«Або він загине як герой, або буде Героєм України»: у Кременчуці провели в останню путь гранатометника Вячеслава Бурого

12 серпня 2026 р. 13:56

12 серпня 2026 р. 13:56

Після двох років очікування Кременчук зустрів на щиті свого Захисника.

Сьогодні Кременчук прощався із захисником, який віддав найдорожче — своє життя за незалежність України. Дорога Вячеслава Бурого додому була довгою — роки сподівань, очікування та надії рідних, що їхній Герой живий і повернеться.

Та Вячеслав повернувся до рідного міста на щиті.

Земляки зустріли полеглого воїна біля Міського палацу культури, де проходила церемонія прощання, з квітами та живим коридором, віддаючи останню шану захиснику.

Вячеслав Бурий народився 9 травня 1983 року у Кременчуці. Він навчався у Кременчуцькій гімназії №29, закінчив ПТУ №2, працював будівельником, а потім став на захист Батьківщини.

«Сьогодні відбувається поховання Бурого Вячеслава Миколаївича. Він служив у званні солдата на посаді гранатометника механізованого відділення.

На жаль, 8 липня 2024 року він загинув, виконуючи бойове завдання із захисту України, залишаючись відданим військовій присязі та українському народу, в  Бахмутському районі Донецької області.Певний час Вячеслав вважався зниклим безвісти. У скорботі за Вячеславом залишилися мати, донька та колишня дружина . Світла пам'ять загиблому захиснику! Героям слава! Слава Україні!», — повідомив офіцер відділення цивільно-військового співробітництва, лейтенант ЗСУ Віталій Іванчиков.

«Він ніколи не буде ховатися за спинами інших»

Побратим Вячеслава Бурого Дмитро, позивний «Борода», свою розповідь про Захисника почав зі знайомства з ним ще під час проходження військово-лікарської комісії.

«Я сиджу, він заходить, а я його ще навіть не знав. Він такий заходить, а я бачу, що він там намагається. Говорю: «Ти хочеш, я тебе пропущу?» Він каже: «Ні». Каже, що в цьому питанні він. Говорю: «Зачекай, я не спішу».Ну потім, коли нас забрали, поїхали. Це було першого квітня. Я побачив, що з ним прийшли друзі, його друг, дівчата проводжали. Ми вже в автобусі сиділи, і вони давай трохи розхитувати автобус.Ми якось так із ним... Ну, ми в одній палатці були, коли нас призначили. Потім у бліндажі, і потім у третьому наметі. Ми завжди там із ним разом.

І коли мені висилали якусь посилку, я казав, щоб усе було у двох екземплярах. Неважливо, що там — сигарети чи щось інше, щоб і йому було.Я пам'ятаю, він хотів балаклаву з черепами. І йому чи донька, чи хтось прислав дві балаклави. Ми ходили, а в нас такі бороди були. У нього «Бур», «Бурий» його називали. А в мене борода була. Я тоді ще не голився», — пригадав Дмитро.

На запитання, яким Вячеслав залишився у його пам'яті, побратим відповів: «Ну, по-перше, він, знаєте, такий... Ну, як би вам сказати, не те, що душа компанії. Це, як мінімум, я, наскільки... По моїй думці, людина розумна. Це ознака розумної людини — хороше почуття гумору. А в нього воно було із самого початку. Ми багато сміялися.Я не знаю, як це так довго розповідати. Як там переходи двійками. Ми з ним двійками проходили навчання, там з автоматами. Воно ж там, типу, прийшов, пробіг, для прикриття кричиш.Ми зі Славкою стоїмо. «Ми зараз бігаємо». Говорю: «Давай, типу, як мушкетери». Як двійки ми, мушкетери, там розходилися. Ми, типу, автомати, як шаблі. Ми там прикривали один одного».

Дмитро також пригадав останній період навчання, коли вони з Вячеславом планували потрапити до однієї бригади.

«Вже у нас навчання закінчувалося. І ми повинні були потрапити в одну бригаду. Ну, так вийшло, що ми потрапили в різні. Він у 32-гу бригаду потрапив. А ми збиралися разом.Більше всього, що він боявся — це потрапити в танкісти. А нам запропонували піти танкістами», — розповів Дмитро.

Зрештою Вячеслав погодився.

