Українська Атлантида неподалік Кременчука: як "гниле море" поглинуло сотні сіл, вигнало бережан і убило Ковтьобу

05 липня 2026 р. 09:01

05 липня 2026 р. 09:01

Від раю на землі - до трагедії.

Учора у Кременчуцькому краєзнавчому музеї відбулася лекція члена Національної спілки краєзнавців України, градизького історика Едуарда Чіпа «Втрачена краса Придніпровських плавнів». Але це, скоріше, була зустріч людей, які цікавляться історією рідного краю, людей, родини яких тим чи іншим чином торкнулася трагедія затоплених сіл під час створення Кременчуцького водосховища.

Навіть родина директора Кременчуцького краєзнавчого музею Артема Ряси з цим пов'язана. Із його сімейної історії і розпочалася зустріч.

«У мене теж є особиста історія, пов’язана з цими втраченими для Кременчука і Кременчуцького району місцинами. Тут представлені світлини затопленого села Кулішівка. Мій прадід Лаврентій Андрущенко та дід Іван Андрущенко походили саме з цього села, яке нині стало островом на території Кременчуцького водосховища. Фактично вони були внутрішньо переміщеними особами на власній землі, адже після затоплення були переселені до Святилівки. Дідусь завжди згадував ті часи, коли жив у Кулішівці. Розповідав про річку Криву Руду, яка нині також втратила свою красу. Він пам’ятав, якою була її вода — багряного, червонуватого кольору. Сьогодні це вже затоплене село, а річка майже не тече, практично зневоднена. І тому для багатьох людей це справді великий біль. Коли я спілкувався зі своїм дідом, то відчував, що для нього спогади про рідне село були передусім болем втрати», – говорить директор Кременчуцького краєзнавчого музею Артем Ряса.

Море, яке поглинуло сотні сіл

Кременчуцьке водосховище — найбільше за площею штучне море Дніпровського каскаду.

«Його площа сягає 2250 квадратних кілометрів, а створення у 1959–1961 роках назавжди змінило карту центральної України. Цей масштабний радянський інженерний проєкт став однією з найбільших втрат для української історичної та культурної спадщини. Під водами водосховища опинилися від 212 до 215 населених пунктів, зникли унікальні архітектурні пам’ятки, цвинтарі, храми, родинні садиби та цілі історичні ландшафти. Свої домівки були змушені залишити понад 133 тисячі людей — майже 40 тисяч родин» , – про це нагадала завідувачка експозиційного відділу Вікторія Шамрай.

Залишилися лише карти і акварелі…

Едурд Чіп розповів, що його дослідження спираються на розповіді очевидців - людей, які пережили переселення, бачили, як зникає їх житло під водою.

«Дніпровські плавні називають по-різному: і Дніпровськими, і Придніпровськими плавнями. А градизькі мешканці називають їх Градизькими плавнями. Щоб зібрати унікальні спогади про ці місця, я опитав понад 30 людей, досліджував разом із ними кожну річечку, кожне озерце, адже це була унікальна можливість поспілкуватися з людьми, які ще пам’ятають красу Придніпровських плавнів. Своє дослідження я розпочав із карт, адже карта — це основне джерело для історика, першоджерело будь-якого дослідження.

Перша карта, яка потрапила мені до рук, належала Семену Григоровичу Гардашу — людині, закоханій у Дніпро. Він був вправним рибалкою, хоча працював головним інженером Градизького комбінату. На своїй карті він позначив Дніпро, його притоки, звуження річки, місця переходів, а також усі відомі йому узвози. Узвіз — це найзручніше місце, через яке можна було дістатися до річки. Ви знаєте, що Градизьк розташований на підвищенні. Висота цієї вершини становить 169 метрів. Хоча останнім часом десь один метр «зник», і в інтернеті можна знайти цифру 168 метрів, градизькі мешканці готові боротися за кожен метр і доводити, що висота нашої славної гори все ж таки 169 метрів», – говорить краєзнавець.

«Друга карта належить відомому лікарю, який усе своє босоноге дитинство провів у плавнях. Йому були знайомі кожне озерце, кожна річечка та кожен брід. На карті навіть позначений Крупчин брід — місце, пов’язане з його батьком Андрієм Григоровичем, який займався рибальством. Так уже склалося, що ці карти зберегли не лише географію місцевості, а й пам’ять про людей, які жили поруч із Дніпром», – говорить Едуард Чіп.

