Історія рідного села у спогадах Олексія Лобача

03 жовтня 2026 р. 13:28

03 жовтня 2026 р. 13:28

У звіті подається розповідь про історію села, створена на основі спогадів жителя села Лобачі, орденоносця-танкіста, учасника Другої світової війни Олексія Лобача (17.11.1921–02.06.2010), який працював старшим енергетиком тутешнього колгоспу ім. Димитрова.

Тож до вашої уваги пропоную спомини земляка, які він занотував у декількох товстих зошитах. Авторський правопис зберігаю, але роблю деякі незначні виправлення.

Про клуб у конюшні й циркові вистави

Про життя-буття та розвиток в різні часи села Лобачі і піде далі ця стаття. Раніше тут були розташовані здебільшого хутори — Логвини, Луб’янецькі, Блохи, Тривайли, Луценки. А хутір Крахмильці довгий час зберігав назву «панські». Навкруги хуторів була неповторна природна краса і буяла зелень садків та гаїв. А яка дивовижна краса на галявинах: пахучі різноквіття, трави «в коліно», вмостившись відпочивати — у повітрі, ніби в раю, гудуть бджоли, пахне медом, а небо синє-синє. До Лобачів довгий час приносив пошту Лобач Борис Пилипович. Була сільрада, головою якої довго був Миколаєнко, а секретарем — Блоха Григорій Іванович. ЇЇ приміщення було покрито цинковим залізом, поряд — бригада ТСОЗу. Хутір Логвини складався із десятка дворів і кузні Карла Федорова, біля якої проходила стежка до школи. Дерева хоч і не були в зарослях, але не дуже високі і розлогі. Хаток не було видно — сховані за деревами. Хутір Луб’янецькі простягнувся зі сходу на захід у 2 кілометри. Половину поселення прорізала дорога, яка з’єднувалася із Лобачами, Лиманом 2, а проходила повз Пороваєнкового двору (Блохи), в хаті якого була контора ТСОЗу «Трактор». У дворі — конюшня, свинарник. Конюшня та запам’яталась ще й тому, що в певний час вона слугувала клубом для цирку, який тоді гастролював у цих краях. Запам’ятались класичні номери артистів цирку. На примітивну сцену на запрошення артистів виходили чоловіки. Так у Василя Зонтієвича артист витяг з одягу велику кількість різних кольорових стрічок. Юрченко Федір Маркович, тракторист із МТС, став жертвою кінжального удару — у нього навіть побігла кров. Багато людей злякалося і вибігли на подвір’я, заахали, закричали. Та артист все ж опанував ситуацію і все притихло, як нічого й не було.

Ярмарок, ніби в Сорочинцях, тільки менший

Особливе велике враження справили події, пов’язані з традиційним ярмарком в Другому Лимані, яку організовували кожного року на Петра і Павла (12 липня). У селі була церква, яка опікувалася нашими хуторами. А на ярмарку — людей «не пройти»: різні ігри, карусель, традиційні циганські торги кіньми, а також танці дітей-циганчат, які привертали увагу ярмаркуючих. А їзда на конях! Дряхла конячина, яка підлягала продажі, під циганським наїзником галопувала, як справжнісінький рисак. Близько обідньої пори під вербами і лозами кучкувалися ярмаркові: хто продав, або щось купив, як говорять, потрібно було «примогоричити». Через деякий час уже пішли співи. Ніби як на Сорочинському, тільки дещо менший цей ярмарок.

Хутори розміщувалися «кутками»

Не можна не пам’ятати і про Лобачівські й інші хутори, в кожному із яких на зайнятих висотках крутилися вітряки. У вітряну погоду вони весело помахували крилами, припрошуючи відвідувачів із продукцією для переробки: змолоти борошно чи потовкти пшона. Таким чином окружні селяни використовували дешеву вітряну енергію. Пізніше, коли кооператив купив «парових», то вітряків значно поменшало, і їх популярність теж.

Як у Лобачах, так і в інших сусідніх хуторах, власники земель намагалися якнайменше використовувати під хати та інші господарські споруди землю, яка була непродуктивною у врожаях. Використовували схили або інші землі, непридатні для обробітку. Родючу землю дуже берегли — вона ж годувальниця всьому.

