«Вони були першими»: у ВПУ №7 вшанували подвиг захисників, які стали щитом України на початку АТО

14 квітня 2026 р. 17:34

14 квітня 2026 р. 17:34

У Кременчуці вшанували перших добровольців АТО та відкрили завісу 12-річного болю, що став нашою історією

Дванадцять років тому, 14 квітня, коротка абревіатура АТО змінила долю цілої країни, а для багатьох кременчуцьких родин стала початком вічного чекання та незгасного болю.

Сьогодні у стінах Вищого професійного училища №7, на базі Військово-історичного музею, знову зібралися ті, хто пам’ятає перші дні тієї тривожної весни — весни, коли звичайні хлопці прямо з навчальних аудиторій та робочих місць ішли у невідомість, аби зберегти наш мир.

Зустріч-реквієм стала символічною, адже і сам музей цьогоріч відзначає своє перше десятиліття. Тут кожен експонат дихає історією, а спогади про 2014-й не стираються, а лише стають гострішими. Директор училища Микола Несен, звертаючись до присутніх, зазначив, що цей простір пам’яті став справжньою домівкою для родин загиблих.

Він з болем порівняв цифри: якщо на момент заснування музею на меморіальних дошках закладу було лише сім портретів, то сьогодні Стіна Пам’яті налічує 84 обличчя випускників училища. 77 із них віддали життя вже під час широкомасштабного вторгнення, яке стало кривавим продовженням битви, розпочатої дванадцять років тому.

Особливим і найбільш щемливим моментом зустрічі став обряд запалення свічки пам'яті.

Цю почесну і важку місію виконала Майя Андрусенко — мати Дмитра Олександровича Андрусенка, першого кременчуківця, який загинув під час АТО. Вогонь цієї свічки став символом незгасного болю та вічної вдячності першим добровольцям, які прийняли на себе удар агресора.

Продовженням церемонії стала спільна молитва: отець Ігор звернувся до Всевишнього, просячи спокою для душ полеглих воїнів та сили для їхніх рідних.

Надзвичайно щирою та детальною була розповідь очільниці Кременчуцького осередку ГО «Сім'ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини» Таїси Білоус. Вона згадала свого старшого сина, який пішов у військкомат потай від неї, бо мав загострене почуття справедливості й не терпів брехні.

Він загинув 26 січня 2015 року під Старогнатівкою, залишивши по собі пам’ять як про надзвичайно добру людину та «батька» для свого молодшого брата.

Пані Таїса поділилася, що її молодший син продовжує справу брата — він воює вже 12-й рік, з часів першої спецроти «Кременчук». Навіть маючи травмовані ноги та статус обмежено придатного, він залишається в строю у лавах ППО, бо «на гражданці» себе не уявляє. Мати й сама не стоїть осторонь: вона згадувала, як возила допомогу бійцям на передову ще у 2019-му, щоб побачити все на власні очі та підтримати побратимів своїх синів.

Своїми спогадами поділилася і мати Антона Кирилова, Вікторія.

Її єдиний син у 19 років обрав шлях воїна, і сьогодні його диплом випускника ВПУ №7 зберігається в музеї як нагадування про ціну нашої свободи.

Своїм досвідом поділився і Володимир Поляков, який у 2014 році був серед тих, хто першими пішов на фронт. Він згадав, як разом з іншими офіцерами-пенсіонерами формував батальйон і навчав молодих хлопців, які до того навіть не бачили автоматів.

«Це моя війна, — зазначив Володимир Поляков. — Я згадую, як ми формували підрозділи. Командування трималося на нас, людях, які вже мали військовий досвід, але ми розуміли: треба вчити молодих. Приходили хлопці, які ніколи не тримали в руках автомата. Ми шукали навчальну зброю, щоб дати їм бодай базові знання перед першим боєм».

Він наголосив, що саме ці перші добровольці врятували не лише Україну, а й наше рідне місто. На жаль, Музей ВПУ №7 — чи не єдине місце в Кременчуці, де дбайливо зібрані світлини та особисті речі всіх 43-х героїв, що полягли за роки АТО. Завершив свій виступ Володимир Поляков словами, що стали застереженням для всіх:

«Солдат гине двічі. Перший раз — на фронті, і це смерть гідна воїна. Але друга смерть, найстрашніша — це коли ми починаємо про них забувати. Смерть від безпам’ятства — це кінець усього. Ми робимо це не для "галочки", а для того, щоб історія жила».

Наприкінці зустрічі мамам і дружинам героїв подарували квіти. Це був простий, але щирий жест від колективу училища, щоб бодай на мить зігріти їхні серця та вкотре нагадати: вони не самі. Вони — одна велика родина, яка завжди пам’ятатиме подвиг хлопців, бо саме завдяки цій пам'яті ми фактично і тримаємося і продовжуємо свою власну боротьбу.

Нагадаємо, «Світ стає світлішим завдяки вам»: у Кременчуцькому ВПУ № 7 вшанували матерів та дружин полеглих Героїв

Кременчуківці зустрілися з кіборгами: почули живі історії, згадали загинувших та обмінялися подарунками

Український письменник Василь Шкляр відвідав Кременчук і залишився вражений роботою військово-історичного музею ВПУ № 7

Валерія Макряшина

Фото авторки

Полтавські