«Є карта, створена вчителем фізики Григорієм Кузьмичем Головком — моїм учителем, який також багато уваги приділяв дослідженню плавнів. Колись у нього була величезна карта, що складалася з дванадцяти фрагментів. На превеликий жаль, у мене збереглося лише сім із них, тому відтворити її повністю поки що неможливо. Але навіть ці фрагменти вражають: на них позначено безліч озер, островів, бродів. Є й інша карта, знайдена зовсім випадково. Це карта краєзнавця Михайла Васильовича Халаша, який збирає фотографії старого Градизька…

І остання карта належить нашому градизькому художнику Миколі Петровичу Буцу.

Він народився біля Довгого Узвозу, на вулиці Хорольській, і провів там усе життя. Він знав кожне озерце, кожну річечку, випробував їх на глибину, як то кажуть, власними ногами. Микола Петрович був свідком того, як усе це поступово руйнувалося і зникало. Саме з цих карт і розпочалося моє дослідження», – говорить Едуард Чіп.

Має дослідник і унікальні малюнки - пейзажі місцин, яких вже не поачити.

Завдяки акварелям місцевого художника залишилися зображення місцевості до затоплення.

«Градизькі плавні... Ви, мабуть, усі уявляєте, що таке плавні. Це заболочена або підтоплена ділянка річкової долини, яка здебільшого розташована в пониззі річки й регулярно затоплюється під час повеней. Але водночас це цілий світ, який неможливо передати одним малюнком. Його треба відчути, вдихнути пахощі різнотрав’я, побачити, як люди працювали, заготовляли сіно, ловили рибу, збирали лозу для виготовлення меблів. Це не просто місцевість — це життя, це стиль життя жителів нашого краю. Перед вами, до речі, картина відомого художника Петра Васильовича Кучера. Свого часу в колекції налічувалося понад 200 акварельних робіт... сьогодні залишилося близько дев’яноста…» , – говорить Едуард Чіп.

Про бережан і горян

Зараз у це важко повірити, але на місцевості, яку забарало Кременчуцьке море, було дві річки. І на їх берегах вирувало життя. А які пристрасті там були... А ще постійна боротьба за виживання.

«Бережани — це люди, які жили під горою і на собі відчували як красу цих місць, так і весь біль затоплень. Були люди, які щодня робили позначки, стежачи за тим, наскільки піднялася вода, особливо навесні, під час розливів. Гирман і Ковтьоба — це дві великі повноводні річки, які зливалися в районі Максимівки, біля цегельного заводу. Саме там знаходилася відома градизька пристань.Тоді Пивиха ще не була залісненою, вона була практично голою. Лісові насадження почали з’являтися лише наприкінці 1950-х років, коли розпочалися роботи з укріплення території.На акварелях Петра Васильовича Кучера можна побачити біленькі хатинки під горою, стежки, якими ходили люди. На картинах також зображені величні вітряки. Петро Кучер дуже майстерно передав їхню красу.Градизькі жителі вміли використовувати силу вітру для власних потреб. Тут добре видно й хатинки бережан, які жили під горою, та горян, що мешкали вище.Іноді між ними виникали суперечки. Старожили згадували про Топталівку — місце, де молодь збиралася відпочивати, танцювати, спілкуватися. Там нерідко з’ясовували стосунки, доводячи, хто сильніший. Але найбільше все ж страждали саме бережани. Горяни потерпали від сильних вітрів та заметів. Старожили розповідали, що інколи снігу випадало стільки, що не було видно дахів будинків, а люди прокопували цілі тунелі, щоб пройти. Жителі ж берега постійно боролися з повенями, дощами та підтопленнями, адже їхні оселі ставали справжньою ареною боротьби за виживання», – говорить Едуард Чіп.

Руїни церкви, а не монастиря

Хто хоч раз проходив берегом Кременчуцького моря в околицях Градизька, не мі не помітити залишки старих фундаментів. У Інтернеті мжна знайти інформацію, що це залишки старого монастиря. Та краєзнавець це спростовує.

«Найбільшою втратою для Градизька, безумовно, стала Миколаївська церква. Інколи її помилково називають Пивогірським монастирем, але це не зовсім так. Пивогірський монастир занепав ще наприкінці XVIII століття. Після того, як у 1789 році Катерина ІІ відібрала у монахів селян, а згодом і землі, обитель втратила можливість існувати. Після великої пожежі монастир згорів, а його церкву перенесли до старого центру Градизька, де на її основі була зведена Покровська церква. Від давнього храму залишився лише фундамент. Сьогодні ми ще можемо бачити частину цієї стіни, яка буквально нависає над урвищем. Раніше був помітний лише один фрагмент, але щороку частини фундаменту обвалюються, відкриваючи останню збережену стіну. Це процес руйнування, який триває й досі...», – говорить Едуард Чіп.

