Між війною, сценою та «космосом» на камені: як сьогодні живе Міський палац культури Кременчука

02 вересня 2026 р. 09:28

02 вересня 2026 р. 09:28

«Кременчуцька газета» продовжує цикл публікацій про палаци культури Кременчука. Так, нещодавно вийшов матеріал про найстаріший палац культури — у Крюкові.

А тепер черга дійшла до найбільшого — Міського палацу культури. До 50-річчя цього закладу культури ми готували великий матеріал, у якому дослідили історію МПК, цікаві моменти його зведення. Цього разу журналісти більше цікавилися сьогоденням: як МПК переживає нелегкі воєнні часи і, звісно, не оминули містичну складову.

Розмову почали в кабінеті директора Сергія Ситника.

— Ви ніколи не цікавилися, скільки таких палаців, як наш, є в Україні?

— Чесно кажучи, коли я став директором, мені сказали, що він унікальний. Він дійсно унікальний, але палаців, збудованих за подібним проєктом, в Україні приблизно 12. Такий був у Маріуполі, є у Лозовій Харківської області. Палац у Лозовій був зруйнований ракетою ще в перші місяці повномасштабної війни. Є подібні палаци культури в Черкасах, Білій Церкві. У Білій Церкві навіть є вітраж того ж Задорожного, але він присвячений природі й виконаний переважно в зелених кольорах. Перший поверх того вітража або закритий, або частково втрачений. Наскільки я знаю, не через війну, а через господарську діяльність у будівлі. Тому виходить, що наш вітраж залишається найбільшим в Україні. Я не знаю, можливо, десь у соборах є щось подібне, але навіть там такого великого вітража, напевно, немає. Подібні масштаби можна побачити хіба що за кордоном. У цьому плані ми справді унікальні.

Інша наша особливість — ми вийшли за межі початкового проєкту. До Палацу культури добудували гримерні кімнати та приміщення над ними. На третьому поверсі розташований танцювальний зал. Колись на даху навіть працювало «Сьоме небо». Усе це — добудова…Щоправда, ця добудова дає про себе знати — є тріщина. Усе, що добудовується пізніше, інколи має такі неприємні наслідки. Але загалом тримаємося .

Про декомунізацію і Леніна

— Як у вас проходила декомунізація? Що зробили із зображенням Леніна?

— Декомунізація у нас частково почалася ще задовго до нинішнього часу. Наскільки пам’ятаю, зверху на будівлі колись був напис на кшталт «Слава КПРС», але його зняли ще у 1990-х роках. Ззовні радянська символіка була давно прибрана. Але всередині у нас залишалося зображення Леніна. Те приміщення багато хто й досі за звичкою називає «Ленінським залом», хоча його друга назва - артистичне фоє. Ми давно товаришуємо з художниками з Тюбінгена. Саме вони свого часу стали одними з ініціаторів того, щоб наші міста стали побратимами. Вони дуже захоплювалися каменем, яким оздоблений наш Палац культури, майстерністю Задорожного, його вітражем, барельєфом зовні.

Вони як люди мистецтва розуміли, наскільки тонко було виконано й зображення Леніна: підбір кольорів, техніка роботи тощо. Після 2014 року німецькі художники навіть переконували мене залишити його для майбутнього саме як мистецький твір. У 2022 році я закрив його фотографіями старого Кременчука. Думав, що згодом там можна буде зробити якусь виставку, закривши той портрет. Наприклад, показувати досягнення наших дітей на фестивалях. А для іноземних туристів можна було б залишити можливість побачити, що такий твір у нас існував. Але після того, як у Анатолія Миколайовича Бишенка (директора Музею авіації, — авт.) в перші місяці війни під Києвом загинув онук, я вирішив: коли гинуть діти, я просто не можу це зберігати. Тому ми його вирізали й вибили.

В одному місці не вдалося прибрати все ідеально — залишився скол. Тепер у бетоні можна побачити певні контури того зображення. Після війни, напевно, треба буде провести конкурс на те, чим замінити цю композицію: придумати образ героя або зробити якесь українське панно. Але точно не зараз.Зараз достатньо більш нагальної роботи. Постійно потрібно щось робити, і багато чого доводиться виконувати саме за кошти самого Палацу.

