«Ми чекаємо на вас»: у Кременчуці з'явилася Алея Надії для військовополонених і зниклих безвісти

11 липня 2026 р. 12:57

11 липня 2026 р. 12:57

Сльози, біль і велика надія...

Сьогодні у Кременчуці на бульварі Українського Відродження відкрили Алею Надії, де розмістили портрети земляків, доля яких досі залишається невідомою, — військовополонених та зниклих безвісти захисників.

На відкриття меморіального простору прийшли сотні кременчужан. Разом із родинами військових у заході взяли участь представники міської влади, депутати, військовослужбовці, ветерани, представники громадських і ветеранських організацій, духовенство та небайдужі мешканці міста.

Підтримати рідних тих, хто досі не повернувся додому, прийшли їхні колеги, друзі, знайомі та побратими. У руках люди тримали державні прапори, квіти та портрети своїх близьких. Багато хто не стримував сліз.

Цього дня всіх присутніх об'єднало не лише спільне горе, а й велика надія та незламна віра в те, що кожен український захисник і захисниця повернуться додому живими. Алея Надії стала символом пам'яті, підтримки та єдності громади, яка щодня чекає на своїх Героїв.

«З великою вірою і любов'ю в наших серцях сьогодні ми відкриваємо тут, у самому серці Кременчука, символічну Алею Надії. Ми маємо пам'ятати, що вбиває саме байдужість. Якщо не сьогодні, то завтра, у будь-яку вільну годину, кожен мешканець Кременчука має прийти на це місце, аби не згасав молитовний і духовний зв'язок із цими хлопцями, яких ми бачимо на цих світлинах. Нехай наша спільна віра, надія та любов рідних і близьких стануть заступниками перед самим Богом за їхнє повернення живими до рідного дому», — звернувся до присутніх ведучий заходу, директор Міського палацу культури Сергій Ситник.

Якою має бути сила духу воїна в чужинській неволі та як відчувається зв'язок із рідними серцями крізь морок невідомості, розповів ветеран російсько-української війни, старший матрос Першого окремого батальйону морської піхоти, захисник Маріуполя Данило Білий, який провів у російському полоні 3,5 року.

«Це для мене особисто й для моєї родини дуже важливий та хвилюючий день. Сьогодні на Алеї Надії ми піднімемо чорно-білий прапор. Коли я дивлюся на цей стяг, то моє серце обливається кров'ю, тому що я згадую біль, пережиті моменти, тортури. Дуже складно говорити. Я хотів би подякувати нашому місту, нашій владі, які роблять усе для нашої країни, для наших хлопців та дівчат, щоб вони знали й розуміли, що ми їх не забули, що ми їх чекаємо, віримо в них і любимо їх», — сказав захисник.

Присутнім нагадали, що запровадити чорно-білий прапор як символ надії запропонував легендарний Сергій Волинський.

«Його ім'я особливо пов'язане з нашим містом, адже в період юнацького становлення він навчався у Кременчуцькому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Це екскомандир гарнізону "Азовсталь", командир 36-ї окремої бригади морської піхоти під час оборони Маріуполя, воїн, який лише згідно з наказом припинив збройний опір ворогові та оборону міста-героя, міста-фортеці, надавши можливість Збройним силам України утримувати надзвичайно важливий і важкий південний фронт.

Цей чорно-білий прапор надії є всеукраїнським символом солідарності з військовополоненими та зниклими безвісти. Білий колір уособлює світло, незламну віру та надію на повернення захисників додому. Чорний колір символізує темряву, біль втрат і страждання, які доводиться переживати в неволі» , — сказав Сергій Ситник.

Створення та відкриття Алеї Надії у Кременчуці стало символом єдності не лише родин, яких торкнулася трагедія невідомості, військового полону чи зникнення безвісти рідних. Це також прояв підтримки всієї громади, яка не припиняє чекати та вірити у повернення українських захисників додому.