Велич містечка біля Дніпра

Градизьк у давнину - це містечко з камяними дорогами, де проводили чотири ярмарки на рік. З численними узвозами і церквами.

«До речі, Кам’яна дорога була збудована ще за часів Катерини ІІ. А згодом, відповідно до масштабного проєкту розбудови Градизька, коли у 1804 році затвердили генеральний план містечка, тут існували вже дві кам’яні дороги. Одна з них — Надобрилівська, яка вела до Довгого Звозу, а друга — Кременчуцька. Це були дві головні кам’янки Градизька, якими люди перевозили свої товари та різні речі. Адже саме тут розташовувалася одна з найбільших базарних площ Полтавської губернії.До речі, у «Полтавських єпархіальних відомостях» постійно згадуються чотири градизькі ярмарки. Уявіть собі — чотири ярмарки! Це свідчить про те, що Градизьк був не просто містечком, а справжнім великим торговельним центром свого часу», – говорить Едуард Чіп.

А скільки було риби!

У плавнях були місця, де рибу руками ловили. Взагалі, у місцевих мешканців осноаним промислом було саме рибальство.

«На цій світлині зображений Григорій Кузьмич Головко разом зі своїми родичами. Вони мандрують плавнями, перебуваючи на Лататному озері. Саме це озеро залишило у Григорія Кузьмича одні з найтепліших спогадів. Хочу трохи зупинитися на цій картині та пояснити деякі гідроніми нашого краю. Наприклад, річка Гирман була одним із найдавніших русел колишнього Дніпра. Це була зручна для судноплавства повноводна річка, яка в районі Великого Узвозу з’єднувалася з Ковтьобою. Уздовж усього узбережжя проходила так звана Кам’яна дорога.Мене зацікавило походження назви цієї річки. Здавалося б, Гирман — і все. Але ні, ця назва має тюркське походження. Вона пов’язана з поняттям кам’янистого, міцного місця, що має надійне підґрунтя. У деяких народів словом «гирман» називали кам’яну основу, до якої прив’язували спеціальний механізм, навколо якого ходив кінь і молотив зерно», – говорить Едуард Чіп.

«Рибу ловили руками, а також найпростішими снастями, які виготовляли з очерету або лози, яку розпарювали, вимочували й обробляли. Замість ліски використовували волосся з кінської гриви, самостійно клепали гачки та інші пристосування, щоб упіймати рибину. Але старожили розповідали, що риби було стільки, що вона ледь не сама вистрибувала на берег. Якби тут був присутній Олександр Михайлович Халах, він би пригадав розповіді свого діда — доброго господаря, який мав власне пасовище, озеро і навіть свій брід. Він згадував: «Дід брав мене із собою не для роботи, а щоб я відпочивав, бігав по травах. А коли треба було наловити риби, то не сидів із вудкою. Брав косу, заходив у воду і кількома рухами косив рибу. А я, ще малий, збирав її у сапет — плетений із лози кошик», – розповів Едуард Чіп.

Що таке гарман

«Гарман — це не лише місце, де молотять зерно. Подивіться: він має конусоподібну форму.

Коли кінь рухається по колу, конструкція прокручується і допомагає обмолочувати снопи. Люди лише підкидають їх, щоб зерно легше відділялося. Саме так відбувався процес молотьби.

Звідси, ймовірно, й походить переносне значення слова «гарман» — метушлива, неспокійна людина, яка постійно перебуває в русі. А річка Гирман, про яку ми говорили, була одним із притоків старого русла Дніпра. Саме цей гарман знайшов Олександр Михайлович Халах. Ми бачимо його тут, і це також частина нашої історії. Слава Богу, що ця річ не зникла. Переконаний, що в краєзнавчому музеї для неї знайдеться гідне місце. Поки що ми можемо лише милуватися тим, що є люди, які зберегли ці унікальні свідчення минулого», – розповів Едуард Чіп.

І солона, і брудна - річки затопленого краю

Розповіді Едуарда Чіпа можна слухати годинами. Гідроніми, схоже, його улюлена тема.