Щоб не соромно було перед артистами

Директор Міського палацу культури Сергій Ситник розповів, які зміни вдалося зробити у приміщенні та що планують ремонтувати надалі. За його словами, заклад поступово оновлюють власними силами, адже під час війни кошти міського бюджету мають інші пріоритети.

"Цього року ми нарешті замінили плитку, яка веде до гримерних кімнат. Довго чекали, що нам допоможуть, але все ж зрозуміли: іде війна — це зараз далеко не першочергова потреба. Тому взяли цю відповідальність на себе. І, здається, вийшло дуже добре.

Наступного року плануємо зайнятися стінами. Потім — стелею. І так потихеньку рухаємося. Було дуже приємно, коли приїхала чергова зірка. Плитки тоді ще нової не було, але вони відкрили гримерки й кажуть: «Ой, дівчатка, подивіться, які тут гарні гримерки!». Бо в багатьох інших місцях умови значно гірші. Ми ремонтували там і туалети. Я, можна сказати, «завдячую» цьому одному відомому балету. До війни вони приїжджали до нас практично щороку. І коли я одного разу побачив витончені костюми танцівників біля дверей нашої вбиральні, подумав: ні, треба щось із цим робити самим .Артистичні туалети ми вже зробили, а от центральні поки що залишаються проблемою — на них коштів ми ще не заробили", — говорить Сергій Ситник.

Як живуть колективи під час війни

— Як ваші колективи живуть і працюють під час війни?

" Практично тримаємося на тому самому рівні. Але величезна проблема в тому, що хлопчиків майже не залишилося. Їх можна перерахувати на пальцях однієї-двох рук. Думаю, більше десяти хлопчиків у всіх наших колективах разом не набереться. Там пара хлопців, там пара.

І ми вже знаємо, що ті, хто ще наступного року зможе залишатися з нами й танцювати, потім планують виїжджати навчатися за кордон. Дівчат залишається більше. Не тому, що в них більше патріотизму — просто така ситуація. Хлопці теж налаштовані патріотично, але батьки за них хвилюються і намагаються вивезти за кордон хоча б на навчання. Тому їх стає дедалі менше.

Я нещодавно читав, скільки десятків років нам знадобиться для відновлення демографічної ситуації. Тож хлопців у нас практично немає. Колись у нас жартома говорили «штани в мистецтві» — чоловіки на сцені завжди дуже цінувалися. А тепер цих «штанів», тобто хлопців, стало зовсім мало.Чоловіків серед працівників також поменшало. П’ятеро наших співробітників уже служать. З перших днів війни на фронті слюсар Микола Шаго. Вже два роки на службі наш золотий голос Олександр Горлов. З початку літа у війську художник по світлу Олександр Світовий. Від недавна серед наших захисників Олексій Попенко, керівник дитячого театру. Також, вже служить наш майстер, переселенець, який займався ремонтом даху, Валерій Удянський. Тому як ми переживемо цю осінь і зиму, чи не буде протікань — чесно кажучи, не знаю" , — говорить директор МПК.

Гастролі та глядачі під час війни

— Чи змінилося гастрольне життя?

— Тут усе йде хвилями. Чесно кажучи, на таке відродження у 2022 році я навіть не сподівався. Наприкінці 2022-го — на початку 2023 року був величезний підйом, значною мірою завдяки харків’янам, які приїхали до Кременчука. Під «харків’янами» я маю на увазі переселенців. Є ще один нюанс. Коли до нас приїжджали переселенці з невеликих міст і містечок, наприклад, на новорічну казку, дехто спочатку говорив: «Нам тільки подарунок — і все». Я казав: «Так ви поведіть дитину на казку».

І коли ці люди вперше потрапляли на виставу, їхнє ставлення змінювалося. Вони казали: «Ой, як у вас добре!».

А харків’яни принесли із собою звичку ходити на культурні заходи. Вони йшли практично на все. Кременчук — промислове місто. Наші працівники багато років звикли відвідувати культурні заходи за запрошеннями підприємств. Купувати квитки за власні кошти люди не дуже звикли — це давня традиція. А харків’яни ходили на всі вистави. Таких аншлагів у нас майже ніколи не було. Звісно, були й раніше, але часто завдяки профкомам. А тут квитки просто розкуповували.

