Апостол язичників. Чи правда що християнство створив святий Павло?

14 жовтня 2026 р. 13:01

14 жовтня 2026 р. 13:01

Сьогодні я починаю черговий мініцикл. Він буде присвячений християнству.

Відразу обмовлюся, мене мало цікавить догматика. Тому звертатися до неї я буду лише в міру необхідності. Мене цікавить інше: як маленька, незначна секта стала світовою релігією і чому для цього знадобилося кілька століть. Адже іслам і буддизм завоювали свої частини світу значно швидше. Чому в християн вийшло те, що не вийшло у сотень, якщо не тисяч, інших схожих сект?

Адже нічого не віщувало подібного результату. Жив бідний, погано освічений єврей. Проповідував якісь дивні ідеї. Проповіді ці, якщо вірити очевидцям, містили в собі величезну кількість суперечностей. Був засуджений і страчений. Після себе не залишив не те щоб вчення, а жодного записаного слова. Щоправда залишив невелику кількість послідовників. Людей обмежених, вузьких, неосвічених, без будь-якого досвіду у справі пропаганди. Простота їхнього духовного вигляду була вражаючою; легковірність — безмежною.

Багато з них були простими рибалками. І раптом виростає релігія з мільярдами адептів. Як?

Пояснення є різні. Сьогодні поговоримо про одне з них. Деякі філософи та історики стверджують, що справжнім творцем християнства в його сучасному вигляді є не Ісус із Назарета, а апостол Павло. Він же Савл із Тарса. В академічному середовищі цей концепт часто називають «павлінізмом». Відразу обмовлюся — я не є прихильником цієї теорії. При цьому згоден, що внесок Павла в розвиток християнства величезний. Тому пропоную поговорити про Святого Павла, його життя, ідеї, про аргументи прихильників павлінізму і про те, що думають із цього приводу їхні противники, включно зі мною.

Савл, на латинський лад Павло, народився в Тарсі (це Кілікія) близько 10 року. Його батько мав права римського громадянства і був ткачем. Якщо точніше — виготовляв намети. Свого ремесла він навчив і сина. Савл, вочевидь, здобув гарну єврейську освіту. Грецької освіти, як і більшість єврейських юнаків, він не мав. Увесь рід Павла, як і багато єврейських родин середнього класу, належав до секти фарисеїв. Хлопець був вихований в суворих правилах цієї секти, головним з яких було беззаперечне дотримання всіх норм єврейського Закону.

Батько Павла з ранніх пір пророкував його в рабини. Вочевидь із метою навчання він відправив сина до Єрусалима, де той незабаром  вступив у відому школу Гамаліїла Старця. Навіть у середовищі фарисеїв Савл відрізнявся міцністю віри і фанатизмом. Він вихвалявся, що немає людини його покоління, яка так ревно шанувала б заповіти предків. Вочевидь, цей фанатизм і призвів до того, що майбутній святий спочатку був одним із найзатятіших гонителів перших християн. Але одного разу, дорогою в Дамаск де він планував кинути до в'язниці кількох християн, йому з'явився Ісус.«Савле, Савле, що ти гониш мене?», - сказав він йому по-єврейськи. З того часу Савл увірував із тією ж фанатичністю, з якою колись шанував Закон.

Він обрав для себе життя місіонера, заснував кілька церков і охрестив, вочевидь, кілька сотень людей. Неодноразово піддавався репресіям. За його словами, «сім разів був закутий я в кайдани, від юдеїв п'ять разів дано мені було по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, одного разу камінням побивали, три рази я терпів корабельну аварію, ніч і день пробув у безодні. У труді та у виснаженні, часто без сну, в голоді та у спразі, часто в пості, на холоді та в наготі, - ось моє життя». У тому, що він прожив відносно довго, заслуга його римського громадянства. Кілька разів римська влада рятувала Павла від гніву євреїв.

З часом він увійшов у протистояння з апостолами з питання хрещення язичників. У підсумку, був визнаний ними самозванцем, який привласнив звання Апостола, найнебезпечнішим єретиком, лжеєвреєм і лжепророком. У цій полеміці, вочевидь, і народилися основні постулати, взяті через кілька століть християнською церквою як догми: про первородний гріх, про спокутування гріхів усього людства кров'ю Христа, про виправдання не ділами, а благодаттю, про необхідність розриву з єврейським Законом та інші. Павло вів активне листування з церквами. Його послання стали першими християнськими богословськими текстами. Мабуть, він ніколи не був одружений. Помер наприкінці 60-х років. Згідно з легендою — під час гонінь Нерона. Підтверджень цьому немає. За іншою версією — дорогою в Іспанію, де планував заснувати ще одну церкву.

