Понад 20 років у таксі та на фурах, а зараз — рейси під дронами: історія «Таксиста» зі 116-ї бригади

05 жовтня 2026 р. 17:35

05 жовтня 2026 р. 17:35

24 лютого 2022-го він зустрів у кабіні зерновоза, а вже за кілька тижнів разом із 21-річним сином пішов добровольцем до 116-ї бригади ТрО. Сьогодні 53-річний боєць на позивний «Таксист» — водій мінометної батареї.

Понад двадцять років свого життя Анатолій провів у дорозі — крутив кермо в полтавських службах таксі, тягав зерновози та ходив на багатотонних фурах трасами Європи.

Сьогодні його робоче місце — пікап, завантажений десятками важких мін, а звичні асфальтні траси змінили розмиті чорноземи, всіяні вирвами, розбитою бронетехнікою та протитанковими мінами, де в повітрі та на землі безупину чатують ворожі FPV-дрони.

— Розкажіть, ким ви працювали і чим займалися в мирному житті до повномасштабного вторгнення?

— Працював у таксі в Полтаві. Спочатку була «52-га» служба, потім «Бджілка». На таксі взагалі відпрацював 16 років. Потім сів на велику машину, років 5–6 робив на зерновозах. Ще на фурах у Європі працював пів року, це десь у 2018-му було. Фірма в Литві була, DSV, то ми моталися в основному Данія, Німеччина. Всю Данію вздовж і впоперек об’їздив, у Копенгагені був, через той довгий платний міст переїжджав. Виходить, як у 18 років за кермо сів, так усе життя в дорозі. Понад 20 років стажу. Я себе без керма взагалі не уявляю. Мені це просто подобається.

— Як для вас особисто почався день 24 лютого 2022 року?

— Я був у рейсі. Завантажився селітрою в порту в Новій Каховці, у Придніпрянському, і віз вантаж на Харківську область. Доїхав до Дніпра десь о десятій вечора, машин мало було. Думаю — проїду за місто й там переночую. За Дніпром став. Зранку прокидаюся раненько, поставив чайник, роблю каву — і чую глухий гул. Відкрив шторку в кабіні, визирнув — нікого. Потім знову — гуп-гуп! Тут дзвонить диспетчер «Толя, почалася війна!» Я спочатку не повірив «Яка війна?», трубку скинув. Тут одразу директор набирає «Толя, реально війна». Я поїхав на Харківщину, розвантажився, машина повна була, рух тоді вже на дорогах почався страшний. Повернувся, директору сказав прямо «Я йду на війну».

— І вас одразу мобілізували?

— Та де там! Тоді ж усі йшли, черги під військкоматами стояли здоровенні. Прийшов — кажуть «Місць немає, людей вистачає, поки не треба». Тоді знайомий дав контакти, і я почав ганяти волонтерські машини — оці броньовані інкасаторські буси, які банки передавали армії. Розганяв їх по різних частинах. А тим часом мій син був у Польщі. Дізнався, що війна, дзвонить мені. Я йому кажу «Сиди там, не здумай їхати!» А він мені у відповідь «Ти йдеш — і я з тобою». Приїхав у Полтаву. Йому тоді 21 рік був. Ми знову пробували пробитися — ніде не беруть. А потім через знайомих, через Саню Дігтяря, дізналися, що є місця. Син дзвонить «Папа, швидко їдь, є місця!» І от 14 березня ми разом із ним і його молодими друзями мобілізувалися в 116-ту бригаду ТрО.

— Куди вас розподілили на початку служби?

— Потрапили в комендантську роту. Подивилися мої категорії у посвідченні водія, дали старенький УАЗик, і я по Полтаві їздив. А вже восени 2023 року сказали, що висуваємося на схід, на Донбас. Мені дали нову броньовану машину ББМ, і ми поїхали.

— Якими були ваші перші бої?

— У Соледарі я не був, мої перші контактні бої почалися під Степовим, коли 10 жовтня пішли великі штурми. Хоч ми й рахувалися комендантською ротою, але стояли просто в окопах. Були на позиції «Павук», командував покійний «Підкова», тримали зв’язок по рації. Опинилися фактично в напівоточенні. Страшно було неймовірно, коли пішов масований артобстріл, усе ходором ходило. Добре, що на сусідній позиції «Мирон» Льоха кулемет виставив і відсікав їх із залізниці, це нас тоді дуже виручило. Позицією командував «Пчола». Вийшли тоді звідти, але загинуло багато наших, дуже багато молодих хлопців полягло. Після того, як нас вивели зі Степового, підрозділ розформували, і створили мінометну батарею. Я туди теж перейшов водієм.

— Як виглядає робота водія у мінометній батареї?

— Крутити кермо — це найменше. Водій так само все тягає, завантажує й розвантажує. І робити це треба блискавично. За рейс треба закинути в кузов 40–50 мін. Кожна важить від 13 до 16 кілограмів. Я завжди стою зверху в кузові, тому що я їх укладаю. Мені хлопці знизу подають, я приймаю і штабелюю рівно, щоб у дорозі не побило. На позиції — навпаки швидко стою і скидаю. Спину, звісно, зірвав давно й капітально. Мені 53 роки, але бігаю, як молодий, на адреналіні. Бо зараз заїзд і виїзд із позицій — це найстрашніше. Водієм зараз працювати ніхто не хоче. Піхота заїхала на позицію, сидить там, а водій за цей час мотається постійно туди-сюди. Не дай Бог вчасно міни не підвезеш або пораненого не забереш. Коли на Курщині йшли важкі накати, ми по два-три рази на день заскакували під вогнем. З ранку до вечора колеса крутяться — тільки повернувся, перевів подих — знову дзвінок: «Треба міни!» Поїхав, отримав БК і знову везеш.