Практично кожен концерт — і великих, і невеликих зірок — проходив з аншлагом. Так було у 2023-му та на початку 2024 року. Потім люди почали повертатися до Харкова — дай Боже їм здоров’я і миру — і в нас почався спад відвідуваності. Зараз ситуація трохи вирівнюється. Сподіваємося, що цього року знову почнемо повертатися до кращих показників, — говорить Сергій Ситник.

— А хто із зірок зараз їздить з концертами?

— Зірки їздять різні — від найвідоміших до тих, хто тільки починає виступати. Є щось висококультурне, а є концерти, де зі сцени постійно звучить мат. Раніше окремі артисти теж могли собі таке дозволити, але це використовувалося точково, як частина образу. Наш земляк Лесь Подерв'янський взагалі створив такий собі мистецький напрям. А тепер часто мат звучить просто заради мату. Я одного разу зайшов на виступ двох відомих артистів-блогерів. Тільки відкрилася зала, вони вийшли й одразу почали звертатися до Кременчука з матюками. А публіка радіє.І ти думаєш: нас облили помиями, а ми радіємо.З таких концертів хочеться бігти якомога далі.

Не подобається мені й традиція, коли артисти змушують публіку чекати. Раніше для розігріву була окрема група, і багато артистів завдяки таким виступам самі виросли. А тепер буває: сидіть мовчки пів години чи 40 хвилин, чекайте, а потім я вийду.А зараз кожна хвилина дорога, тому що є «шахеди» та інші загрози. А хтось продовжує плекати власне самолюбство й зірковість. Таких іноді хочеться просто гнати поганою мітлою, - говорить директор МПК.

Музей для артистів і культурна історія Кременчука

Міський палац культури хочуть перетворити не лише на сучасний майданчик для концертів, а й на місце, де артисти та гості зможуть більше дізнатися про культурну історію Кременчука. Директор закладу Сергій Ситник розповів, яким бачить майбутній музей у палаці та які історії міста мають там знайти своє місце.

— Ми хочемо зробити для артистів своєрідний музей, щоб усі, хто сюди приїжджає, бачили, що таке Кременчук і яке місце він посідав в історії української культури — до революції 1917 року, після неї та до нинішньої війни. Щоб люди розуміли: тут є культура. Ми не така вже провінція, об яку можна витирати ноги.Я колись проводив театральні фестивалі й робив для наших театрів та друзів великі інформаційні плакати. На той момент значна частина інформації ще була російською мовою, навіть матеріали про Кременчук. Ми розповідали, наприклад, про Ашкаренка. Для України це одна з важливих постатей у становленні національного театру. Саме в Кременчуці свого часу вперше зібралася основна група майбутнього Театру «Корифеїв».

Спочатку без Заньковецької, бо їй тільки надіслали запрошення, а її чоловік був військовим і не відпускав її. Коли вона вже приїхала до Кременчука, артисти звідси поїхали далі.

Але саме тут певний час працював практично повний склад Театру «Корифеїв». Хочеться, щоб люди знали й такі речі.Тут відбувалася й остання пресконференція Кузьми Скрябіна. Її можна і зараз переглядати у інтернеті. Хочеться, щоб там був і портрет Кузьми.

Є й інші історії. Наприклад, «Доброго вечора, ми з України» — це творчість PROBASS ∆ HARDI. І ця історія теж пов’язана з нашим Палацом культури. Вони тоді працювали тут, у нас у невеличкій кеімнаті під дахом. були невеликі кімнати під дахом.

І коли приїжджають артисти, з якими я спілкуюся, я їм показую: ось тут починалося «Доброго вечора, ми з України».Тобто нам сьогодні справді є чим пишатися, — говорить С. Ситник.

Міжнародні поїздки: від Польщі до Франції

Сергій Ситник розповів, що попри війну творчі колективи Міського палацу культури продовжують представляти Кременчук за кордоном. За його словами, такі поїздки потребують значних ресурсів, а нині важливу роль у їхній організації відіграють батьки юних артистів та підтримка міст-побратимів.