Якою людиною він був? Зовні — некрасивий, малого зросту, товстий і сутулуватий. Нічого високого не було і в його мові. При цьому був мегаамбітний. Скрізь хотів бути першим: і в єврейському благочесті, і в гоніннях на християн, і на апостольській стезі. Павло відрізнявся гарячковою палкістю і неприборканим фанатизмом. Як і всі фанатики був різкий, запальний, нетерпимий. Часто він говорив у наказовому тоні, тиснув авторитетом. без вагань ставив себе в приклад. Завжди вважав себе безумовно правим; тримався за свою думку; сварився з різними людьми. Не дивно, що після нього не залишилося учнів. Він завжди пригнічував їх, вони грали при ньому тільки роль секретарів, служителів, кур'єрів. Одним словом — повна протилежність Ісусу.

Дивно, що деспотична, непохитна особистість цієї людини не зруйнувала всього створеного до нього. Але разом з тим який дорогоцінний елемент внесли його рішучість, його сміливість, сила його ініціативи в зароджувану церкву. І який контраст з іншими апостолами — людьми, в більшості своїй нерішучими і боязкими. На відміну від них він був видатною людиною діла, ентузіастом, завойовником, місіонером і полум'яним пропагандистом.

Але повернемося до його поглядів. Якщо чесно, я не хочу говорити про суть його вчення. Вона загальновідома. Мені цікавіше на прикладі святого Павла простежити те, як взагалі з'являються нові ідеї. Звідки береться те, чого ніколи раніше не було? Ну наприклад, кілька десятків тисяч років живуть люди, і нікому навіть на думку не спадає, що ти вже народжуєшся грішником. І раптом з'являється теорія про первородний гріх. І піди тепер і скажи комусь, що син за батька не відповідає. Не те що за батька, діда чи прадіда. Ти відповідаєш за гріхи свого предка, який жив, приблизно, 250 поколінь тому. І мільярди людей із цим згодні. Звідки взялася така теза? Як прийшов до неї Павло? Мені хочеться зрозуміти. Якщо і вам теж цікаво, тоді поїхали. І так, усе це просто реконструкція. заснована на небагатьох суперечливих відомостях, які ми маємо.

Перший висновок, який напрошується дивлячись на історію апостола Павла, той, що для появи нових ідей потрібне середовище. Потрібні люди, які про щось подібне думають і спілкуються між собою. Прихильники павлінізму стверджують що Павло, який ніколи не бачив Ісуса за його земного життя, не чув його проповідей, усе придумав сам. У це неможливо повірити. Павло безумовно знав, у що вірять християни. Щоб переслідувати секту, фарисей Савл повинен був проводити допити, бути присутнім на судах. Він християн ненавидів саме тому, що глибоко вивчив їхнє вчення: вони поклонялися розп'ятому злочинцю як Месії і критикували Храм. Базову фактологію він дізнався від своїх жертв.

Більше того, на час навернення Павла апостольська церква пройшла кілька етапів свого розвитку. Наприклад, в громаді виникла група так званих«елліністів» — грекомовних євреїв. Вочевидь, ці люди були  освіченіші за рибалок-апостолів. Вони хотіли не тільки вірити, а й розуміти. Серед них був, наприклад, першомученик Стефан, у страті якого Савл прийняв дієву участь. Він критикував Храм і законність ритуалів набагато жорсткіше, ніж це робив Павло. Інший — Варнава, учасник перших місіонерських подорожей Павла. При цьому, швидше за все, Варнава був у цих місіях лідером. Лідером формальним, як уповноважений апостольською церквою, що абсолютно точно. І лідером інтелектуальним, що цілком можливо.

Так що, думаю, цілком очевидно, що в ідей Павла були, як мінімум, співавтори. Ми про це нічого не знаємо. У нас є послання, в яких ці ідеї описані, і більшість з яких вважаються безперечно достовірними. І під ними стоїть підпис — Павло. Але особисто я не сумніваюся, що вже на момент навернення Савла, ці ідеї, нехай і в зародковому вигляді, обговорювалися в християнській громаді. Та апостол і сам це визнає. Він пише: «Я спочатку передав вам, що й сам прийняв». А ще розповідає про те, як виклав Петру та Якову суть свого благовістя, і ті «подали йому руку спілкування», не зажадавши змінити суть проповіді. Вочевидь тому, що не знайшли в ній нічого нового і нічого єретичного.

