«Я — голос свого сина»: у Кременчуці пройшла акція-нагадування про військовополонених і зниклих безвісти захисників

14 червня 2026 р. 10:31

14 червня 2026 р. 10:31

«Не можна мовчати!»

Сьогодні у Кременчуці знову пролунали голоси тих, хто не має права на тишу. Біля ПК «Кредмаш» відбулася акція «Не мовчи, полон вбиває» — нагадування про те, що сотні наших Захисників досі залишаються в неволі. Вони свого часу стали на захист України, а сьогодні їхні рідні змушені ставати на захист їхнього права бути поверненими додому.

Захід розпочався о 9:00 із загальнонаціональної хвилини мовчання — хвилини, коли Кременчук разом із усією країною схилив голову в глибокій повазі перед пам'яттю полеглих і в німій молитві за тих, хто досі перебуває в руках ворога.

Організаторами акції стали родини військовополонених. Мета заходу — голосно привернути увагу суспільства та влади до трагічної проблеми: сотні українських захисників досі перебувають у полоні, а частина з них вважається безвісти зниклими за особливих обставин. Серед них — воїни легендарного полку «Азов», бійці Національної гвардії, ЗСУ та поліцейські.

Кожне обличчя — це окрема історія, сповнена болю, боротьби та незламної віри.

Ольга прийшла на акцію, тримаючи в руках плакат із закликом повернути її дитину. Її син, Антон Квашньов, — досвідчений військовий. Із 2014 року він служив за контрактом у Національній гвардії України. Отримавши цивільну спеціальність у залізничному технікумі, він деякий час працював помічником машиніста тепловоза та електровоза, але серце кликало назад. Ольга згадує його слова: «Мамо, я вже не можу. Я потрібен там, де всі хлопці» .

Офіційно Антон вважається зниклим безвісти з 18 жовтня 2025 року.

«Крайній раз на зв’язок він вийшов 28 вересня, — розповідає мати. — Сказав: "Мамо, мобільного зв’язку не буде, я буду з командирами на радіозв’язку". Потім у жовтні їм обіцяли, що відправляють на 20 днів. А час минав. Коли син уже 10 днів не виходив на зв'язок, я благала командування: дайте почути бодай словечко. Нас ввели в оману... А 18 жовтня о 18:10 прийшло сповіщення, що він зник».

Жінка намагається добитися правди від військової частини, адже в акті розслідування купа незрозумілих моментів: там навіть не вказали дату останнього сеансу радіозв'язку. Коли Ольга запитала, чому так, їй відповіли, що це було 5 жовтня. На її логічне зауваження: «Так що, він до 18 жовтня просто сидів на позиції й чекав, поки дрон пролетить?» , військові лише розвели руками: «Та ні, ми так не думали» .

Вдома на Антона чекає маленький син, ексдружина, яка зараз міцно підтримує колишню свекруху, та численні друзі. Ольга їздить по всій країні — була на акціях у Дніпрі, Києві, тепер тут.

«Без віри ніяк. Я голос свого сина — тому я буду боротися», — каже жінка.

Артур прийшов на захід, аби заявити про своїх найдорожчих людей: рідного та троюродного братів. Рідний брат зник під час виконання завдання на одному з гарячих напрямків. Троюродний брат зник 16 місяців тому на Донеччині, поблизу селища Андріївка Волноваського району.

Проте, окрім болю втрати, чоловік зіштовхнувся з глухою стіною місцевої бюрократії. Артур хотів внести імена братів на Алею Надії в Кременчуці, але міська влада відмовила. Причина вражає своєю формальністю — відсутність місцевої прописки у бійців.

«Я проживаю в Кременчуці вже понад 18 років. Виходжу за братів на всі акції та зустрічі. Чому така несправедливість? Для чиновників має значення тільки прописка? Рідна ОТГ брата була готова повністю проспонсорувати встановлення знаку, але керівниця міського департаменту Марина Доценко відмовила, мовляв, нічого не вдієш. Троюродний брат офіційно пропрацював у Кременчуці майже 5 років, але йому теж відмовили. Виходить, їх у повітрі там не існує для нашого міста?» — з розпачем ділиться Артур.

Ірина прийшла на площу, щоб нагадати про свого чоловіка та брата. Жінка зізнається, що жити у повній інформаційній вакуумності — це щоденне катування. Коли родина звертається до офіційних органів, відповідь завжди одна й та сама: «Чекайте, інформації немає» .

« Чоловік більше року тому отримав поранення, а згодом його відправили на Курський напрямок. Відтоді — жодної звістки. Ми їздимо по акціях, щоб про нас не забували, щоб нас чули. Просто хочеться, аби наша влада нарешті почула нас і приділила цій біді більше уваги» , — закликає Ірина.

Світлана шукає свого сина, Артема. Його група зникла 22 березня 2025 року під час важкого штурму поблизу н.п Олешня.

«В оповіщенні написали, що о 9:15 почався штурм і зв'язок припинився. Запускали "Мавік", але спочатку нічого не бачили. Потім інший дрон зафіксував три тіла, які лежали на полі бою, та двох поранених трохи осторонь. Через щільний вогонь дрон не зміг підлетіти ближче, але серед тих тіл мого сина не було», — ділиться мати.

Із п'яти родин зниклої групи Світлана змогла знайти через соцмережі лише одну родичку, з якою тримає постійний зв'язок. Один із хлопців виявився сиротою, ще один — кадровий військовий, про якого теж немає звісток.

Зараз синові Світлани 30 років, свій ювілей він «зустрів» у невідомості. Мати чіпляється за будь-яку ниточку інформації: ходять чутки, що на тій ділянці стояли кадирівці, які забирали людей у полон. Офіційного підтвердження від Міжнародного Комітету Червоного Хреста немає. Проте Світлана не зупиняється: «Ми будемо знову писати Лубінцю, звертатися в СБУ, подавати документи повторно. Будемо боротися до кінця» .

Олена, яка також прийшла на акцію, чекає на свого цивільного чоловіка. Він зник під час боїв на Донецькому напрямку, в районі Новоторецького. В офіційних документах зазначено коротке та холодне формулювання: «Зник за особливих обставин» .

«Останній раз ми спілкувалися телефоном. Побажали один одному гарної ночі, просили берегти себе... Це були його останні слова. Але моє серце чітко підказує: він живий. Я вірю в це всією душею», — каже вона.

Для жінки це лише друга акція. Вона зізнається, що виходити на людей неймовірно важко емоційно, перший раз просто не могла пересилити цей біль. Але сьогодні знайшла в собі сили, бо розуміє: мовчання — це зброя ворога.

Ці історії — лише кілька прикладів із тисяч, які щодня переживають українські родини. За кожним плакатом на площі стоїть мати, сестра, дружина чи брат. Вони продовжують чекати й шукати навіть тоді, коли місяцями немає жодної звістки, а офіційні відповіді перетворюються на замкнене коло.

Такі акції в Кременчуці — це не просто мітинги. Це єдиний спосіб для родин заявити, що їхній біль не зник і вони не змиряться з невідомістю. Це нагадування кожному з нас, що за нашою відносно спокійною буденністю стоїть страшна ціна. Наші захисники не повинні стати забутими історіями чи статистикою в чиновницьких звітах. Їх чекають удома, і за їхнє повернення потрібно боротися щодня. Будь-якими способами. Навіть тоді, коли здається, що весь світ мовчить.

Нагадаємо, «Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама

"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"

"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маріуполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ

Валерія Макряшина

Фото авторки

Полтавські