Ексвіцегубернатор Полтавщини, юрист, професор, доктор юридичних наук Чубенко підняв питання «золота Полуботка» і рішень Мінкульту

31 березня 2026 р. 13:02

31 березня 2026 р. 13:02

У статті, яка розміщена на сайті «Украінської правди», Антон Чубенко розмірковує чому Мінкульт відкладає повернення культурної спадщини на грудень?

Легенда про золото гетьмана Павла Полуботка – це історія про втрачений ресурс і відсутність державного механізму його повернення. Сьогодні Україна має своє нове золото Полуботка. І цього разу воно не міфічне.

Під загрозою знищення та привласнення опинилися тисячі об'єктів, серед яких кандидати до Списку ЮНЕСКО: Херсонес Таврійський, Мангуп-Кале, заповідник "Асканія-Нова", Кам'яна Могила на Запоріжжі. Питання вже не в тому, чи потрібно їх повертати. Питання – чому ключові державні рішення знову переносяться на кінець року.

Гортаючи "жовті сторінки" Мінкульту

Досліджуючи тему пошуку і повернення вкрадених об'єктів, я як юрист вивчав нормативну базу – без цього ніяка бюрократія не працює, я натрапив на Наказ Міністерства культури України №306 від 26.02.2026 "Про затвердження Плану роботи Міністерства культури України на 2026 рік", який визначає конкретні строки реалізації заходів у сфері реституції.

І ось факти, аргументи і дати:

• Розроблення законопроєкту щодо адаптації законодавства до Директиви 2014/60/ЄС – грудень 2026 року.
• Звіт за результатами інвентаризації Музейного фонду України – грудень 2026 року.
• Проєкт змін до Положення про Музейний фонд України (у частині термінології евакуації) – грудень 2026 року.
• Методика оцінки збитків – жовтень.
• Аналітичний звіт щодо її оновлення – листопад.

Тобто вся юридична архітектура реституції концентрується в останньому кварталі. У державному управлінні це означає одне: високий ризик формального виконання або перенесення строків.

Папірці замісць юридичних дій

Показово, що наприкінці лютого 2026 року Мінкульт зібрав перше засідання Міжвідомчої робочої групи. Члени робочої групи відзвітували про створення "алгоритмів", інтеграцію з базами Interpol (щодо 90 предметів з Херсона) та запуск Реєстру в "експериментальному режимі". Громадянське суспільство, правозахисники та експерти ще навесні 2024 року представили готові аналітичні звіти та вимагали змін до законодавства для оцінки збитків. Натомість Мінкульт ставить розробку цієї ж методики у свій план аж на жовтень 2026 року. Це втрачені два з половиною роки. Крім того, перелік об'єктів чудово ілюструє масштаб катастрофи

Але юридична пастка полягає в іншому. Експериментальні проєкти не мають жодної ваги, а тим більше в європейських судах. Щоб механізм запрацював, Україні потрібна імплементація Директиви 2014/60/ЄС та юридично затверджена база Музейного фонду. Держава намагається будувати дах реституції, не заливши правовий фундамент. У результаті міжнародні партнери бачать презентації, але не отримують жорстких процесуальних інструментів для заморожування активів.

Люди працюють "на землі"

Люди працюють на землі, а культурні бюрократи працюють в кабінетах. І тут ми бачимо, що основну відповідальність за ці процеси несе Департамент культурної спадщини. Питання:

Де міжнародний компонент?

Департамент європейської інтеграції формально забезпечує координацію. Але чи існує інтегрована база даних із синхронізацією з митницею та правоохоронними органами? Для порівняння: Польща створила загальнодержавний реєстр втрачених цінностей ще у 1992 році. Саме ця відкрита база дозволила їм повернути сотні шедеврів (від "Пані з горностаєм" до "Єврейки з помаранчами"). Ми ж досі чуємо про закриті "експериментальні проєкти".

Реституція – це не круглий стіл

Організація та проведення круглого столу на тему "Створення національної коаліції з протидії незаконному переміщенню культурних цінностей та повернення в Україну" заплановано Мінкультом на листопад 2026 року. Організація круглого столу в листопаді не є системною відповіддю. Реституція потребує процесуального супроводу кожного кейсу та координації з фінансовими інструментами заморожування активів .

Як справедливо зазначають музейники, Україна свого часу віддала Європі майже 90 тисяч артефактів, а більшість того, що повернулося нам (як картини Васильківського чи ван Пуленбурга), – це результат відчайдушних зусиль окремих науковців та меценатів. Державна машина досі не включилася на повну потужність.

Головне запитання

Чи усвідомлює Міністерство культури, що "грудень" у плані роботи – це інституційний ризик? Бо інакше нове золото Полуботка знову стане легендою. Держава, яка не створює механізм повернення своїх активів, фактично погоджується з їх втратою.

10 кроків, які Мінкульт має зробити вже зараз

Антон Чубенко , український юрист, професор, доктор юридичних наук

Полтавські