«Немає таких слів, які можуть загоїти рани»: у Кременчуці попрощалися із Владиславом Ващенком, який загинув два роки тому на День Незалежності України

30 червня 2026 р. 13:31

30 червня 2026 р. 13:31

Довга дорога додому кременчуцького захисника.

Майже два роки мати чекала сина додому, однак дива не сталося. До Кременчука на щиті повернувся вірний син, люблячий чоловік і батько, відданий захисник України — Владислав Ващенко. Містяни зустрічали Героя навколішки у Міському палаці культури, де відбулася церемонія прощання.

Великі букети квітів стали мовчазним символом вдячності та болю втрати.

«Сьогодні відбувається поховання Ващенка Владислава Олеговича, який народився 25 червня 1976 року. Він був призваний на військову службу під час мобілізації у званні солдата та проходив службу на посаді водія відділення протитанкових ракетних комплексів.

На жаль, Владислав загинув 24 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання із захисту України, її свободи та незалежності в районі населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області. Весь цей час він вважався зниклим безвісти. Народився у місті Донецьку, проживав у місті Кременчуці. Навчався у Кременчуцькому ліцеї №17 та Кременчуцькому інституті економіки та нових технологій. Був приватним підприємцем. У Владислава залишилися дружина та троє доньок, які втратили люблячого чоловіка й батька. Слава Україні!» — повідомив офіцер відділення цивільно-військового співробітництва, лейтенант Віталій Іванчиков.

У залі прощання панували сльози, тиша і невимовний біль втрати.

«У цей складний для країни час Владислав долучився до Збройних сил України та проходив службу на посаді водія відділення протитанкових ракетних комплексів.

Виконував бойові завдання в районі населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області, де й загинув 24 серпня 2024 року, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу та незалежність. Його загибель є непоправною втратою для родини, військової частини, громади та України в цілому.

Немає таких слів, які можуть загоїти рани від втрати рідної людини. На жаль, ми не можемо повернути Владислава рідним, але в наших силах у цей трагічний час бути поруч і підтримати сім’ю не тільки сьогодні, а й у подальшому житті. Низько схиляємо голови перед вашим горем і висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким», — традиційно промову біля труни виголосила майор Анна Тарасова, начальниця відділення цивільно-військового співробітництва Кременчуцького районного ТЦК та СП.

Про те, що Владислав прожив гідне життя, говорить його колега по роботі Оксана.

«Ми зі Славою працювали на одній роботі дуже довгий час. Це була людина, яка нікому й ніколи не відмовляла. У мене зараз немає чоловіка, але що б не попросив — він завжди допомагав, завжди робив. Він був дуже чуйним.

Які б проблеми не виникали, можна було прийти до нього, і він завжди допоможе. Його дуже любили діти. Я не знаю, чи ще зустріну таку людину. Він без вагань пішов виконувати свій обов’язок. Коли йому вручили повістку, він пішов служити, тому що вважав це правильним. І тепер його з нами немає. Ми давно знали, що він загинув, але лише зараз усвідомлюємо, що це вже остаточно, що його більше немає.

Дуже тяжко втрачати таких людей. Ми працювали разом на ринку в м’ясному відділі. Якщо потрібно було щось порубати, відремонтувати, полагодити холодильник — він завжди приходив, допомагав, підказував, показував. І робив це безкоштовно, не за гроші. Дуже добра, дуже чуйна людина. Тепер дуже тяжко його сім’ї без батька. Дівчата дуже його любили. Та й нам усім важко. Я досі пам’ятаю його, ніби бачу перед очима» , — говорить колега по роботі Оксана.

Відспівування відбулося у Свято-Миколаївському соборі. Після цього траурна процесія вирушила до місця останнього спочинку — Свіштовського кладовища, у сектор почесних поховань Захисників і Захисниць України.

Він залишив по собі тишу, яка голосніша за будь-які слова. У цій тиші — вдячність міста, що пам’ятає і схиляє голову. У серцях рідних і побратимів його ім’я житиме як опора і біль водночас. Кременчук ще довго буде берегти цю історію як частину своєї пам’яті. І кожен новий день тут починатиметься з простого, але важливого: ми не маємо права забути.

Олена Ліпошко

Фото авторки

Полтавські