Кафе без кави, футбол і будівництво училища: один день із життя Кременчука 1966 року

06 серпня 2026 р. 15:05

06 серпня 2026 р. 15:05

Гортаючи старі сторінки.

З відстані майже шести десятиліть минуле нерідко здається чорно-білим і застиглим у часі. Історію ми часто сприймаємо через лаконічні довідки та дати, забуваючи, що за ними стояло живе місто, щоденні турботи, великі звершення й людські долі. Щоб відчути справжню атмосферу того часу, ми зазирнули в один звичайний літній день — 6 серпня 1966 року.

Нашим провідником стала газета «Кременчуцька зоря» — головне суспільно-політичне видання міста з багатою історією. Газета виходила з 1920 року: спочатку під назвою «Голос праці», пізніше — «Робітник Кременчуччини», а з 1991 року стала відомою як «Вісник Кременчука». Саме її архівний випуск зберіг для нас живі свідчення тієї епохи.

Репортажі, статистика, оголошення та побутові замітки переконливо показують: Кременчук 1966 року був містом, що активно розвивалося, будувалося, працювало й жило насиченим життям. За газетними шпальтами відкривається не лише історія, а й справжній ритм міста, сповнений великих планів, повсякденних подій і людських історій.

6 серпня 1966 року, рівно 60 років тому, припало на суботу. Але, попри вихідний день, майже вся перша сторінка видання була присвячена матеріалам Першої сесії Верховної Ради срср. Дуже дрібним шрифтом надрукували репортаж із Москви від 3 серпня, перелік членів секретаріату та виступів учасників засідання. Цікаво, чи знайшовся тоді хоча б один читач, який прочитав усе це від початку до кінця?

Друга сторінка була присвячена працівникам залізниці.

Уже наступного дня, 7 серпня, залізничники відзначали своє професійне свято, яке традиційно припадало на першу неділю серпня. Тож сторінка рясніє матеріалами про передовиків виробництва, досягнення локомотивних бригад, перевиконання планів та успіхи залізничних перевезень.

А ось третя сторінка вже значно цікавіша та різноманітніша. Із матеріалу «Обеліск над Дніпром» можна дізнатися про ополченців, які 25 років тому захищали Кременчук.

Поруч — невелика замітка про роботу міського архіву.

Є й гострий критичний матеріал про затримку будівництва професійно-технічного училища в Молодіжному. Авторкою публікації стала учениця профтехучилища Л. Ліходід, яка відкрито звернула увагу на невиконання будівельниками своїх зобов'язань.

"В селищі Молодіжному відкривається нове професійно-технічне училище. Воно готуватиме висококваліфіковані кадри робітників для нафтопереробного заводу.

Але становище, яке склалося тут, викликає тривогу. Справа в тому, що незабаром початок навчального року, а навчальні корпуси та гуртожиток для учнів ще не готові.

Гальмує будівництво цих об'єктів база будівельної індустрії. Ще в липні вона повинна була виготовити для нового технічного училища столярні вироби. Зараз серпень, а замовлення не виконане. Будівельне управління № 503 досі чомусь не закінчує монтаж опалювальної, водопровідної і каналізаційної магістралей.

Що ви на це скажете, товариші керівники бази будіндустрії і управління № 503? Адже ви навіть не поспішаєте виправити становище на будівельному майданчику".

Ще одна публікація — «Кафе без кофе» (не кава, а кофе, - авторка) — присвячена роботі закладів громадського харчування Кременчука. Автори звернули увагу на відсутність гарячих страв і навіть кави, антисанітарний стан приміщень, погане обслуговування та бездіяльність адміністрації щодо відвідувачів, які розпивали алкоголь просто в кафе. У матеріалі наголошується, що такі заклади не виконують свого призначення і потребують негайних змін. Це яскравий приклад журналістських рейдів радянської доби, коли газета не лише інформувала, а й намагалася впливати на вирішення міських проблем.

"За останні роки на вулицях в центрі і на околицях міста в добротних приміщеннях відкриті нові підприємства громадського харчування. Всі вони мають романтичні і приваблюючі назви: «Кафеторій», кафе «Спорт», «Кафе-кондитерська», «Кафе млинців» і т. д.А жителі Раківки своє кафе, що розташоване недалеко від східної прохідної вагонобудівного заводу, називають «Акваріум».

