«Ми — їхній голос»: у Кременчуці рідні зниклих безвісти та полонених знову вийшли на акцію

18 жовтня 2026 р. 10:15

18 жовтня 2026 р. 10:15

«Не можна мовчати!»

Сьогодні, 18 жовтня, біля ПК «Кредмаш» у Кременчуці знову лунали голоси тих, для кого тиша стала найважчим випробуванням. Родини військовополонених та зниклих безвісти захисників зібралися на щотижневу акцію нагадування, аби голосно заявити: сотні наших воїнів досі перебувають у неволі або вважаються зниклими за особливих обставин.

Захід розпочався о 9:00 із загальнонаціональної хвилини мовчання. Кременчужани віддали шану полеглим Героям та в німій молитві згадали тих, чия доля досі залишається невідомою.

Для матерів, дружин та рідних, які щотижня виходять на такі акції, ці зібрання — єдиний спосіб пробити стіну невідомості та нагадати суспільству й чиновникам, що за кожним сповіщенням стоїть жива людина, на яку чекають удома.

Пані Ніна з Кременчука чекає з війни свого сина, Гараня Ігоря Миколайовича. Чоловік пішов служити у жовтні, а вже у травні 2025 року зник безвісти під час виконання бойового завдання на Сумському напрямку, поблизу населеного пункту Олексіївка.

«Коли він ішов на завдання, я намагалася не хвилюватися. Син сказав: "Не переживай, п’ять днів не буде зв’язку, щоб ти не хвилювалася. Там просто немає інтернету". Але минуло вісім днів, і він зник безвісти. Відтоді — жодної звістки» , — ділиться мати.

Родина зверталася до всіх можливих інстанцій, проте офіційного підтвердження полону досі немає.

«Намагаюся не хвилюватися, але, якщо чесно, серце постійно тривожиться. Можливо, серце щось відчуває. Він мені не сниться, але тривога не минає ні на мить. З січня місяця я намагаюся приїжджати сюди кожних вихідних. Можливо, два-три рази пропустила, але все одно їду. Ми чекаємо і віримо, що він повернеться» , — розказує пані Ніна.

Ще одна мати - пані Ольга виходить на акцію вже не вперше. Щоразу вона повторює свою історію, адже за довгий час очікування мало що змінилося: жінка досі шукає свого сина — морпіха 37-ї окремої бригади морської піхоти.

Трагедія сталася на Донеччині, поблизу селища Урожайне.

17 серпня 2023 року на виконання бойового завдання пішли 19 бійців, і жоден із них не повернувся. Уже минуло понад два роки відтоді, як мати востаннє чула голос рідної дитини.

«Ви знаєте, скільки порогів я вже оббила за цей час? Дуже багато. Їздила й до Одеси, до 30-го корпусу морської піхоти, зверталася до військової частини. Спочатку нам говорили, що тривають бойові дії і вони не можуть туди дістатися. Потім сказали, що були там, але нікого не знайшли. Ми запитуємо: "Ви чотирьох повернули загиблими. Де ж інші?" А нам відповідають, що нікого більше не знайшли...», — розказує мати воїна.

Лише через рік один із тієї групи повернувся з полону. Доля ще 14 хлопців, серед яких і її син, досі залишається вкритою невідомістю.

«Ми, рідні, звертаємося всюди, виходимо на акції, тому що віримо, що вони живі й повернуться. Ми — їхній голос. Вони хочуть додому, вони хочуть, щоб їх знайшли.

Тримає нас віра і думка про те, що вони живі, що перебувають у тому тіньовому полоні, про який зараз говорять, і що колись вони все-таки повернуться додому», — переконана Ольга.

Ці дві історії — лише крапля в морі того болю, який щодня переживають українські родини. Для них кожен день минає у важкому очікуванні бодай якоїсь звістки, а щотижневі зібрання стають єдиним способом не залишитися з цим біль один на один.

Це не просто акція. Це нагадування кожному з нас про ціну нашого відносно спокійного життя і про те, що жоден із захисників не має бути забутим.

Нагадаємо, «Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама

"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"

"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маріуполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ

Валерія Попова

Фото авторки

Полтавські