Що таке постмодерн. Чому світ більше не любить героїв?

14 травня 2026 р. 12:29

14 травня 2026 р. 12:29

Якщо хочете більше знати про постмодернізм і про те, як світ до всього цього докотився, тоді цей текст для вас.

Термін «постмодерн», сам по собі, ні про що. Він нічого не пояснює. Назви основних стилів та епох у розвитку мистецтва завжди містили в собі ідею. Готика — вона вся про спасіння душі. Відродження — повернення до античних форм і концентрація на людині. Бароко — пишність форм, грайливість і надмірність. А постмодерн? Це просто те, що після модерну. Ви скажете, що і модерн — так собі термін. Згоден. Тим більше, що назвавши стиль «безумовно сучасним», ви провокуєте певні складнощі з описом будь-якого наступного за ним періоду. Але є нюанс.

Модернізм приніс із собою величезну кількість різних і дуже несхожих одна на одну ідей. Виділити одну з них і покласти в основу назви стилю — завдання, яке важко виконати. А з постмодерном інша біда. Там просто немає ідей. Наприклад, сучасник постмодернізму — постіндустріалізм, має, крім прив'язки до часу, приставки «пост», ще кілька чітких визначень — інформаційне суспільство, економіка знань, економіка послуг. Усі вони визначають основні риси та ідеї того, що відбувається. У постмодерну таких ідей немає. Тому просто «після модерну». Хоча, як ми вже казали вище, таке словосполучення — чиста абракадабра. Якщо дослівно — «після сучасності».

Ну а якщо до суті, то постмодерн — це примітивізація, і якщо вас не палить праведний гнів, коли ви чуєте щось нетолерантне і неполіткоректне, то і плебеїзація всього на світі. Тому що постмодерн — це не тільки про мистецтво. Існують «постмодерністські» філософи, соціологи, антропологи, історики і навіть спортсмени. Якщо ж сконцентруватися тільки на мистецтві, то, як сказав хтось розумний, постмодернізм — це спроби «потурати "смаку" публіки, яка не здатна мати смаку». І як західний світ, схибнутий на ідеї прогресу та розвитку, дійшов до такого життя? Спробую пояснити.

Все справа в тому, що світ змінився. Друга половина XX століття стала поворотним пунктом, який запустив тренд руйнування основ західного світу. Насамперед, це час занепаду великих наративів. Люди модерну хотіли знайти одне всеосяжне рішення проблем людства. Генії модерну — Маркс, Дарвін, Фрейд, Ніцше — створили великі ідеї. Їхній синтез і неминуча вульгаризація призвели до появи масових рухів, що ставили собі за мету зміну соціального порядку. Йдеться, як ви розумієте, насамперед про комунізм, націоналізм і фашизм. Результатом подібних прагнень стали дві світові війни, численні громадянські та колоніальні війни. Усі вони супроводжувалися такими звірствами, про які люди XIX століття і помислити не могли. І що ще важливіше, слідування цим ідеям не привело людство до омріяного щастя. У результаті виникло відчуття, що будь-які нові Великі Ідеї так само приречені на провал, як і всі інші метанаративи XX століття.

Разом із запереченням ідей прийшов і скепсис до їхніх носіїв. Відбулося катастрофічне зниження статусу інтелігенції та гуманітарного знання загалом. Основним трендом відтепер вважалося критичне ставлення до будь-якої раціональної соціальної аргументації. Заперечувалися не лише старі істини, а й сама можливість існування істини як такої. Сатирики та політичні коміки замінили філософів, письменників і вчених у ролі інтелектуальних героїв. Головним форматом у дискусіях став розв'язний стьоб.

Результатом стала втрата цілими поколіннями будь-якого активного почуття історії. І як надії, і як пам'яті. Що це означає і до чого призводить? А ось що: «ми не хочемо думати про минуле. Там самі кошмари, насильство, страждання і кров. І ще нереалізовані мрії. Ми не хочемо думати про майбутнє. Ми не хочемо будувати новий світ. Все одно нічого не вийде! Абсолютно всі революції в людській історії закінчилися нічим. Ми не хочемо напружуватися заради чогось, що принесе успіх пізніше, ніж післязавтра. Рівно так само нас не цікавлять проблеми, які можуть статися через рік-два». І як думаєте, що робить людина, яка живе сьогоднішнім днем? Вона споживає. Багато і без розбору. Як не в себе!