— Колись давно, активно їздив «Славутич». Колектив був молодший, та й підтримки тоді було більше. Він дуже великий, і для таких поїздок потрібна підтримка всього міста. Інші часи були. Хоча й тоді було важко — завжди важко. Але зараз війна.

Наші бальники — молодці. Народний ансамбль спортивного бального танцю «Вікторія» Вони виступали на чемпіонатах Європи, одними з перших прокладали дорогу на Захід ще з початку 1990-х. Минулого року на запрошення міста-побратима Бидгоща один наш колектив — «Задзеркалля» — поїхав до Польщі й завоював там друге місце,  отримавши як нагороду ще й 45 тисяч злотих преміальними.

Я також як керівник Троїцького театру працював над виставою «Листи з нуля». Це камерна вистава про війну, про листи до Анни Арламової від її сина, який із перших днів війни перебуває на фронті. Коли Максим Воробйов пішов на фронт, ми на підтримку його театру дали дві вистави. Усі збори залишили їм. На прикінці побували ми й у Тюбінгені, де дали ще дві вистави, і досить успішно. Одна була в Мельхінгені, де ми співпрацюємо з театром Lindenhof, а друга — у одній зі шкіл Тюбінгена з дуже хорошою сценою. Там було близько 300 глядачів.

Приїжджали навіть мешканці Кременчука, які зараз живуть в інших містах. Вони прочитали інформацію в інтернеті, Telegram чи на наших інформаційних сайтах і спеціально приїхали на виставу. Було дуже приємно.

«Французи були вражені тим, як працюють наші діти»

Окремо директор Міського палацу культури розповів про цьогорічну поїздку дитячих колективів «Спартанці» та «Кіндер Сюрприз» до Франції. За його словами, спільний танцювально-драматичний проєкт за мотивами «Маленького принца» готували майже два роки, а виступи кременчуцьких дітей справили сильне враження на французьку публіку.

— Цього року завдяки батькам — а вони в нас часто є головними спонсорами власних дітей — колективи «Спартанці» та «Кіндер Сюрприз» поїхали до Франції. Цей проєкт готувався майже два роки. Були зміни з французького боку, потім нам дуже складно давалася сама організація. Поїздка вийшла дорогою, особливо через зростання цін на пальне. Це був танцювальний проєкт за мотивами «Маленького принца». Французи готували драматичні сценки за тематикою твору, а наш колектив — танцювальну частину. Було близько 14 номерів. І це були не просто танці про Маленького принца. За задумом Маленький принц нібито потрапляє на планету танців і міміки. Деякі номери давно були в репертуарі дітей, але дуже багато танців створили спеціально для цієї постановки. У Франції вони дали три вистави. На одній із них був внучатий племінник Сент-Екзюпері. Йому настільки сподобалося, що він навіть відзначив, що ця танцювальна вистава варта показу у Парижі. Організатори запросили подивитися виступ і представників одного з місцевих французьких танцювальних колективів, сімдесят дітей. Вони були вражені тим, як наші діти працюють на сцені, їхньою технікою та організацією.

Вони зрозуміли, що це не один-два номери в концерті, а повноцінна вистава. Після кожного номера діти біжать переодягатися й уже буквально за хвилину мають виходити знову, тому що драматичні вставки між танцями дуже короткі. Була навіть розмова, що, оскільки цей рік ще пов’язаний із ювілеєм видання «Маленького принца», можливо, буде ще якась поїздка. Ми сподіваємося, хоча без надмірних очікувань. Але вже те, що вдалося зробити, пройшло просто чудово.

Зараз ми продовжуємо працювати дистанційно з театром Lindenhof. Пишемо сценарій нової роботи. Німецькі друзі планують нову невелику виставу за нашою певною участю.

Через нинішні умови я не можу виїжджати, тому передбачається, що я або буду присутній у записі, або долучуся через прямий ефір. У нас уже були прямі включення на нашій сцені, але це був концерт сімейного формату. Якщо робити так у виставі, потрібно буде забезпечити значно якісніше відео, — говорить директор МПК.