« Ще одна річка, якою ми можемо пишатися, — це Ковтьопа. Вона брала початок біля Градизька, неподалік від злиття з Гирманом та невеликою річкою Микнівкою. У 1959 році, коли розпочалося будівництво Кременчуцького водосховища, ці річки були поглинуті водами Дніпра. Назву Ковтьопа трактують як заглибину, яму чи велику калюжу. У селах словом «ковтьоба» називали глибокі вибоїни, заповнені водою. Цікаво, що градизькі мешканці так само називали й неохайних людей, казали: «Та він як ковтьоба». Можливо, це пов’язано з тим, що сама річка мала дещо занедбаний вигляд, хоча й залишалася повноводною.Багато риби водилося й у річці Солониця. Її назва говорить сама за себе — вода тут мала характерний солонуватий присмак. Солониця була одним із рукавів давнього русла Дніпра. Варто розуміти, що слово «су» означає воду, а Солониця була саме повноводною річкою, яка давала людям багаті улови. Старожили розповідали, що градизькі рибалки із задоволенням ходили рибалити саме на Солоницю.Перед вами світлина молоді Градизька, яка відпочиває на річці Більовій. Історія назви цієї річки також цікава. Кажуть, що саме біля Більової та Піщаного озера був найбілий, немов цукор, пісок.

Щонеділі жителі селища, взявши із собою патефони, переправлялися через річку човнами та відпочивали на її берегах, проводячи там свій вільний час. Було ще й озеро Ризикувате. Його назва також промовиста. Тут росли густі зарості різаку, а подекуди траплялися великі очеретяні хащі, через які було важко пробратися. Старожили згадували, що рибалки, які поверталися звідти продавати улов на Довгому Узвозі, часто приходили у подертій та порізаній одежі. Одразу було зрозуміло — вони рибалили саме на Ризикуватому» , – говорить Едуард Чіп.

А які були озера!!!

Це яку фантазію треба мати, щоб кожній водоймі дати назву. І не просто назву, а пову її характеристику в одному слові умістити.

«Було таке озеро Бурякінка. Дістатися до нього було непросто — шлях був складний, тож мало хто наважувався долати густі зарості. Але тих, хто доходив, чекала справжня краса. Особливо вражало Лататне озеро. Там росло біле й рожеве латаття, і старожили згадували, що такої краси більше ніде не можна було побачити. На світлинах видно, що водойма була вкрита суцільним килимом із квітів. Було й Сметанне озеро. Назва зовсім не пов’язана зі сметаною. Просто вранці, коли з’являлися перші сонячні промені, над водою здіймався густий білий туман, схожий на сметану. Кожен рибалка намагався потрапити туди якомога раніше, щоб закинути невеличку сіточку та повернутися з уловом.Існувало також Очеретяне озеро. Сама його назва говорить про багатство очерету, який був важливим будівельним матеріалом. Тут він сягав триметрової висоти, а заготовляли його переважно восени.

Було й озеро Грузьке. Старожили казали, що важко було знайти більш грузьке місце. Людина могла зайти у воду й одразу провалитися в мул. Звідти підіймався специфічний запах, який, ймовірно, був пов’язаний із природними газами, що накопичувалися на дні.Ще одне озеро називали Вошивим. Його назва походить від великої кількості водяних комах, які дошкуляли людям, забиралися в одяг і боляче кусали.

Було й Гнойове озеро, яке також мало неприємний запах. А ще — Широке озеро, хоч і мілке, але надзвичайно велике за площею.

Особливу увагу привертає озеро Караслів. Багато хто вважає, що назва пов’язана з карасями, які там водилися. Насправді ж слово «кара» тюркського походження означає «чорний», а «су» — вода. Тобто Карасу, або Караслів, — це «темна вода», глибока водойма. Хоча карасі там, звісно, також водилися.

Цікавою є історія Свинячого озера. Дехто думає, що назва пов’язана зі свинями чи дикими кабанами. Насправді ж давнє слов’янське слово «свинь» означало щось покручене, переплетене. Озеро мало дуже звивисті обриси, тож дістатися до нього було складно, а заблукати серед його заток — цілком реально.

Аналізуючи старі карти, я звернув увагу ще на один об’єкт — Спірний острів. Мене цікавило, чому він має таку назву. Виявилося, що це був своєрідний плацдарм із багатими луками та високими травами. Жителі Градизька й Максимівки сперечалися, хто першим займатиме цей острів для косовиці. Згодом мешканців Градизька та Максимівки об’єднала спільна мета — відстояти його вже від косарів із Черкащини, які також почали претендувати на ці багаті угіддя», – розповів Едуард Чіп.

Найбільший біль, жахлива трагедія

І ось все це життя, всі пристрасті і плани обірвались в одну мить...