Особливо зворушливими під час відкриття Алеї Надії стали виступи рідних захисників, які перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти. Вони говорили не лише про власний біль, а й про незламну віру в те, що одного дня їхні найрідніші повернуться додому.

Від імені родин військовополонених і зниклих безвісти до присутніх звернулася дружина військовополоненого захисника Алла Власкіна.

«Ця Алея — не про відчай. Вона про надію. Саме надія не дозволяє нам опустити руки. Саме віра допомагає прокидатися щоранку і знаходити сили жити далі. Ми віримо, що наші рідні повернуться. Ми віримо, що там, у полоні чи в невідомості, вони теж живуть цією надією. Вони також рахують дні до зустрічі з домом, із нашими рідними. Кожен день — це боротьба. Ми живемо між болем і надією. Але навіть коли здається, що сил більше немає, ми знаходимо їх, бо вони чекають нас так само, як ми чекаємо їх удома. Ми не просимо жалю. Ми просимо пам'ятати», — сказала Алла Власкіна.

Поява Алеї Надії стала результатом тривалої боротьби родин, які не припиняли нагадувати про своїх близьких.

«За цією алеєю — дуже довгий шлях боротьби. Шлях матерів, дружин, дітей, батьків, сестер, усіх рідних, які щодня не здавалися. Які виходили на мирні акції, писали звернення, стукали в усі двері, аби про наших хлопців не забували. І сьогодні нарешті можемо сказати: нас почули. Кожне фото на цій алеї — це не просто портрет. Це чиєсь життя. Чийсь син, чийсь чоловік, чийсь тато, чийсь брат. Люди, які любили, мріяли, будували плани на життя, але одного дня стали на захист нашої Батьківщини. Для когось вони вже понад рік перебувають у полоні, для когось — зникли безвісти. Але для нас вони не зникли. Вони є. Вони живуть у наших серцях, у наших молитвах і в нашій спільній боротьбі», — сказала дружина зниклого безвісти Захисника Юлія Якущенко.

Своїми переживаннями поділилася Олександра Прокопенко— донька військовослужбовця 68-ї окремої єгерської бригади, який зник безвісти у 2024 році.

«Я донька воїна 68-ї окремої єгерської бригади, який зник безвісти у 2024 році. Я щодня чекаю його повернення, чекаю його дзвінка. На його повернення чекає вся наша родина: мама, бабуся, усі близькі. Для нас, як і для кожної родини, яка сьогодні тут, ця Алея — символ надії. Надії на майбутнє. Я вірю, що ми обов'язково зустрінемося тут знову, але це буде вже зовсім інша зустріч — коли наші рідні повернуться додому і кожен із них особисто зніме зі стели своє фото. Дякую кожному, хто долучився до створення цієї Алеї Надії», — сказала Олександра.

Від імені громадської організації «Голос Тиші», яка об'єднує родини зниклих безвісти та військовополонених, до присутніх звернулася дружина військовослужбовця.

«Я говорю сьогодні від імені громадської організації "Голос Тиші" — об'єднання родин зниклих безвісти та військовополонених. Для кожної родини ця Алея має своє значення. Для когось вона про віру, для когось — про очікування, а для когось — це єдине місце, куди можна прийти, подивитися в очі рідній людині й просто побути поруч. Але всіх нас об'єднує любов. Саме вона не дозволяє нам опустити руки. Саме вона змушує нас шукати. Саме вона приводить нас сюди.Коханий, якщо ти мене чуєш, знай: ми не припиняли тебе шукати. І ми не припинимо чекати. Так само, як і кожного, чиє фото сьогодні стало частиною цієї Алеї Надії. Я хочу попросити всіх, хто приходитиме сюди після нас: не проходьте повз. Зупиніться хоча б на хвилину. Подивіться в ці очі. Бо це не просто фотографії. Це люди, яких досі люблять і яких досі чекають удома», — сказала дружина безвісти зниклого військовослужбовця Оксана Решетило.

