«За такими хлопцями мало бути велике майбутнє України»: у Кременчуці провели в останню путь нацгвардійця Вадима Котвицького

28 вересня 2026 р. 12:35

28 вересня 2026 р. 12:35

Вадима зустріли живим коридором, віддаючи останню шану Захиснику.

Сьогодні Кременчук у жалобі. Місто прощається з відданим Захисником України, який понад 10 років віддав службі в лавах Національної гвардії України.

22 вересня 2026 року під час виконання обов'язків військової служби загинув вірний син, відданий захисник Батьківщини — Вадим Котвицький.

До Міського палацу культури Кременчука, де проходила церемонія прощання, прийшли побратими — нацгвардійці, односельці, рідні та друзі молодого воїна. Люди несли вінки та букети осінніх квітів.

«Вадим був дуже життєрадісною людиною, мужнім воїном, хорошим чоловіком, батьком та сином. Це велика втрата для всіх нас. 10 років він віддав службі в Національній гвардії України. Висловлюємо слова співчуття родині та близьким. Пам’ятаємо. Низький уклін воїну. Він живий, поки пам’ять про нього — у наших серцях. Ми його ніколи не забудемо», — розповів заступник командира частини НГУ.

Народився і навчався Вадим Котвицький на Кіровоградщині. Там і нині мешкають його батьки.

Про загиблого воїна розповіла староста села Успенка Олександрійського району Кіровоградської області Тетяна Плітка, яка нещодавно звільнилася з лав ЗСУ. Вона знала Вадима ще змалечку, бачила, як він ходив до школи, а під час війни продовжувала підтримувати з ним зв’язок.

«Ви знаєте, надзвичайно важко говорити про таку молоду людину. Надзвичайно важко говорити, коли ти цю дитину знав змалечку, коли він ходив до школи, був твоїм учнем. Людина, яка була людиною з великої літери.

Я не буду розповідати дуже багато. Скажу, що батьки виховали його чесним, справедливим, таким, який не здатний на підлість.

Знаю, що його бойовий шлях розпочався ще у 2014 році. Свій перший бій як військовослужбовець-прикордонник він прийняв на контрольному пропускному пункті Мар’їнка. Перший бій. І отак уже 12 років: виїзди в зону АТО, ротації, а далі — повномасштабне вторгнення.

Знаєте, я часто листувалася з ним тоді, коли в нього була можливість. Найбільше він переживав за друзів, за товаришів. Я буду говорити так, як він казав: “Допоможіть Пашці Барінову, моєму другу, бо він відправляється в саме пекло”.

Коли зник безвісти ще один товариш, Макс Панченко, він шукав його, телефонував скрізь. Найбільшим болем для нього був зниклий безвісти однокласник Діма Савангін, доля якого досі невідома.

Знаєте, він дуже любив людей, дуже любив рідне село. Кожної вільної хвилини поспішав до батьків. Батьки для нього були чимось більшим, ніж просто родина, бо, коли писав про них, завжди писав слово “Батьки” з великої літери. І це багато про що говорить. Був людиною серця, людиною слова. І, знаєте, за такими хлопцями повинно було бути велике майбутнє України.

І коли були такі хвилини відчаю, коли я бачила, скільки втрат, він казав: “Тетяно Олександрівно, не вішайте носа. Вперед, ідемо до перемоги. І ми обов’язково всі зустрінемося в рідній Успенці, накриємо величезний-величезний стіл, і все буде Україна”», — розповіла староста села Успенка Олександрійського району Кіровоградської області Тетяна Плітка.

Волонтерка Марина Шляпіна розповіла про Вадима Котвицького та закликала запам’ятати його ім’я. Вона наголосила, що він був не лише воїном, а й людиною, яка дуже любила свою родину, завжди допомагала побратимам і відгукувалася на прохання інших.

«Я хочу, щоб ви запам'ятали його ім'я. Його звуть Вадим Котвицький. Він не просто воїн, він дуже любляча людина, він дуже любив свою родину. Він завжди допомагав своїм побратимам, він відгукувався на будь-які прохання будь-кого, хоча сам був воїном, він був безстрашним, він був щирим.Я як волонтер можу сказати, що він — один із найкращих воїнів цього світу. І будь ласка, запам'ятайте, якою ціною ми втрачаємо людей, якою ціною дається нам ця війна. Пам'ятайте, війна не десь, вона поряд, в кожному серці, в кожній родині. Пам'ятайте його - Вадим Котвицький», — розповіла волонтерка Марина Шляпіна.

Невимовне горе для рідних і близьких. Україна втратила мужнього воїна, який роками боронив рідну країну та залишив по собі пам’ять у серцях тих, хто знав його особисто, служив поруч із ним, навчав його, дружив із ним і чекав на його повернення.

Відспівування та прощання з Вадимом Котвицьким відбулися у Свято-Миколаївському кафедральному соборі ПЦУ в Кременчуці.

Вічний спокій нацгвардієць знайде на Свіштовському кладовищі — у Секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України.

Вадим мріяв, що після перемоги вони зустрінуться в рідній Успенці, накриють величезний стіл і просто будуть разом. Він вірив у це, підтримував інших і навіть у найважчі моменти закликав не опускати рук.

Тепер його вже немає поруч. Але залишилися його слова і вчинки, його любов до батьків, родини, друзів та побратимів. І пам’ять про людину, яка не відверталася від чужої біди й до останнього залишалася воїном.

Вадим Котвицький віддав своє життя за Україну. І поки його ім’я звучить у молитвах і спогадах рідних, побратимів, друзів та всіх, хто його знав, він залишається з нами.

Вічна пам’ять Захиснику України. Низький уклін Вадиму Котвицькому.

Олена Ліпошко

Фото Максима Полтавця

Полтавські