І другий висновок — для появи нових ідей потрібна дискусія, потрібне жорстке протистояння, потрібна полеміка. Ми давно не віримо в те, що в суперечках може народитися щось хороше. Це тому, що в нас не дискусія, а срач. А якщо комусь із вас, друзі, в житті пощастило і вдалося знайти співрозмовника, який у суперечках використовує аргументи, а не тупі штампи, то ви, напевно знаєте, що аргументи породжують аргументи. А ще знаєте, що в запалі полеміки іноді можна навести такий аргумент, який самому собі спочатку здається дикістю. Але відступати пізно. Тебе вже «спіймали на слові». І ти змушений шукати аргументи на користь цієї самої дикості. І іноді знаходиш.

Для апостола Павла основою для всіх його догматів, вочевидь, стала дискусія про хрещення язичників. І не те що б керівники апостольської церкви були принципово проти хрещення язичників. Згідно з традицією першим охрещеним язичником був римський центуріон Корнилій. І хрестив його апостол Петро. Справа була в тому, що апостоли вважали, що Павло хрестив язичників неправильно. На їхню думку, перш ніж стати християнином, людина повинна була стати євреєм. Тобто, пройти обряд обрізання і виконувати всі вимоги єврейського Закону. Особливо ті які стосувалися їжі, суботи та спілкування з іншими язичниками.

Спочатку Павло, вочевидь, не заперечував проти такої схеми. Алгоритм дій у його місіях завжди був однаковий. Павло завжди в першу чергу йшов у місцеву єврейську синагогу. Там збиралися люди, які вже знали Завіт, вірили в єдиного Бога і чекали Месію. Його завданням було посилаючись на цитати з Біблії довести, що Ісус і є цей Месія. Але це було не просто. Очолювали синагоги люди вчені, найчастіше фанатичні. Закінчувалося все це зазвичай скандалом, а то й репресіями.

І тоді Павло починав проповідувати «тим, що шанують Бога», язичникам, які симпатизували юдаїзму, але ще не прийняли обрізання. І тут виходило значно краще. Багато хто навертався. «Чувак!, - вочевидь говорили йому авторитетні люди, - так кожен дурень зможе!». Але як ми вже говорили, Павло був людиною амбітною. Йому потрібні були результат, успіх і шанування, яке дається засновнику церковної громади. Він розсудив, що кількість важливіша за якість. І що рано чи пізно, якість виникне з кількості. І як показало життя, виявився правий.

Але на питання потрібно було шукати відповіді. Наприклад на таке: «Євреї рятуються дотриманням Закону. А чим врятуються необрізані?». І Павло знаходить відповідь: «Вірою в Христа! Справи не важливі. Важлива благодать!» І додає: «А якщо законом виправдання, то Христос марно вмер». І закріплюючи цю тезу, висуває нову — тезу про напередвизначення. Бог від початку обрав тих, хто буде врятований. І що б ти не робив, тобі не змінити його рішення. Так що справи не важливі. До речі, ці дві його тези не були прийняті офіційною церквою. Зате через півтори тисячі років вони лягли в основу протестантизму. А з ними і третя — його теза про призначення. Павло єдиний з апостолів, який не харчувався «з вівтаря», стверджував, що «хто не працює, той і їсти не повинен» і завжди, навіть перебуваючи в апостольських місіях заробляв на життя своїм ремеслом.

Але питання не припинялися. «Вірою, кажеш? Але вірити можуть і демони. Вони теж врятуються?». Аргумент жорсткий і вимагає жорсткої відповіді. Відтепер Павло не говорить, що Закон не важливий. Він говорить, що Закон шкідливий. І висуває красиву філософську ідею. Закон приніс у світ злочин. З точки зору логіки — все бездоганно. Немає закону, нічого і порушувати. Павло не уявляє собі іншої можливості знищити гріх, без того, щоб знищити Закон. Більше того, він говорить Петру, що всі нещастя єврейського народу походять з того, що Закон суворий і жодна людина не здатна дотримуватися його повністю. І якщо євреї не можуть його дотримати, то навіщо вішати цей вантаж на неєвреїв?