— Як рятуєтеся від дронів під час рейсів? Яка у вас зброя в машині?

— У мене автомат, але з автомата по дрону на ходу не дуже влучиш. Зі мною завжди їде старший або командир із дробовиком. Дронів зараз — тьма, гудуть як бджоли. У Миропіллі був випадок — заїжджали двома машинами, везли БК. І тут вилітає ворожий FPV. Першу машину дрон обійшов і заходив просто мені в лобове скло! Я навіть зреагувати не встиг би. Пощастило, що в передній машині в кузові сидів наш побратим Ян із помповою рушницею. Він дивився обличчям назад, у мій бік. Побачив цей дрон і збив його з дробовика прямо перед моїм капотом. Я встиг тільки по гальмах дати, всі повискакували.

А бувало, що й не проскакували. На міні в нас машина підривалася — хлопцям ноги посікло осколками. А крайній раз FPV влучив у стійку між дверима — наш молодий побратим Тоні, йому всього 27 років було, загинув одразу. Банкіру плече роздробило, у водія всі ноги в осколках. Малий мій тоді в кузові з рушницею сидів, у нього тільки барабанні перетинки у вухах полопалися від вибуху. Тоні ми потім добу забрати не могли. Син кричав мені по рації «Папа, не їдь, тут тьма дронів!» Ми все одно ризикнули, виїхали, а на дорозі сидів дрон-«ждун». Тільки ми з’явилися — він піднявся. Льоха «Мирон» встиг збити його з помпи, але на той звук злетілася ціла купа інших. Ми розвернулися, відтяглися назад і змогли прорватися й забрати тіло Тоні тільки о 4-й ранку.

— Розкажіть детальніше про рейси на Курщині. Ви згадували випадок, коли довелося витягувати розрахунок з оточення.

— Це було біля Малої Локні. Наші хлопці опинилися відрізаними в лісі, там уже кругом ворог стояв. Вони виходили пішки через багнюку майже 10 кілометрів. Техніка туди взагалі не ходила. Ми з командиром батареї на позивний «Міхо» вирішили прориватися звичайним цивільним пікапом. РЕБ не працював, зв’язку не було. Асфальтом рухатися не можна — траса від Суджі до Юнаківки була просто встелена розбитою технікою та тілами, пекло справжнє.

Ми пішли польовими дорогами. Карт нормальних немає, тільки в командира якісь мітки. Дорога була встелена протитанковими мінами ТМ-62. Я просто лавірував між ними по розкислій кукурудзі. Нам тоді страшенно пощастило, що пішов сильний дощ — через погоду ворожі дрони не могли піднятися. Заїхали, підібрали розрахунок. І тут по рації передають — з іншого боку вже зайшли дві ворожі БМП, і наш шлях назад відрізано! «Міхо» каже «Толя, давай через поле!». І ми навпростець розмитим полем дали газу. Проскочили дивом, мін на тій ділянці не виявилося.

У нас командир взагалі золотий. Він ніколи людей не пошле туди, де сам своїми ногами не пройшов і не перевірив стежку. Сам вибирає позиції, сам сідає поруч із водієм спереду з рушницею, завозить міни й вивозить поранених. Сам уже був поранений від FPV, але ніколи позаду не сидить.

— Як після таких виїздів вдається зняти напругу? Звідки берете сили?

— Мій порятунок — це риболовля. Я взагалі на одному місці сидіти не вмію, мені треба постійно бути в русі. Якщо видається вільна година — я не лежу в бліндажі, мене тягне до води. Де б ми не стояли, я одразу дивлюся де поблизу річечка чи ставок. Снасті, раколовки в мене завжди з собою напоготові на хаті, де розміщуємося.

Побратим купив надувний матрац, але він спускав повітря, тож хлопець хотів його викинути. Я випросив той матрац, заклеїв дірки, взяв вудки й поплив на середину ставка. І витягнув двох величезних товстолобів: одного на 17 кілограмів, а другого — на 26! Мене ледь разом із тим матрацом не втопило. Привіз на базу, наш кухар Діма «Сокол» та хлопці наварили цілий казан ухи, насмажили риби — вся батарея їла. Навіть на Курщині під Суджею, коли була пауза, знайшли ставки й ловили карасиків на кукурудзу. Оце для мене найкраще перезавантаження.

— 53 роки, зірвана спина, колосальне напруження… Чи не думали списатися зі служби?

— Втома є, брехати не буду. Але списуватися — ні, я про це навіть не думаю. По-перше, тут мій син. По-друге, тут мої друзі. Ми разом стільки бруду й крові пройшли, стільки витягли один одного, що взяти й кинути їх я просто не маю права. Ми будемо тут до кінця, до самої перемоги.

— А коли війна закінчиться, повернетеся за кермо?

— Обов’язково. Але в таксі вже не піду. Хочу повернутися на великі машини — сісти на зерновоз або далекобійну фуру й просто їздити дорогами нашої вільної України.

Підписуйтеся на Facebook 116 бригади

Полтавські