минулої зими було 116 машин дров...», — розповідає він.
Руслан Горовий зізнається, що він не вважає себе «справжнім» письменником у класичному розумінні цього слова, адже ніколи не пише за графіком.
Його оповідання складаються самі собою — як відгук на переповнені емоції чи побачене на власні очі.
Коли в голові збирається критична маса думок, він просто дістає телефон і починає записувати. Саме тому його твори мають лаконічну «коротку» форму. За словами автора, деякі з цих текстів стають віршами чи піснями, а деякі — назавжди зникають разом із втраченими чи розбитими смартфонами.
Під час зустрічі автор зачитував уривки з різних видань. Зокрема, він представив двомовний щоденник «Жилі собі люди», зачитавши з нього болючий репортаж «Запахи смерті» про деокуповані міста Київщини. Також він звернувся до книги «Поіменник», яку радить для першого знайомства зі своєю творчістю, та занурив залу в атмосферу провінційного життя через історію про дівчину Нінку.
Особливий інтерес викликала розповідь про сімейний тандем, адже дружина Руслана — знана поетка Людмила Горова. Автор привіз до Кременчука її дитячі видання (зокрема «Ми вареники, ліпили», що отримала відзнаку від «Барабуки»), які він жартівливо радить усім, у кого вдома є «записуючі пристрої» — тобто діти.
Саме її тексти разом із творами Руслана та їхнього друга Віталія Чепинога склали основу сатиричного бестселера «Срав пес, перділи гуси». Горовий зізнався, що задумав цей проєкт як «антидепресант» для блекаутів та обстрілів: щоб людина могла відкрити книгу без світла й інтернету, прочитати пару сторінок і відчути силу жити далі.
Назва книги — давній фразеологізм, що означає ситуацію, коли вже нічого не вдієш. Але справжній успіх прийшов звідти, звідки не чекали. Завдяки тому, що російські пропагандисти та місцеві прихильники "руского міра" підняли галас навколо назви, продажі, як каже письменник, злетіли до небес.
«Поганої реклами не буває. Вся ця гидота почала писати, мовляв, подивіться, куди докотилася українська література. І це стало нашим шансом», — згадує письменник.
Як результат — три автомобілі на фронті (один із них так і назвали на честь книги) та електроскутер для 26-річного ветерана з подвійною ампутацією ніг.
Окрему, майже анекдотичну, історію Руслан розповів про свою повість «Ген воїна». Написана ще у 2011 році, коли світ переймався календарем майя та кінцем світу, книга описувала вигадану війну між росією та Україною в Чорнобильській зоні. Тоді це здавалося фантастикою, а сама повість спокійно розійшлася державним накладом по бібліотеках країни.
Проте під час великої війни автор отримав неочікуване повідомлення від знайомого слов’яніста з Китаю. Той надіслав фото вітрини з москви, де під склом поруч із шевронами полку «Азов» та іншою українською символікою у тамтешньому «музеї фашизму» лежала ця книга. Ймовірно пограбувавши одну з бібліотек на Донбасі, окупанти вивезли примірник як трофей. Письменник іронізує: поки кацапи роблять із художньої прози музейні артефакти, українці вільно читають її вдома, що і є найкращою відповіддю на будь-яку пропаганду.
Та за цією іронією ховається жорстка реальність, про яку Руслан Горовий говорив упродовж усієї зустрічі.
Саме тому його головний меседж до містян був гранично відвертим: війна стосується кожного, і втома не може бути виправданням, коли на кону стоїть саме існування нації. Письменник закликав містян до максимальної згуртованості, адже ціна поразки — це не просто зміна прапорів, а повне фізичне та духовне знищення всього, що нам дороге.
«Дорогі мої люди, якщо ви мене бачите, не втомлюйтесь допомагати бити ворога і бити ворога самому. Іншої України в нас не буде. Якщо просто допустити на мить, що ворог переміг, то навіть могил наших не буде. Вони викатаються танками, так як зробили з могилами моїх друзів на Донбасі. Тому пам'ятайте: нікого не пощадять і нікому нічого не пробачать. Тому тільки перемога» , — наголосив Горовий.
Попри важкі теми, завершив свою зустріч автор на світлій ноті, нагадавши мешканцям нашого міста, що гумор та любов до своїх — це також зброя. Вечір перейшов у щирий автограф-сеанс, де кожен хотів не просто підписати книжку, а й особисто подякувати автору за чесність і силу слова.
Прощаючись, Руслан Горовий пообіцяв: поки вистачатиме сил і заряду в телефоні для нових історій — він їздитиме до людей, щоб разом тримати цей ментальний фронт. Адже, за його словами, якщо жити без усмішки та віри в перемогу, то «на хєра таке життя треба».
Валерія Макряшина
Фото авторки
Джерело: kg.ua
Новини рубріки
У Полтавській громаді планують ліквідувати Андрущанську початкову школу
24 вересня 2026 р. 18:06
Серце воїна з-під Полтави зупинилося під час ві...
24 вересня 2026 р. 18:04
Для бронювання аграріїв діють нові критерії: що змінили
24 вересня 2026 р. 18:00