«Ми робимо все, щоб тема полонених була на слуху»: у Кременчуці пройшла акція-нагадування про військовополонених і зниклих безвісти

19 липня 2026 р. 11:24

19 липня 2026 р. 11:24

«Не можна мовчати!».

Бувають дні, коли тиша говорить голосніше за будь-які слова. Сьогодні Кременчук знову відмовився від мовчання. Біля ПК «Кредмаш» розгорнулася масштабна, щемлива акція «Не мовчи, полон вбиває» — живий, пульсуючий маніфест тих, хто просто не має права на спокій, поки їхні рідні перебувають у пеклі ворожого полону.

Колись ці мужні чоловіки та жінки без вагань стали на захист України, закривши нас собою. Сьогодні ж їхні батьки, дружини та діти змушені ставати на інший захист — виборювати право своїх найдорожчих бути поверненими додому.

Рівно о 9:00 усе навколо завмерло. Час ніби зупинив свій перебіг. Загальнонаціональна хвилина мовчання об'єднала присутніх у спільній скорботі та незламній надії. Кременчук разом із усією країною схилив голову в глибокій повазі перед пам'яттю тих, хто віддав життя, та в німій, але палкій молитві за тих, чиє життя прямо зараз триває у неволі.

Ці щотижневі зустрічі — це не про політику і не про сухі гасла. Це єдиний спосіб для родин кричати на весь світ, що їхній біль не вщух, і вони ніколи не змиряться з невідомістю. Це чітке нагадування всім нам у тилу: наша можливість пити ранкову каву, ходити на роботу і просто жити купується страшною, непомірною ціною. Наші захисники — це не цифри у статистичних звітах. Це живі долі. І на них чекають удома.

Біль родин полонених не має кордонів — він відгукується в кожному куточку планети, де б не були українці.

Особливою гостею сьогоднішньої акції стала Наталія, яка приїхала до Кременчука, аби стати пліч-о-пліч зі своєю кумою Яною. Яна та її родина зараз переживають найважче випробування в житті — вони чекають з полону Артема: брата Яни, а ще — люблячого сина і тата.

Наразі Наталія живе в Шотландії, але її серце повністю тут, в Україні.

«Для мене бути тут надзвичайно важлив о, — ділиться емоціями Наталія. — Живучи за кордоном, я відчуваю цей глибокий біль і сум за те, що відбувається з нашою країною, за те, як гинуть люди. Я понад усе хочу, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася перемогою, щоб усі повернулися додому і кожен зниклий був знайдений».

Живучи наразі в Шотландії, Наталія гостро відчуває весь біль і сум за рідну країну. Вона розповідає, що навіть далеко за кордоном українці не мовчать: вони збираються, виходять на акції та намагаються доносити світові правду. І хоча Велика Британія надає колосальну підтримку Україні, іноземне суспільство та медіа поступово втомлюються від чужої війни — адже вони ніколи не знали, що таке жити під обстрілами чи тікати від розірваних снарядів.

Саме тому, за словами Наталії, так важливо без упину тримати тему полонених на слуху. І щоразу, повертаючись до України, вона першим ділом іде на акції в Кременчуці, аби тримати за руку свою куму й нагадувати всьому світові: боротьба за кожного нашого захисника триватиме до переможного кінця.

Сьогодні Кременчук знову довів: ми не маємо права на втому. Боротьба за кожного чоловіка, сина, брата і батька триватиме щотижня, щодня, щохвилини. Допоки останній український захисник не повернеться з темряви неволі додому — туди, де на нього так сильно чекають.

Нагадаємо, «Я — голос свого сина»: у Кременчуці пройшла акція-нагадування про військовополонених і зниклих безвісти захисників

«Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама

"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"

"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маріуполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ

Валерія Макряшина

Фото Мирослави Ковальчук

Полтавські