Розміщення хуторів планувалося «кутками», тож і називалися вони — прокопи, наривонячі, вовки, метрофани, кузьмівські. А були розташовані дуже кучно і тісно. Чи жили дружно, мирно? Так було і обов’язково, і необхідно. Дуже убогими виглядали наші хатки, а тим більше допоміжні добудови. Майже всі приміщення були покриті виключно соломою, хібащо стріха була з околоту. Та і нижня частина стріхи опускалася низенько, щоб і під час сонцепеку або дощу сховатися під хатою, або щось підвісити на сушку. Клопоту не було про красу та чепурність, хоть це важливо, особливо для багатших мешканців… Та ж — призьба із глини, на якій можна присісти або прилягти після важкої денної праці. Наша хата теж була покрита соломою і стояла з півночі на південь, як у Трохимів, Івашків, Якова. У північній частині через сіни був наш «вугол», там пройшло моє дитяче життя. У ньому було одне вікно, невеличке, на північ без інших рам. У той час ще не було так, як тепер. Пічка взимку, на якій проходили мої заняття по спорту, ігри. Часто мене виручав дідусь Михайло. Він брав мене до себе в хату, яка була просторою, чистою, теплою, і проводив зі мною час.

Із розваг — самодіяльні вистави та німе кіно

В період колективізації у «вовківській» хаті була організована школа на 2 класи, де вчителькою працювала Галина Михайлівна. А в 3–4 класи я ходив у Лобачі, це в «федосіячій хаті». Там же столярній справі нас учив Іван Семенович Щуков. А до цього там була контора ТСОЗу, яку потім перевели в хату Федора Марусенка (де тепер живе Гаврик). Там був і клуб, в якому виступали самодіяльні колективи села і школи із Братешок. Роль Наталки Полтавки виконала учителька Братішко Марія Семенівна, а «Сватання на Гончарівці» поставили наші молоді односельці: Шарлай Федір Глібович, Лобач Ілля Іванович, Лобач Настя Савівна, Вовк Марія Дмитрівна та інші. Такі комедійні вистави мені рідко коли доводилося бачити. Федір Глібович виконував роль Стецька, а Ілля Іванович — попа. Привозили не часто й кіно. Тут керував Дмитренко Іван Данилович. Кіно не озвучене і він давав пояснення — про що там у ньому йшлося.

« Після Голоду 1932–1933 років я почав ходити на роботу»

Вперше організовані ТСОЗи, де були головами: в Лобачах — Лобач Іван Явтухович, Чернівський Іван Федотович, бухгалтерія і каса — Лобач Іван Григорович. Потім, коли з’єднали з Луб’янецьким «трактором», то прийшов ще й Степан Петрович та головою Малиш Пилип Григорович. В пам’яті — Дні врожаю, Жовтневі свята, 1 травня. Взагалі були гулянки коло контори, внизу під відкритим небом, на полянках, де жив Лобач Костянтин, а пізніше в яблуневому саду, вниз від контори «федоренків», про яку уже згадувалось. Ще пізніше контора перейшла в хату Вовка Олександра. Поряд через стіну в 1933 році був інтернат для сиріт, які лишилися після жахливого голоду: Луб’янецький Іван, Голуб Ігор, Луб’янецька Ганна, Півинська Марія, Лобач Петро. У дворі була конюшня, де батько працював конюхом. Поряд коло цього господарства жив Вовк Іван (теж хата під бляхою), комори в той час були пустими, там нічого не було.

Бригадна хата, а там і конюшня, і воловник — це у господарстві Вовка Олександра Кузьмича, якого репресували. Там бригадиром був Лобач Трохим Димидович. Після Голоду 1932–1933 років я почав ходити на роботу. Дали мені пару волів і плуг, та наряд орати на зяб. Воли уже старі і старому орачеві було ними легко працювати, а я не зміг розібратися. А взагалі така праця для дорослих була цікавою і почесною. В певний час Трохим Димидович мене направляв до Гната Терентійовича, тракториста «Універсала» з МТС. В мої обов’язки входило змазування плуга та його відключення на поворотах. Це була уже справжня чоловіча робота. Де тепер проживає Петров Василь, в сторону «Комуни», був магазин і кладова на підмості, а ще далі збудували сімейний гуртожиток для комунарів.

У крайній квартирі була контора ТСОЗу «Хліборобська освіта» (Братешки). Серед двору були невеличкі сарайчики (тимчасові). Це робив кожен для себе за потребою. У 1930 році батько працював у домі комунарів рільником, і мені часто доводилося влітку бігати за обідом, який готували раз на день, а видавали тим, хто працював. Ліс був такий густий, що не пролізеш. Хутір Тривайли був більше у зарослях, ніж хутір Луценки. Під лісом У Тривайлах була велика хата Тривайла Костянтина, яка після колективізації слугувала контрою ТСОЗу і клубом…

Другу частину спогадів шукайте у нашій рубриці за тиждень.

Юрій Кісіль

Полтавські