Благо, що споживати є що. Епоха поствоєнного процвітання, прагнення до створення держав загального добробуту, небачене зростання соціальних витрат зробило країни та народи заходу безпрецедентно багатими. Результатом став цинічний гедонізм, який набув лавиноподібного характеру в бумі надспоживання 80-х років. Причому, що важливо, стрімко зріс саме середній рівень споживання, а не споживання якоїсь однієї частини суспільства.

Виникнення «суспільства загального споживання» призвело до об'єктивних змін в економічному порядку капіталізму. Виник постіндустріалізм. Головною економічною силою виробництва стають знання. Головною сферою діяльності — сфера послуг. Головною організаційною формою бізнесу — транснаціональні корпорації. Головним джерелом доходу — інформаційні технології та сфера міжнародних спекуляцій. Виробництво виноситься на периферію, в регіони з дешевою робочою силою. Люди все більше віддаляються від реалій праці та виробництва в тому сенсі, в якому розуміли працю ще їхні батьки. І до чого це призводить у плані соціальної організації суспільства? До того, що зникли класи. Хтось скаже, що вони не зникли, а трансформувалися. Але в будь-якому разі, в тому вигляді, в якому вони існували ще вчора, їх більше немає.

До кінця Другої світової війни аристократична традиція втратила владу по всій континентальній Європі. І не те щоб титули перестали щось значити, а місце в Палаті Лордів вважалося б чимось незначним. Ні. Ярким феноменом стало спрощення, огрубіння, або якщо хочете — плебеїзація аристократії. Ви ж самі, напевно, багато разів чули історії з життя британських (та й не тільки) принців. Уявити таку поведінку ще 50 років тому неможливо.

Слідом за аристократією зникло селянство. Для більшості населення західних країн Середньовіччя раптово закінчилося в 50-ті роки XX століття. Люди масово переселялися в міста. Селянський уклад, який був основним укладом для переважної частини населення планети протягом багатьох тисяч років, зник.

Протягом наступних двадцяти-тридцяти років і буржуазія як клас, що володіє самосвідомістю, традиціями та мораллю, — практично зникла. Залишки традиційної буржуазії все ще можна побачити в провінційних містечках Європи або деяких регіонах Північної Америки, де вона зберігається, як правило, завдяки релігійній благочестивості. Та й то — чи надовго? Її місце зайняла маса рухливих, скороминущих форм — проектувальники та менеджери, аудитори та інженери, медійні персони та біржові спекулянти.

Слідом за буржуазією втратив свою ідентичність, класову солідарність і власні цінності робочий клас. І що виникло на цих руїнах? Масова людина. І не те щоб люди перестали об'єднуватися в групи і вимагати прав та поваги до своїх групових інтересів. Ні. Просто місце класів зайняли стать, раса, екологія, сексуальна орієнтація, регіональні або континентальні відмінності. І якщо раніше опозиції виглядали наступним чином: селянин — землевласник або капіталіст — робітник, то тепер білий гетеросексуальний чоловік — усі інші.

Зміна класової структури суспільства призвела до повного перегляду цінностей. Які основні цінності модерну? Прогрес, свобода, істина, справедливість, раціоналізм, самодисципліна, солідарність, самопожертва, краса, антиклерикалізм, антибуржуазність, постійна моральна рефлексія. Ці цінності вмирають. І що приходить їм на зміну? А по суті — нічого. Вимога необмеженої свободи особистості, яка за суттю своєю є пасивністю та пустим конформізмом. І плюс до цього байдужість, роз'єднаність і відхід від реальності. А як результат — старий набір прав і обов'язків, взаємних зобов'язань, гріхів і чеснот, принципів, нагород і покарань більше не може контролювати поведінку людей.