Про перейменування МПК і можливі варіанти

Тема перейменування Міського палацу культури залишається відкритою. За словами директора закладу Сергія Ситника, серед запропонованих варіантів були імена Тараса Шевченка, «Борисфен», «Слава Україні», «Козацька слава» та «Стожари». Водночас остаточного рішення наразі немає, адже нова назва, на думку керівника, має бути нерозривно пов’язана з історією будівлі, творчістю художника Миколи Задорожного та захисниками України.

— Багато хто хоче перейменувати наш Палац культури. Є сенс у тому аби витравити з підсвідомості ім'я ката українського народу Петровського. Лунала пропозиція назвати його на честь Шевченка, було й багато інших пропозицій. Остання пропозиція, яка прийшла в листі, — «Борисфен».Чесно кажучи, у нас є два зобов’язання. Перше — перед Задорожним. Не може бути іншої назви, яка не була б пов’язана з найвеличнішим, що ми тут маємо. Цей вітраж ідейно має бути пов’язаний із назвою…У мене була ідея назвати Палац культури «Слава Україні» або «Козацька слава». Але люди кажуть: схоже на «Козацьку броварню», ще щось — і починаються подібні асоціації. Потім ми якось перейшли до образу Стожарів. «Стожари» — одна з найславетніших українських пісень, а з іншого боку — це космос. Неосяжний реальний космос і такий самий - мистецький. Багатьом ця назва не припала до душі, хоча її навіть підтримали на комісії з перейменувань. Було рішення рекомендувати саме її.

Але через те, що загалом цю ідею підтримує небагато людей, ми поки що залишаємося без імені. Можливо, «Палац культури “Слава”». Навпроти парк «Слава». Можливо, таким чином вшанувати і нашу історію і сьогодення — говорить Сергій Ситник.

«Містична» складова Палацу культури

А потім Сергій Ситник провів нам екскурсію Палацом культури. Ми побачили і ремонт підлоги біля гримерок, і стіну фоє з декомунізованим Леніним. Та найцікавіше — це малюнки на стінах і підлозі, які створені самою природою на кам’яних плитках оздоблення.

З відкритих джерел відомо, що будівля коштувала місту 5 млн рублів. Тодішній начальник управління «Житлобуд» Володимир Матійченко через брак спеціалістів у місті найняв бригаду з Вірменії, яка привезла до Кременчука необхідні для будівництва матеріали: фельзит, мармур, цінну деревину.

Але вже покійний краєзнавець Євген Бергер розповідав історію барельєфа, що біля входу до білетних кас. Ця композиція має цікаву історію, пов’язану із Другою світовою війною.

Тоді в одному із нацистських концтаборів перебував вірменин Мовсесян. У 1941 році він був звільнений звідти зусиллями однієї кременчужанки та її донькою. А в 1943 році після звільнення Кременчука був призваний до лав армії.Але він дав слово визволительці, а саме, що коли виживе, то повернеться і одружиться з її донькою. А далі цю обіцянку виконав. Згодом став займати високу посаду у себе на Батьківщині — був начальником будівельного главку.А в 60-х роках приїхав у Кременчук до родичів. Коли прогулювався по Ювілейному парку, то побачив велике будівництво — Міського палацу культури.Мовсесян вирішив віддячити місту, де його врятували. Коли були готові стіни будівлі, то прислав бригаду будівельників, які із вірменського мармуру оздобила стіни палацу. Ця легенда про порятунок вірменського хлопця в Україні лягла в основу того неймовірно прекрасного горельєфу над касовою залою Палацу, створеного тим самим Іваном-Валентином Задорожним.

Та повернемось до зображень на плитці. Сергій Ситник показав нам понад 10 таких. Якщо придивитися, то можна побачити і морський пейзаж, і фрагменти відомих картин, місцями птахів і тварин. А є плитка, яка дуже схожа на зображення Богородиці.

— А в нас цей образ, можна сказати, проявився сам. Це сталося на Новий рік 2022–2023 років. На той момент Палацу вже виповнилося 50 років. Ми в грудні вітали наших дітей, вийшли сфотографуватися — і на фотографії проявився цей образ.А буквально вчора на новому місці я знайшов ще один образ — дуже живописну дівчину. Не таку традиційно українську, а радше європейського типу, схожу на образ із картини «Молочниця», — говорить Сергій Ситник.