Під час відкриття Алеї Надії до присутніх звернулася Маргарита Батюченко — сестра незаконно засудженого українського військовополоненого, захопленого на Курському напрямку. Вона подякувала всім, хто долучився до створення меморіального простору, та наголосила, що для родин полонених і зниклих безвісти цей день має особливе значення.

«Коли наші рідні повернуться додому, вони самі знімуть свої портрети, обіймуть близьких і побачать, що весь цей час на них чекали не лише рідні. Їх чекало все місто, вся Україна. Я щиро дякую кожному, хто долучився до створення цієї алеї. Усім, хто підтримав ідею, хто допоміг у її реалізації. Завдяки вам це місце стане не просто пам'ятним знаком, а символом єдності, сили та віри.Нехай Алея Надії щодня нагадує нам, що боротьба за кожного військовополоненого і кожного зниклого безвісти триває. Ми не маємо права зупинятися. Кожен із них має повернутися додому.Я хочу, щоб усі, хто зараз перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти, знали: ми чекаємо на вас. Сьогодні для нас дуже важливий день», — сказала Маргарита Батюченко.

Одними з ініціаторів створення Алеї Надії у Кременчуці стало подружжя Ігоря та Маргарити Єременків. Їх син вважається безвісти зниклим. Разом із родинами військовополонених, зниклих безвісти захисників та громадською активісткою Аллою Буліною вони ще рік тому звернулися до міської влади з ідеєю облаштувати у місті місце, яке стало б символом підтримки та очікування українських військових.

«Це було рік тому, у червні, коли ми вперше звернулися до міського голови Кременчука Віталія Малецького з пропозицією створити в місті Алею Надії. Ми хотіли, щоб у Кременчуці було місце, де кожен міг би побачити, що, на жаль, існує дуже болюча тема — військовополонені та зниклі безвісти. Про них мало говорять, їм недостатньо приділяють уваги. Ми хотіли, щоб сюди могли приходити рідні, друзі, просто перехожі й пам'ятати, завдяки кому ми сьогодні маємо відносно мирне небо над головою. Сонця над Україною ще замало, але воно обов'язково зійде. Є відомі слова Джохара Дудаєва про те, що росія загине тоді, коли зійде українське сонце. І ці промені сонця мають імена. Це імена наших Героїв, які воюють, які загинули, які перебувають у полоні чи зникли безвісти. Це наш спільний біль і наша велика гордість.Ми вдячні всім родинам військовополонених та зниклих безвісти, які нас підтримали. Саме спільними зусиллями сьогодні вдалося відкрити цю Алею Надії», — розповіли Маргарита та Ігор Єременки.

Тепер на бульварі Українського Відродження з'явилося місце, де кожен портрет нагадує не лише про біль війни, а й про незламну віру в повернення людини додому. Для одних Алея Надії стала місцем молитви, для інших — тихої розмови з найріднішими, яких досі немає поруч. Родини просять небагато — не проходити повз, зупинитися хоча б на мить і пам'ятати про тих, хто досі перебуває у полоні або вважається зниклим безвісти. Адже за кожною світлиною — чиєсь життя, чиясь сім'я і чиясь нескінченна надія. І, мабуть, найбільшим бажанням кожного, хто цього дня прийшов на відкриття Алеї, є лише одне — щоб одного дня всі ці портрети зняли самі їхні Герої, які повернуться живими до рідного Кременчука.

У міській владі повідомили, що родини військовополонених та зниклих безвісти мешканців Кременчука, які бажають, щоб портрети їхніх рідних були розміщені на Алеї Надії, можуть звернутися до комунального закладу «Турбота». Прийом звернень здійснюється за адресою: вул. Івана Мазепи, 17.

Нагадаємо, У Кременчуці пропонують «цифрову Алею пам’яті» з екранами та історіями людей

У Кременчуці планують облаштувати Алею Надії та стелу з портретами безвісти зниклих військових

Олена Ліпошко, фото авторки

Відео Максима Полтавця

Полтавські