«Так виходить, що він потрапив у 32-гу, я — в іншу бригаду. І так от ми з ним зідзвонювалися.Він ще в навчальний центр поїхав, у Львів, на фах гранатометника отримувати. А я танкіст. Гранатометник — це проти танкістів. Я говорю: «Ти нормально в танкісти не попав, значить, проти мене будеш», — пригадав побратим.

Дмитро розповів і про останнє повідомлення від Вячеслава. На той момент сам побратим перебував на завданні й кілька днів не мав зв'язку.

«Це було в понеділок, 8 липня. Дивлюся — сигнали. А він мені пише, що у нас «мінуса». Ми виходимо. Там пише: «Брат, а як ти?» У нас там це саме. А я не... У мене телефону не було.Я читаю вже. І в понеділок... Це він мені в п'ятницю писав. В понеділок я дивлюся, що я там передзвоню. Немає зв'язку. Думаю: «Ну потім».У четвер уже мені дружина подзвонила. Сказала, що його мамі прийшла звістка з військкомату, що син зник безвісти», — говорить «Борода».

Для родини та близьких почалися довгі місяці очікування.

Мати Вячеслава Наталія була учасницею акцій «Полон вбиває». Вона продовжувала шукати звістку про сина та не втрачала надії, що він живий.

Підтримати колегу сьогодні прийшли працівники Кременчуцького спортивного ліцею імені І. М. Піддубного Полтавської обласної ради. Директор закладу Олександр Кириченко знав Вячеслава, як сина своєї колеги.

«Сьогодні ми ховаємо Бурого Вячеслава — звичайного солдата Збройних сил України, який за покликом серця добровільно пішов боронити свою землю. Я знав його як сина нашої працівниці. Його мама - шановна Наталія Миколаївна Бура, працює в нашому закладі помічником директора з господарської роботи. Вячеслав був працьовитим, здібним, закінчив 29-ту школу, володів багатьма ремеслами. Працював за кордоном, у Польщі, потім повернувся в Україну. Не раз ходив у військкомат, потім у ТЦК, щоб піти захищати Батьківщину. У результаті потрапив до Житомирського навчального центру, отримав відповідний фах і пішов воювати.

Були великі сподівання, коли повідомили, що він безвісти зник, а це було в липні 2024 року. І весь наш колектив сподівався та вселяв віру Наталії Миколаївні, що різні ситуації бувають, що мине час.Наталія Миколаївна дуже активна. Вона брала участь в усіх акціях — як у Кременчуці, так і за межами міста. Практично всі вихідні дні вона проводила в колі людей, які живуть сподіваннями, болем і не дають одне одному зневіритися.Але, на превеликий жаль, звістку ми вже отримали. Навесні були відповідні дані по ДНК. Зробили ДНК-дослідження, потім повторне — і визначили, що це Славко. Я хочу сказати, що такому, як Славко, коли він пішов воювати, я сказав Наталії Миколаївні: у нього два варіанти — або він загине як герой, або буде Героєм України.

На превеликий жаль, відбулося перше. Я знаю його дуже мало, але коли я з ним спілкувався, у мене склалося таке враження: це той чоловік, який ніколи не буде ховатися за спинами інших. Це той чоловік, який завжди прийде на допомогу жінці, дітям. І я впевнений на сто відсотків, що коли вони виходили на те завдання, наскільки я знаю, він прийшов першим. Він ні за кого не ховався.І коли я прочитав це повідомлення, де було написано, що він загинув, відданий військовій присязі українському народові, то саме на головному я хочу наголосити — це був звичайний солдат.Тому в даному випадку це горе матері, горе брата, який у нього є, теж майстерний хлопець, він сьогодні тут.Тому ми приєднуємося до співчуття і просимо всіх підтримати Наталію Миколаївну та сім’ю Вячеслава» , — говорить директор Кременчуцького спортивного ліцею імені І. М. Піддубного Полтавської обласної ради Олександр Кириченко.

Героя відспівали у Свято-Миколаївському соборі ПЦУ. Останню шану Вячеславу віддали рідні, побратими, колеги, друзі та земляки.

Вічний спокій захисник знайшов на рідній кременчуцькій землі. Вячеслава Бурого поховали на Свіштовському кладовищі — у секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України.

Тепер імя Вячеслава Бурого назавжди залишиться серед тих, хто віддав найдорожче — власне життя, щоб Україна була вільною.

Читайте: Роки тиші: у Кременчуці нагадали про тих, хто зник безвісти

Олена Ліпошко

Фото Мирослави Ковальчук

Полтавські