Остання пісня Олелька Островського. Як українсь...

30 червня 2026 р. 16:45

30 червня 2026 р. 16:45

Він пройшов Першу світову війну, створював козацькі курені на захист рідного краю та писав книги про Мазепу. Проте фатальним для 31-річного актора та режисера Олелька Островського став звичайний концерт у Полтаві.

Один сміливий виступ на сцені, патріотичний вірш Шевченка і вирок чекістів «эту петлюровскую сволочь арестовать» назавжди стер митця з життя. Історію талановитого українця, якого радянська влада намагалася приректи на забуття, читайте у цьому матеріалі ЗМІСТу.

Олександр Островський більш відомий під літературним ім’ям Олелько Островський. Митець  народився в червні 1887 року в Золотоноші у родині повітового справника Павла Островського, яка мала козацьке походження. Його батько був повітовим урядовцем, а вдома панувала атмосфера поваги до української історії та освіти.

Він навчався в місцевій юнацькій гімназії, де вперше і познайомився з ідеями українського націоналізму Михайла Міхновського через брошуру  «Самостійна Україна». Саме після знайомства з нею Островський остаточно переконався, що Україна повинна бути незалежною державою. Згодом закінчив історично-філологічний факультет Київського університету, працював писарем Мушкетової нотарні в Золотоноші, входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобінцевим.

У період революції 1905–1907 років брав активну участь у національно-визвольному русі. Перебуваючи під сильним ідеологічним впливом праці «Самостійна Україна», він став членом Революційної української партії, а пізніше увійшов до складу Української соціал-демократичної робітничої партії. Через поразку в революції, рятуючись від переслідувань, чоловік переїхав до Галичини і влаштувався працювати в театр Коломиї, де і зустрів свою майбутню дружину Анну Гринішак, яка була акторкою. Пара одружилась 1908 року, з часом в них народилися дві дочки Галина і Ольга.

Разом зі своїм творчим колективом Островський побував в багатьох містах України, де ставили переважно п’єси українських драматургів, але театральну роботу зупинила Перша світова війна. Будучи мобілізованим до російської армії, він воював на Південно-Західному та Кавказькому напрямках. На початку березня 1918 року чоловік повернувся на Золотоніщину, де створив військове формування «Золотоніський курінь» для захисту від мародерства. Одночасно він заснував місцеве видавництво «Вільна думка», де публікував низку власних історико-патріотичних творів «Гетьман Мазепа», «Стрільці», «Петрик».

Через більшовицьку окупацію Золотоноші наприкінці 1918 року Островському разом із родиною довелося переїхати до Полтави, де продовжив роботу як актор і режисер Товариства українських драматичних артистів у Міському театрі. Актор горів роботою, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я. Але на той час більшовицька влада вже розпочала масштабний терор проти української інтелігенції. Попри це, Полтава продовжувала жити українською культурою та активно відзначала Шевченківські дні. Заходи проходили в школах та в Успенському кафедральному соборі, де хор Ф. Попадича співав перед містянами. До того ж Островський виступав на сцені зачитуючи патріотичні вірші Тараса Шевченка.

Під час чергового концерту Олександр співав Шевченкове: «Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий! Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва: "Ні жида, ні ляха" , А в степах Украйни - О, боже мій милий, - блисне булава!» .

Голова губвиконкому Яків Дробніс дав розпорядження:

«Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать» .

Уже наступного дня Островського заарештував Особливий відділ Полтавської губернської ЧК під керівництвом Сіпельгаса. Митця звинуватили у контрреволюції, після чого його більше ніхто не бачив. Володимир Короленко звертався до радянської влади із закликом припинити беззаконня, але це митця не врятувало. За різними даними, 31-річного Олелька Островського розстріляли або того ж дня, або через кілька днів після арешту. Місце його поховання невідоме.

Після встановлення радянського режиму Олександра Островського намагалися стерти з історії української літератури. З бібліотек прибирали його книжки, а багато рукописів було втрачено. Його ім’я почали згадувати тільки після того, як Україна стала незалежною.

• історія
• культура
• мистецтво
• репресований

Полтавські