Від айстр із палісадника до шкільної форми: що жителі Кременчука згадують про своє Перше вересня

01 вересня 2026 р. 15:14

01 вересня 2026 р. 15:14

Назад — у минуле!

Сьогодні, 1 вересня, тисячі школярів розпочинають новий навчальний рік. Для першокласників це особливий день — перша шкільна лінійка, перший дзвоник, нові знайомства та перший крок у шкільне життя.

Але колись першокласниками були їхні батьки, бабусі й дідусі. Яким вони пам’ятають свій перший день у школі? Хто проводжав їх до першого класу, які квіти вони несли вчителям і що відчували — раділи чи плакали?

Журналісти «Кременчуцької газети» вийшли на вулиці міста та запитали кременчужан, чи пам’ятають вони своє перше вересня. У відповідях — шкільна форма, білі фартушки, великі банти, айстри та жоржини з власних палісадників, хвилювання, радість і навіть сльози.

А ще — спогади про перші уроки, улюблених учителів, шкільних друзів та зовсім інше, але водночас таке знайоме дитинство.

— А ви пам’ятаєте своє перше вересня?

— Тридцять перше серпня.

— Перший клас. Як це було?

— Коричнева сукня, білий фартух, білий бантик і айстри.

— Ви плакали, раділи? Які емоції були?

— Щось незнайоме. Може, й раділа, я вже не пам’ятаю. Це було дуже давно — 1980 рік. Одна школа була на одній вулиці, де ми жили. І всі діти пішли вулицею. Нас багато було у першому класі — моїх подруг, друзів.

— Вас мама вела чи ви самі?

— Ми самі, діти, пішли. Старша сестра йшла з нами.

— Форма тоді була. Було жарко, дуже жарко. Вранці було прохолодно, а вдень було дуже жарко. (Говорить жінка)

— Чи пам'ятаєте, які квіти несли?

— Айстри. Айстри були у нас, із палісадників.

— Я після війни одразу нічого не пам'ятаю. (Говорить чоловік)

— Не пам'ятаєте?

— 1946 року. Голодовка була.

— Провели мене батьки до школи. З букетом квітів, з бантиком, у шкільній формі, у білому фартушку. Перша вчителька вийшла. Було цікаво. (Говорить жінка справа)

— Які емоції були? Ви, може, дуже раділи чи плакали?

— Ні, не плакала, раділа. Я просилася, щоб мене у шість років віддали, щоб сім років не чекати.

— Не пошкодували про це?

— Ні.

— Було дуже багато друзів, познайомилися з усіма. Навчалися, як усі дітки, бігали, гуляли, стрибали. Дуже подобалася нам перша вчителька Ніна Василівна. Так от, ми і навчилися писати, і дружити, і малювати, і батьків поважати. (Говорить жінка зліва)

— Батьки повели до школи. Ми були нарядні, з бантами, веселі.

— Емоції пам'ятаєте того дня?

— Звісно.

— Сміялися, може, плакали?

— Сміялися і плакали.

— Яка це була школа, ліцей, гімназія?

— Це була школа №11.

— З квітами, у білому фартушку пішла в школу.

— Вас мама вела чи самі?

— Перший клас — мама, а потім сама.

— Які емоції були того дня? Радість, можливо, чи сльози?

— Перший клас, звичайно, радість. І другий, третій… Звичайно, за літо вже скучаєш.

— Перша вчителька була сувора чи, навпаки, добра?

— Ні, у нас хороша була.

— 60-те у мене Перше вересня. 10 моїх і 50 учительських.

— О, я вас вітаю! Яке найекстремальніше чи найзапам'ятовуваніше було?

— Вони всі. Як прийшов перший раз на урок, на свій уже вчительський. Це було у 1974 році, у селі Манжелія.

— Перший раз, перший клас. Як це було?

— Чудово було.

— Хто вас вів? Чи самі йшли?

— Ні, батьки.

— Який букет був у вас?

— Жоржини. Домашні.

— Емоції? Ви раділи чи плакали?

— Радів, звичайно. Радів.

— Наше перше вересня було трошки інше, тому що в нас була певна форма, у нас був гарний настрій. Це були великі банти на голові, це були квіти, це були емоції, це був позитив. Свято. Це було просто-просто свято. Були батьки поруч, усі разом, вся сім'я. І гарні лінійки, хоч і затяжні. І дуже нам усе подобалося.

— Ваші побажання кременчужанам?

— Побажання кременчужанам буде таке: щоб ми трималися на позитиві завжди, щоб ми були завжди усміхненими, ішли до перемоги, мали сили, натхнення й успіхів. Успіхів у новому навчальному році для всіх наших!

Роки минають, змінюються школи, форма, традиції та навіть формат першого дзвоника. Сьогодні дітям доводиться зустрічати 1 вересня ще й в умовах війни та повітряних тривог.

Та, як показало наше опитування, дещо залишається незмінним — хвилювання перед першим уроком, радість від зустрічі з друзями, квіти для вчителя й особливе відчуття початку нового етапу.

Можливо, саме тому багато вже дорослих людей, незалежно від того, скільки десятиліть минуло від їхнього першого вересня, досі пам’ятають той день. І бажають нинішнім школярам найпростішого — миру, радості, добрих учителів та щасливих шкільних років.

Нагадаємо, Із тривогами і лінійками в укритті: як у Кременчуці діти і батьки зустрічають 1 вересня (Доповнюється)

Думкою містян цікавились Олена Ліпошко і Мирослава Ковальчук

Полтавські