— Чому така назва? — питаємо їх.

— А ви що, нетутешні? — дивується співбесідник. — Наші всі знають, що в цьому кафе п'яниці купаються в горілці, як риба в акваріумі. Від цього і назва така пішла.

Заходимо до кафе. Розташоване воно в непоганому приміщенні, але вигляд має непривітний. На вікнах ні занавісок, ні квітів. Через великі вікна пече сонце. Клієнти, що сидять за столами, обливаються потом від жари.

— Добре, що в цьому кафе немає кави, чаю і ніякої гарячої страви. А то зовсім запарилися б, — кидають репліку клієнти.

Дійсно, в цьому кафе немає гарячих страв, кофе і чаю, а є холодна закуска для любителів спиртних напоїв. Сюди вони тільки й приходять. Закуску і склянки беруть у буфеті, а горілку приносять з собою і п'ють, аж поки побачать «зеленого змія». А тоді рачки вилазять самі або їх виводять.Знає про це і буфетниця кафе т. Литвинова, знають і в їдальні № 18, якій підпорядковане це кафе, але не вживають заходів до поліпшення роботи цього підприємства громадського харчування.Мешканці житломістечка автозаводу своєму кафе, що розташоване біля автобусної зупинки, назви ще не придумали. Але без сумніву можна сказати, що і йому назву придумають. Бо і в цьому кафе те ж саме, що і на Раківці. Володарюють п'яниці. Їх можна бачити тут у різних позах: сидячих, напівстоячих і вже лежачих у сквері.

Заходять сюди люди і поїсти. Але тільки ті, в кого міцні нерви і хто може довго чекати. В меню можете не дивитися, бо в ньому записане одне, а на кухні готують інше. В кафе завжди гамір. Тільки й чути: «Де касир? Де буфетниця? Хто видає страви?» Клієнти нервують, бо працівників немає на робочих місцях.Кафе повинні бути привітним місцем, куди людям приємно зайти. Вони мусять стати зразковими підприємствами громадського харчування нашого міста".

Найцікавішою, мабуть, є четверта сторінка. Майже чверть усіх публікацій присвячена футболу: календарю матчів, оглядам і результатам зустрічей. Видно, що спортивне життя тоді цікавило кременчужан не менше, ніж сьогодні.

Є й традиційна афіша кінотеатрів. На початку серпня 1966 року у Кременчуці демонстрували фільми «Далеко від Батьківщини», «Незвичайний клас», «Змова послів», «Як вас тепер називати?», «Вибачте» та «На вас чекає смерть».

Тут же розміщено оголошення про набір працівників до комбінату хлібопродуктів, міськхарчоторгу, а також запрошення на навчання.

Із четвертої сторінки можна дізнатися й про побут того часу. Наприклад, читачам давали поради щодо правильного користування керогазами — побутовими приладами, які тоді були звичними для багатьох родин. Як пояснити дітям, що знають мікрохвильовки, мультиварки, що воно ото за керогаз?

" Останнім часом почастішали випадки пожеж від керогазів. У зв'язку з цим необхідно користуватися керогазами тільки справними та встановленими на підставці з вогнетривких матеріалів (цегли, заліза тощо) на відстані не менше одного метра від стін та інших предметів, що можуть загорітися.

Заправляти керогази треба тільки гасом, у денний час і в холодному стані. Бензин застосовувати для цієї мети категорично забороняється, бо це призводить до пожежі.

Не можна залишати керогаз, коли він горить. Треба слідкувати, щоб при кипінні рідина з посуду не виливалася на гасову горілку, бо гас може спалахнути".

Один газетний номер став справжньою машиною часу. Він показав не лише офіційні новини чи радянську пропаганду, а й повсякденне життя Кременчука — його проблеми, будівництва, транспорт, спорт, дозвілля та навіть те, що їли містяни й на які фільми ходили до кінотеатрів. Саме з таких, на перший погляд, дрібниць і складається справжня історія міста — історія, яку неможливо прочитати лише в підручниках.

Олена Ліпошко

Фотоколаж згенеровано ШІ

Полтавські