«Дитина два з половиною роки жила в очікуванні»: у Кременчуці попрощалися із захисником Романом Гарбузовим.

22 травня 2026 р. 13:24

22 травня 2026 р. 13:24

А мати не змогла провести сина...

Сьогодні Кременчук у жалобі. В останню путь провели люблячого чоловіка та батька, відданого захисника України — Романа Гарбузова. Чоловік родом із Донеччини, але згодом переїхав до Кременчука і саме звідси став до лав Збройних сил України.

До Свято-Миколаївський собор, де проходило відспівування, прийшли рідні, друзі, колеги та побратими воїна. Майже три роки родина жила у невідомості, адже захисник вважався зниклим безвісти.

«Сьогодні відбувається поховання загиблого героя Романа Сергійовича Гарбузова, який народився 11 липня 1979 року в місті Бердянськ. Проживав у Кременчуці, працював на приватному підприємстві “Суворов”. Призваний на військову службу під час мобілізації у 2023 році. Служив у званні молодшого сержанта на посаді заступника командира бойової машини. Загинув 4 грудня 2023 року, виконуючи бойове завдання із захисту України, її свободи та незалежності в районі населеного пункту Хромове Бахмутського району Донецької області. До цього часу вважався зниклим безвісти. Батько помер, мати перебуває на окупованій території в місті Бердянськ», — повідомив офіцер відділу зв’язків з громадськістю (ЦВС), старший лейтенант Костянтин Тригуб.

Чуйним, відповідальним та щирим згадують Романа його колеги.

«Він був нашим співробітником. Один із перших був призваний до лав ЗСУ. Звичайно, чекали, сподівалися. Але не сталося, як гадалося. Роман у нас пропрацював не дуже довго — десь пів року. Завжди відгукувався на допомогу співробітникам. Ми постійно спілкувалися з дружиною. Імовірність того, що він у полоні, була дуже великою. Тому ми сподівалися», — говорить колега Марина Геннадіївна.

Поруч із труною сьогодні стояли молода вдова та п’ятирічний син захисника. Рідні зізнаються: дитині довго не говорили, що батько зник безвісти. На свята хлопчику передавали подарунки нібито від тата.

«Що тут скажеш… Дитина два з половиною роки жила очікуванням, щодня сподівалася, що він повернеться. І в 25 років дружина залишилася вдовою. Ми щодня його чекали. Більше такої людини вже не буде ніколи. Він був дуже добрий, дуже веселий. Коли приїжджав востаннє у відпустку… скільки він провів із дитиною. У сина 31 грудня день народження. Він завжди купував йому подарунки нібито від тата. А син вірив…», — зі сльозами говорить Любов Федорівна.

Підтримати молоду вдову прийшли жінки, які також роками чекають своїх чоловіків.

«Ми разом із його дружиною шукаємо своїх чоловіків — загиблих чи зниклих безвісти. Можна сказати, ми подруги по нещастю. Тому й прийшли підтримати її у цю складну хвилину. Вони були з однієї бригади, з однієї військової частини. Ми й досі чекаємо своїх чоловіків, продовжуємо шукати й вірити. Але це вже п’ятий рік невідомості.Наші чоловіки зникли раніше. Ми познайомилися під час пошуків: разом їздили, брали участь в акціях, відвідували зустрічі Координаційного штабу та Уповноваженого. Так і здружилися», — говорять Анна та Вікторія.

Побратим Романа з позивним «Орел» пригадує, що дружина захисника до останнього чіплялася за кожну надію. Під час кожного обміну полоненими родина переглядала списки та чекала бодай якоїсь звістки.

«Ми шукали його всюди. Усі хлопці, які поверталися з полону, всі побратими — кожна інформація перевірялася. Робили все можливе, щоб знайти. На жаль, не вдалося…», — говорить військовий.

Після прощання у Свято-Миколаївському соборі траурна процесія вирушила до Свіштовське кладовище. Захисника поховали у секторі почесних поховань захисників і захисниць України.

Тепер у п’ятирічного хлопчика залишаться спогади, фотографії та подарунки «від тата», у які він так щиро вірив. А у Кременчука — ще одна болюча втрата, ще одна історія родини, яка майже три роки жила надією і до останнього чекала на диво.

Олена Ліпошко

Фото Мирослави Ковальчук

Полтавські