«Хлопці, бережіть себе»: у Кременчуці попрощалися з волонтером і воїном Валерієм Колесником

31 серпня 2026 р. 11:53

31 серпня 2026 р. 11:53

Від волонтерства до служби в лавах ЗСУ.

Сьогодні у Кременчуці прощаються з Валерієм Колесником, який помер від поранень, отриманих під час захисту України. Валерій був відомий як волонтер, військовослужбовець і просто хороша людина. Таким він і залишиться у пам’яті земляків.

Валерій жив із родиною в селі Кривуші Кременчуцького району. Тож чимало односельців прийшли попрощатися з ним до Міського палацу культури.

Хтось знав Валерія особисто, а з кимось він просто перетинався у житті. Люди несли великі букети квітів — червоні й білі троянди, хризантеми…

Про життєвий шлях та службу військовослужбовця розповів офіцер відділення цивільно-військового співробітництва, лейтенант Віталій Іванчиков.

«Сьогодні відбувається поховання Колесника Валерія Андрійовича, який народився 2 жовтня 1990 року. Був призваний на військову службу за контрактом у січні 2025 року. Служив у званні молодшого сержанта на посаді начальника радіолокаційної станції з протидії та перехоплення безпілотних літальних апаратів. Помер, на жаль, 26 серпня 2026 року в місті Києві від отриманих поранень під час захисту Батьківщини.

Народився і проживав у місті Кременчук. Навчався у Кременчуцькому ліцеї №11, закінчив ВПУ №7, Кременчуцький університет економіки, інформаційних технологій і управління.Був одружений, мав доньку», — розповів Віталій Іванчиков.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Валерій Колесник не залишився осторонь. Його волонтерську діяльність згадують люди, які отримували від нього необхідну допомогу. Валерій співпрацював із відомим волонтером і військовослужбовцем Олександром Жуковим, який також загинув на війні.

«Щира, відверта, добра людина, завжди допомагав, їздив хлопцям допомагати. З Олександром Жуковим їздили. Він спочатку був волонтером», — говорить побратим Дмитро.

А хто краще може розповісти про волонтера, ніж ті, хто отримував від нього допомогу?

Один із військовослужбовців, Ігор, пригадує, як Валерій приїжджав до бійців на Донбас і підтримував їх.

«Ми були старшими хлопцями, він трохи замалий був, бігав. Потім я його впізнав, коли він до мене приїхав на Донбас. Він уже був волонтером, приїжджав до нас, дивився і говорив: «Хлопці, бережіть себе». Все робили для того, щоб ми себе берегли, і вони це робили. А зараз так сталося, що я приїхав на його поховання. Дуже неординарний був і дуже талановитий. Такі люди мали допомагати війську і бути поруч із військом.Тож він дрони збирав сам. Він сам збирав дрони. Він робив… Ось буквально за місяць перед його похованням він нам зробив РЕБ на дуже багато діапазонів, який зараз береже мене та моїх хлопців.Дуже тяжка втрата», — говорить Ігор, військовослужбовець.

Лариса знала Валерія з малечку. Діти росли на її очах. Вона згадує, яким він був і як із початком війни почав допомагати військовим.

«В одному дворі ми мешкали, в одному дворі росли. Ви знаєте, діти, свої діти — вони ж найкращі, вони ж найкращі. Тим більше потім ми дізналися, що він уже почав їздити, допомагати машиною, волонтером. Потім начебто все заспокоїлося, бо він почав дрони робити. Він дуже розумний був, бо він робив дрони, він сам вигадував. А в результаті потім… І ось так ось все трапилося…Під Харковом начебто, ну, як нам сказали, під Харковом. Ракетний обстріл. Він під нього потрапив. Ось так усе закінчилося», — говорить сусідка Лариса.

А ось у пам’яті Романа Валерій залишиться назавжди добрим і привітним.

«Привітливий, добрий, чесний, ніколи не відкаже. Він волонтерив з початку війни», — згадує Роман.

Героя відспівали у Свято-Миколаївському соборі ПЦУ.

Поховали воїна на Свіштовському кладовищі — у секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України.

Валерій залишив після себе родину, доньку, друзів, побратимів і людей, яким колись допоміг. Для когось він був сусідом, для когось — волонтером, для когось — військовим побратимом.

Але для всіх, хто сьогодні проводжав його в останню путь, він назавжди залишиться людиною, яка не стояла осторонь чужої біди. Людиною, яка спочатку допомагала війську, а згодом сама стала на його захист.

І тепер його добро продовжує жити — у пам’яті побратимів, у людях, яким він допоміг, у справах, які встиг зробити, та в серці його маленької доньки, для якої він назавжди залишиться татом.

Вічна пам’ять Герою.

Олена Ліпошко

Фото Мирослави Ковальчук

Полтавські