«Нехай вже буде театр на місці»: історія тріумфу української сцени у Кременчуці

05 квітня 2026 р. 10:33

05 квітня 2026 р. 10:33

Від занепаду – до відродження.

Нещодавно українці відзначили Міжнародний день театру. Із 27 березня 1961 року цього дня вшановують усіх театральних діячів — від акторів і режисерів до технічного персоналу. У цій публікації згадаємо зародження театру в Кременчуці, його розвиток у складні часи. Нагадаємо й про актора Григорія Ашкаренка, який працював у нашому місті, у театрі, що відроджував українську культуру, де намагалися ставити на сцені вистави рідною мовою. Про все це у стінах бібліотеки-філії №2 ім. Павла Житецького розповіла під час зустрічі головна хранителька фондів Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська.

Як готель став театром
Одна з перших згадок про театр у Кременчуці відноситься до 1810 року. «Тоді, проїжджаючи через Кременчук, князь Долгорукий тут зупинився і потрапив до театру. Згодом у листі до приятеля написав відгук — так зверхньо, що там і артисти не дуже, і публіка не дуже вихована. Але це було підтвердження того, що у нас був театр. Свого часу у ньому виступав Михайло Щепкін», — говорить Гайшинська.

За її словами, на жаль, невідомо, на якому місці знаходився цей театр, немає ніяких підтверджень.

«150 років тому, у 1876 році, підполковник Козевський свій власний готель перебудував під театр і віддав місту. Це була кам’яна будівля, де чоловік заробляв кошти, але йому дуже хотілося мати театр. Минув час — цей театр став погано заробляти, і вже не знали, що з ним робити. В чому була проблема всіх театрів? Місто коштів на театр не давало. Прийшли глядачі, купили квитки — є чим заплатити артистам. Не прийшли — зарплати немає», — із розповіді головної хранительки фондів Кременчуцького краєзнавчого музею.

«Нехай вже буде театр на місці»
Через 12 років, у 1888 році, цю будівлю перекупив фабрикант Німець. «У нього був найбільший у місті паровий млин. Він почав підтримувати цей театр: платив за освітлення, а взимку — за опалення. Все тому, що його син страшенно любив театр. Приїжджала якась трупа, він закохувався в найгарнішу артистку. Театр їхав далі — син Німця покидав всю роботу і їхав слідом. І тому батько вирішив: нехай вже буде театр на місці, нехай ті артистки приїжджають сюди, а потім наступні приїдуть, але щоб син, принаймні, був удома. Тут справу передавати, тут треба гроші заробляти, а він їздить по всій країні за театрами. Ось таким, можна сказати, кумедним чином у нас усе-таки підтримали театр», — продовжувала розповідь Алла Павлівна.

Надала вона й опис закладу:«Театр уміщував 550 глядачів. Для Кременчука того часу - це дуже велика кількість. 40 лож, 152 крісла і галерея на 350 глядачів. Ціни на квитки, як для Кременчука, були високі. Наприклад, на галереї квиток коштував 42 копійки (проїзд у трамваї вартував 5 копійок), а крісло в першому ряду — цілих 80 копійок. Тобто, чим ближче до сцени, відповідно, тим дорожчі були квитки».

«Кременчуцька публіка неохоче ходила на російські драми»
Згадала у своїй розповіді Алла Павлівна і Емський указ 1876 року — таємне розпорядження Олександра II, спрямоване на заборону української мови та культури. Документ забороняв друк книг українською (включаючи переклади), ввезення літератури з-за кордону, театральні вистави, концерти тощо. І про те, що згодом вищезгаданий кременчуцький театр орендував Григорій Ашкаренко, якому було всього 24 роки.

«Він народився у Кременчуці в 1856 році. Де він навчався — ми не знаємо, вірніше, не знайшли даних. Але він був актором, драматургом, антрепренером. Тобто, він організовував роботу театральної трупи. Перший рік із ним у нашому місті працювала російська трупа. Утім кременчуцька публіка неохоче ходила на російські драми. Зборів не було. А порядний чоловік Ашкаренко платив зарплату артистам зі своєї кишені. У нього була давня мрія - ставити п’єси українською мовою. І, послухавшись Марка Кропивницького, який у нього грав, Григорій написав «слізне прошеніє» міністру внутрішніх справ із проханням дозволити кілька п’єс українською мовою», — говорить Алла Павлівна.