З точки зору логіки — все прекрасно. Але якщо опуститися на землю, то хто з нас захоче скасувати закон, заради того, щоб із нашого життя зникли злочинці? Тобто, злодії, вбивці, ґвалтівники залишаться, але не будуть вважатися злочинцями і грішниками. І знову питання — якщо злочинців немає, то врятуються всі? Навіть останні негідники? Навіщо тоді релігія взагалі? І ось тут з'являється догмат про первородний гріх. Адам приніс у світ гріх і смерть. Більше того, він генетично заразив усіх людей. Кожна людина народжується грішною. І що робити? Вірити в Христа. Він «Другий Адам», новий родоначальник людства. Його смерть на хресті це спокутна жертва, яка закриває борг людства перед божественним правосуддям. І дає віруючим у нього надію на порятунок.

Ті, хто хрещений у Христі, померли для гріха, поховані з Христом, щоб воскреснути і жити з ним. З того, що християнин вільний від Закону, не випливає, що йому дозволено грішити. Від рабства гріха він перейшов до рабства правди; від шляху смерті до шляху життя. Павло зупинився всього за крок від того, щоб назвати Ісуса Богом. Напевно, не ризикнув. А це ж було йому ой як потрібно. Якщо ти навертаєш неєвреїв, то яке їм діло до Месії, Царя Ізраїльського? Їм потрібен Бог. І цей крок був зроблений. Але вже після Павла.

Але все це тільки слова. Хто їм повірить? Потрібне було підтвердження. І не просте, а божественне. І Павло його придумав. Апостоли були проти нього. Павло не чув Ісуса, не отримував від нього настанов. За християнськими поглядами, він стояв нижче за них. І тому його номер в ієрархії — шістнадцятий. Йому потрібен був статус апостола. Він стверджував, що отримав одкровення особисто від Ісуса, коли він з'явився йому на шляху в Дамаск. І тому має повне право називатися апостолом.

Павло наполягає, що з самого моменту його містичного навернення, він був покликаний, щоб відкривати Христа язичницьким народам. І щоб пояснити неприйняття євреями благої звістки, формулює красиву концепцію: Бог спеціально тимчасово «запеклив» серця юдеїв, щоб дати час і можливість врятуватися язичникам.

Спадщина Павла не обмежується тими ідеями, про які ми лише коротко поговорили. Він дійсно заклав основи християнського богослов'я і ввів деякі принципи організації церкви. Але чи достатньо цього, щоб вважати його засновником релігії? З моєї точки зору — ні. Богослов'я це не релігія. Існує безліч релігій, в яких жодного богослов'я взагалі немає, як і немає такої організації, як церква. Павліністи називають його творцем християнства на тій підставі, що на їхню думку без Павла в тому вигляді, в якому ми його знаємо, просто не існувало б. І тут я цілком можу з ними погодитися. Але!

У тому вигляді, в якому ми його знаємо християнство не існувало б і без багатьох інших людей. Поза всяким сумнівом, справжній засновник християнства — Ісус. Його життя — головний зміст його церкви. Саме він є ідеалом добра і краси. Саме любов до нього є основою тієї загальної любові, яка і є суттю християнства. Не послання до римлян є викладенням сутності християнства, а нагірна проповідь. Якщо вам потрібен другий засновник, то це Марія Магдалина. Саме вона сказала першою: «Він воскрес!»

Ніякого християнства, звичайно ж, не було б без Дванадцяти. Заснована ними апостольська церква стала основою і прикладом для появи інших. І їм, і тільки їм належить заслуга в поширенні любові до Ісуса, яка як ми вже говорили стала суттю релігії. Якщо і є народний святий, то це, безумовно, Петро, а не Павло. Складання Євангелій - наступна за важливістю після життя Христа глава в історії походження релігії. Саме вони джерело істинного, вічного християнства, а не послання Павла.

А чи можливо уявити християнство без величезної кількості мучеників? А римські імператори? Без Нерона-звіра, Антихриста, це була б інша релігія. Тит, який зруйнував храм, зробив для розриву з юдаїзмом не менше, ніж Павло. Про Костянтина і Феодосія і говорити нічого. А гностики, які принесли в культ і метафізику, і містику, і таїнства? А отці Церкви? А Платон з Аристотелем? Продовжувати можна до нескінченності.

Після зникнення Павла зі сцени апостольської боротьби він, майже зовсім забувається. Якщо його і згадують, то прокльонами. Навіть створені ним церкви відмовляються від нього або, як мінімум, діляться на дві. Майже 200 років релігія розвивається без огляду на нього. Потім відбувається примирення.

Апостол Павло, без сумніву, великий. Але для розуміння цієї величі зовсім не обов'язково робити його засновником християнства. Йому і своїх досягнень вистачить.

Підписки, коменти лайки щиро вітаються!

Полтавські