«Основний біль не лише нашої місцевості, а й усього краю — це, безумовно, будівництво Кременчуцької ГЕС. Воно розпочалося в середині 1950-х років. Якщо вірити словам Валентини Гудим, директорки Державного архіву Полтавської області, заслуженої працівниці культури України, перший гідроагрегат було введено в експлуатацію у 1959 році, а останній, дванадцятий, запрацював уже в 1960-му.За кожною затопленою хатою стоїть біль втрати. Це втрата не лише будинку, а й саду, городу, звичного укладу життя. Люди до останнього не вірили, що вода справді прийде. У Градизьку є частина селища, яку називають Новоселівкою або "Посьолком". Саме туди переселялися мешканці територій, які мали опинитися під водою.Переїжджаючи, люди насамперед намагалися забрати із собою цеглу. Розбирали печі, комини, перевозили все, що могли врятувати. Коли ми почали досліджувати цю тему та збирати стару цеглу, один із жителів Новоселівки розібрав піч у хаті своєї матері, і там ми знайшли старовинну клеймовану цеглу. Виходить, що люди везли її із затоплених територій за кілька кілометрів, а можливо, навіть переносили на руках або в мішках.

Відомо, що після заповнення чаші водосховища вода протягом перших двох років була надзвичайно брудною. Не випадково художник Петро Васильович Кучер говорив: «Яка ж краса була тут колись — зелені гаї, плавні, озера, мікросвіт природи». Достатньо подивитися на його картини, щоб зрозуміти, якою багатою і мальовничою була ця місцевість. На жаль, усе це поглинуло велике море, яке місцеві жителі згодом почали називати «гнилим морем». Ця назва закріпилася через те, що після створення водосховища течія Дніпра значно сповільнилася. Вода почала застоюватися, активно розмножувалися зелені водорості, і вона набувала неприродного зеленого кольору. Навіть сьогодні, коли цвіте вода в старому руслі Дніпра, цей запах відчувається і в новій частині Градизька, у Новоселівці», – говорить Едуард Чіп.

Порятунок берегів

Зараз гора Пивиха, яка опинилась на березі Кременчуцького моря, повіьно гине...

«На початку 2000-х років була здійснена перша спроба берегоукріплення. Тоді від Довгого Узвозу вздовж гори можна було проїхати майже до самого джерела. Існували навіть спеціальні кишені, де могли розминутися два автомобілі. Але вода постійно робить свою справу. Сьогодні ця територія заросла вербами та бур'янами, і проїхати там уже неможливо.Нині на Пивисі облаштовано три оглядові майданчики, звідки можна помилуватися сходом і заходом сонця, а також просто послухати плескіт води. Однією з найвідоміших локацій Пивихи залишається місце біля церкви. Проте гора продовжує руйнуватися з кожним роком.Навіть попри проведені роботи з кам'яного берегоукріплення, вода поступово нищить берегову лінію.  Особливо помітно це навесні та взимку. Там, де сьогодні простягаються піщані схили, колись стояли хатини градизьких мешканців. Вода підмиває береги, схили Пивихи осідають, і щороку, за підрахунками, ми втрачаємо від п'яти до восьми метрів території», – говорить Едуард Чіп.

Що втрачено назавжди

У рамках цієї публікації не перелічити втрачених сел, життя яких скінчилось, коли почали хлюпотіти хвилі моря...

«Не подумайте, що я, як кажуть, кожен своє болото хвалить, але те багатство, яким було Придніпров’я, вже ніколи не повториться і не відновиться. Із мапи Полтавщини зникли 63 населені пункти. Під водами опинилися не лише села та хутори. Затоплене було й давнє історичне місто Воїнське, відоме також як Воїнці або Воїнське городище. Його мешканці були змушені переселитися на територію сучасного Кременчуцького району, до Кам’яних Потоків, де заснували новий населений пункт.Також під водами рукотворного моря опинився Чигирин-Діброва — населений пункт, який зазнав величезних руйнувань. Такої ж долі зазнав і Жовнин, або Жовнич, як його називали раніше. Це також було містечко, яке зникло під водами Кременчуцького водосховища» , – говорить Едуард Чіп.

Від авторки

Я завжди любила Пивиху — її схили, берег і особливу тишу над водою. Коли море відступає, воно відкриває сліди іншого життя, іншого світу, який колись існував тут. Після цієї зустрічі я зрозуміла, чому ця місцевість так мене притягує. Мої предки також були переселенцями. Щоправда, їхні долі змінила інша водна трагедія — будівництво Кам’янського (тоді Дніпродзержинського) водосховища. Вони залишили свої домівки, і з бережан стали горянам. І, здається, пам’ять про цю втрату передається поколіннями. Принаймні для мене це не просто історія — це відчуття, яке живе всередині.

Олена Ліпошко

Фото Олександра Чіпа і авторки

Полтавські