Кременчук одержав славу театрального міста
Як то кажуть, подробиці залишилися за кадром, але міністр із Петербурга задовольнив прохання Ашкаренка з Кременчука. Хоч не відразу і чому саме — невідомо. «Тим часом за свої кошти він купує українські костюми, різний реквізит, що відповідав українському народному побуту. Домовився з аматорським хором, який був у Кременчуці, щоб вони брали участь у спектаклях, які він задумав, обіцяв їм платити.., а дозволу ще нема. І, нарешті, через кілька місяців, у листопаді 1881 року, такий дозвіл прийшов», — слова Гайшинської.

Першим спектаклем був безсмертний - «Наталка Полтавка». Тоді в ролі Петра дебютував як професійний актор Микола Садовський. Роль виборного виконував Марко Кропивницький, а Возного сам антрепренер Ашкаренко грав.

«Микола Садовський пізніше писав, що містом незабаром розійшлися чутки про дозвіл на українські вистави. І весь Кременчук захвилювався. Перша вистава була цілковитим загальним тріумфом. Кропивницького публіка зустріла бурею оплесків і галасом таким, що весь театр трусився, немовби от-от розвалиться. Кожен номер пісні доводилося співати по декілька разів. У кінці спектаклю вітання перейшло в овації. Власне кажучи, спектакль розтягнувся вдвічі більше, ніж мав бути, тому що публіка не могла прослухати пісню один раз», — нагадала опис тих подій Гайшинська.

Згодом слава про успіх української трупи з Кременчука розійшлася по всій Україні. І їх запросили у Харків. «Там гастролювали цілий місяць, майже без вихідних, тому що стояли черги за квитками. А потім їх запросили до Києва. І в Києві був такий самий успіх. Тобто, ми можемо сказати, що завдяки кременчуцькому антрепренеру Ашкаренку (на зображенні)відбулося друге народження української драми та професійного театру. Інакше кажучи, ця людина зробила дуже і дуже багато. Відтоді на кременчуцькій сцені грали російські змішані трупи і суто українські. Кропивницький, Старицький, Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий, Заньковецька, Тобілевич…

Виступав київський стаціонарний український театр. І не по одному разу. І кожного разу - аншлаг, і кожного разу - повні збори. І завдяки цьому Кременчук одержав славу театрального міста», — розповіла Алла Павлівна.

Від слави — до забуття
У Кременчуці розросталася театральна культура — і для артистів, і для мешканців міста. Ашкаренко був автором соціально-побутових драм («Рідна мати гірша мачухи», «Маруся», «Страдниця», «Не стерплю, серце»), комедій («Оказія з сотником Яремою», «Однаковий для всіх, або Чесний Шая», «Фражевий пан»)…

Попри славу при житті, помер Григорій Ашкаренко у віці 66 років напівзабутим у селі Пісочин, тепер - це селище Харківського району Харківської області. Смерть його настигла у 1922 році — це були буремні роки після Жовтневого перевороту. «Про нього ніхто не згадував. Чи є на його могилі хоч якийсь пам’ятник - я не знайшла інформації. Чи збереглася хоча б його могила — не знаю», — слова пані Алли.

Проте у 2022 році його пам’ять вшанували у Кременчуці. Так, у рамках процесу деколонізації провулок, який мав назву Кутузова, стали називати «Провулок Григорія Ашкаренка».

Історичне місце - невідомо
Де розташовувалася будівля театру у Кременчуці?

Є різні варіанти. Один з них - на розі нинішніх вулиць Соборної і Покровської (дивись головне фото). Принаймні є копія креслення в Кременчуцькому краєзнавчому музеї. Цей театр зруйнували під час Другої світової війни і не відновили.

Зараз у Кременчуці театральні вистави проходять переважно на базі Міського палацу культури (МПК), який є головною сценою міста (бул. Українського Відродження, 2). Тут виступають як гастролюючи театри, так і місцеві колективи. Стаціонарної міської будівлі немає.

Зауважимо, свого часу колишній мер Кременчука Олег Бабаєв мав ідею збудувати в Кременчуці свій театр. Проте так і не здійснилась. Театр комедії «МО» (приватний») - єдиний стаціонарний театр міста. Знаходиться в будівлі колишнього гуртожитку технікуму залізничного транспорту.

Олена Ліпошко
Історичні фото з відкритих джерел, сайту okrain.net.ua , сучасне – Мирослави Ковальчук

Полтавські