Ще однією найважливішою передумовою появи постмодерну стали технічні винаходи, які повністю перевернули уявлення людей про комунікацію. Спочатку радіо, відео та аудіокасети, і звісно ж телебачення дали можливість виливати такі потоки образів, з якими не може суперничати жодне інше мистецтво. Нові технології зробили мистецтво загальнодоступним. Думаю, не буде перебільшенням твердження, що саме телебачення, яке, на відміну від кіно, музики чи літератури, не мало модерністського минулого, стало основною рушійною силою постмодерну.

Ну а тепер про те, до чого це все призвело. Насамперед змінилася сама суть мистецтва. Чого хоче сита людина, яка живе в комфорті та впевнена у своїй безпеці? Вона хоче розважатися. Якщо раніше мистецтво ставило глобальні питання і шукало на них відповіді, виховувало смак, закликало, давало відчуття вічності, то зараз воно просто розважало. Не мистецтво заради мистецтва, а мистецтво заради задоволення. А сфера задоволення прив'язана не до цінностей, а до відчуттів. Відчуття миттєве. Воно швидко забувається. І людині хочеться нового. Загалом — є що продавати. До мистецтва стали ставитися як до вигідного бізнесу. До кінця двадцятого століття культура більшості розвинених країн звелася до індустрії розваг — кіно, радіо, телебачення та поп-музики.

Друге. Масова людина вимагає масової культури. Протягом багатьох століть існувала аристократична культура і культура народу. Аристократичний порядок, який передбачав набір ідеалів, заснованих на героїзмі та заперечував диктат прибутку та лицемірсва помер зі смертю аристократії. Антибуржуазність модерну вмирає разом із буржуазією. Народне мистецтво перестало існувати, бо більше немає народу. Кому потрібна пісня пахаря, якщо ніхто не оре? Двигунами «мистецтва» стали самі обивателі, а не еліта. Популярна музика народжується на вулицях, а не в консерваторіях. Товарне виробництво образів змінює якість на кількість. Головне завдання творця відтепер — не принизити споживача, геть позбавленого будь-якого смаку. І тут не до шедеврів — жоден геній не здатний створити великий твір, потураючи смакам публіки.

Третє. Епоха модерну була епохою неповторних геніїв. Після 70-х років сама ідея авангарду чи генія-одинака стала підозрілою. Прагнення до величі висміювалося. Це робилося для того, щоб більше не з'являлися великі одинаки. Щоб не з'являлися більше великі ідеї. Щоб не з'являлися більше фанатики, великі мрійники, великі мислителі. Щоб не з'являлися герої. Час великих шедеврів та індивідуалізму модерну минув.

Простий приклад — Кріштіану Роналду. Чувак прагне величі. І робить для її досягнення дуже багато. І що чує у відповідь? «Ти, звісно, хороший футболіст. Твої вміння та бажання приносять голи та титули. Але... не сперечайся з тренером, не висувай підвищених вимог до партнерів. Будь як усі». А що значить бути як усі? Бути посередністю.

І четверте. У старі наративи ми не віримо. Але ж без ідей не можна. І що тоді? Фірмовим знаком постмодерну стає пастіш (дослівно — паштет), «порожня пародія», без сатиричного імпульсу, на стилі минулого. Він не висміює оригінал, а скоріше віддає йому данину поваги. Це чиста вторинність, що створюється шляхом посереднього синтезу, схрещування, гібридів та попурі, змішання жанрів і стилів. Ви ніколи не звертали увагу на те, чим зайняті нинішні літературні чи кінокритики? Вони шукають відсилки. До чого? До найкращих зразків минулого. Але якщо модерністи були серйозними та відважними, то постмодерністи ставлять жартівливі експерименти, сповнені майстерного знущання та незворушного цинізму. Як сказав один із героїв «Сімпсонів», «постмодернізм – дурість заради дурості».

Ви, напевно, чекаєте висновок? Він банальний — найкращий спосіб покарати людей, це завжди давати їм те, чого вони вимагають.

Коменти, лайки підписки щиро вітаються!

Полтавські