І ми пішли далі фоє і коридорами МПК.

— Ось тут — просто космос. Ось такий обрій, наче якась планета. А це — зоряне небо. Можливо, там якісь гіперпростори, метеорити. Така космічна картина — вдивляєшся в неї…А поруч теж міфологія — птах Сирена. А ось тут, так би мовити, вухо цього Одіссея, якого прив’язали, і вона йому співає. Тобто тут узагалі прадавня легенда.

До речі, до нас приїжджала одна дівчина. Вона, по-моєму, сама з Кременчука, але вчиться у Києві. Вона фотографувала наші камені й оживляла їх. Я думаю, колись вона свою роботу представить.

Пішли далі. Тут у нас балерина у танцювальному па. А ось тут така собі Даная лежить. А тут знову грецький образ — як я його бачу: строгий профіль, ніс, підборіддя.

А ось тут така україночка, така Мавка. Очі великі, обличчя ніжне, тендітне.

А це Вінні-Пух, який сидить, у нього барильце меду. Мені здається, що я цю картинку бачив у книжці, ніби вона звідти надрукована.

Ось тут у нас китаєць, маска... У цьому античному обличчі з іншого боку можна побачити жінку або русалку. Ось русалка, тільки хвіст у неї такий. А ось — морський коник.

Мені хочеться, щоб здійснилася така мрія: щоб прийшли художники, діти й помалювали, зробили своє бачення цих каменів. Камінь на малюнку — це взагалі класно. Якщо цього не станеться, буду тут вимальовувати сам, коли буде більше вільного часу.

Хочеться просто зробити так: поруч із кожним каменем — картинка того, що ти маєш у ньому побачити. Або, наприклад, показати бачення дітей. Тому що кожна дитина чи доросла людина може побачити щось своє. Можна навіть зробити такий квест: тут є певні зображення — знайдіть і побачте їх.

Ось тут, наприклад, є така шикарна композиція. Я називаю цей малюнок «Дорога з Кременчука на Полтаву». Тут солов’ї співають, за тими пагорбами цвітуть вишневі садочки. Така собі українська їдилія!

А ось - просто картинка з дитячої книжки.Ось такий пагорбок.

Тут жабка, чомусь із хвостиком, але така цікава. Вона біжить чи скаче за веселою гусінню. Ось око, носик, така посмішка в неї. Але не все так весело, тому що інша гусінь уже свого ротика розкрила на неї. Тут фантазії дуже багато, — розповідає Сергій Ситник про зображення, які він бачить на кам’яних плитках Міського палацу культури.

Виходячи з палацу, наш погляд упав на великий скляний вітраж роботи Задорожного.

— Він у кожну свою композицію вкладав якийсь вірш Шевченка, якусь пісню. Та й назву своїй роботі дав відповідну: «Наша пісня – наша слава». Там, наприклад, козак із люлькою. Можливо, це саме Сагайдачний. Можливо, тут відсилання до інших пісень про люльку — я поки не знаю. Але зрозуміло, що нам є над чим замислитися, що згадати, Тут і Козак Мамай у центрі. А на самій горі козаки правлять свою чайку Чорним морем чи то до Синопу, чи то до Стамбулу. А може й так: Задорожний певно чув легенду про назву нашого міста, та й зобразив її у прозорому склі. «Кремінь! – Чув!» - перегукуються веслувальники козацької чайки із керманичем. А промені сонця, які насичують ту картину яскравими барвами обіцяють їм гарну путь, щасливу дорогу. І усім нам разом із тими козаками, - розповів Сергій Ситник.

Нагадаємо, Нарешті "жах" зник: у Міському палаці культури Кременчука оновили підлогу та двері у гримерках

Читайте: «Щороку рівно опівночі я мчу на загальноміське свято» — традиції та енергія директора МПК Сергія Ситника

Майже століття під одним дахом: як Палац культури став символом Крюкова

Містичний ювілей Міського палацу культури

Олена Ліпошко

Фото Мирослави Ковальчук

Полтавські