Сімейні реліквії, спогади та історія під водою: у Кременчуці презентували фільм «Село на дні моря»

11 листопада 2026 р. 15:22

11 листопада 2026 р. 15:22

Сьогодні у Кременчуці відбувся допрем’єрний показ документального фільму «Село на дні моря» виробництва «Суспільне Полтава».

Стрічка розповідає історію Воїнської Греблі — українського поселення, яке затопили під час будівництва Кременчуцької ГЕС. У документальному проєкті зібрали спогади колишніх мешканців Воїнської Греблі та їхніх нащадків, старі родинні світлини, сімейні реліквії й архівні матеріали. Через особисті історії героїв автори відтворили життя села, яке назавжди зникло під водами Дніпра.

Воїнська Гребля, яку місцеві називали Воїнцями, стала одним із майже двох сотень населених пунктів Полтавської, Черкаської та Кіровоградської областей, затоплених унаслідок будівництва Кременчуцької гідроелектростанції. Рішення про її спорудження на Дніпрі радянська влада ухвалила у 1954 році. Жителям наказали залишити домівки та переселитися. Під водою опинилися не лише людські оселі й землі, а й недосліджені залишки давніх оборонних споруд часів князя Володимира Великого.

До роботи над фільмом команда «Суспільне Полтава» залучила вихідців із затопленого села, їхніх нащадків та науковців. Серед учасників проєкту — Ніна Греджук, Світлана Слюсаренко, Ніла Мєрна, Олександра Слабко, старший науковий співробітник Державного архіву Полтавської області В'ячеслав Сушко, директор Кременчуцького краєзнавчого музею Артем Ряса та заступниця директора музею Марія Коваленко.

Як зазначила головна редакторка «Суспільне Полтава» Карина Москаленко (на фото справа), важливо було задокументувати наслідки дій радянської влади щодо людей, а також втрату історії українських територій.

«Ми хотіли зняти документальний проєкт саме про будівництво Кременчуцької ГЕС і про те, які наслідки воно мало для населення. Цього разу вирішили сфокусуватися на історії одного села — Воїнської Греблі. Через історію цього населеного пункту ми передали емоції та наслідки, які відчули на собі переселенці, а також те, що пам’ятають їхні рідні та що збереглося в сімейних історіях.

Ми намагалися все це візуалізувати. Зокрема, використали графічне відтворення того часу, спираючись на спогади, які вдалося зафіксувати. Нам хотілося, щоб це був не просто сухий історичний матеріал, а проєкт, наповнений людяністю. Тому тут багато емоцій і переживань. Цей проєкт живий, але водночас важливий, адже документує події тих часів, які варто зберегти.

Поки ще живі свідки тих подій, а їхні родичі пам’ятають і переказують почуті від них історії, ми маємо можливість зафіксувати ці спогади», — розповіла вона.

Авторка та сценаристка фільму Лілія Пархоменко (на фото зліва) розповіла, що під час спілкування з героями відчула, з яким трепетом і тугою вони згадують рідне село. За її словами, під час роботи над фільмом не виникало моментів, коли хотілося здатися. Найскладнішим виявився моральний бік роботи: слухати історії людей і розуміти їхній біль.

«Було складно, мабуть, більше морально. Коли я слухала історії людей, то розуміла їхній біль. Цей біль передається з покоління в покоління. Історії, які ми почули, дуже перегукуються з тим, що відбувається сьогодні. Адже зараз теж багато людей втрачають свої домівки. Звісно, причини інші, але між цими подіями є певна паралель, червона нитка. Сьогоднішня війна та вимушене переселення людей і те, що відбувалося понад пів століття тому, все одно перетинаються», — говорить сценаристка.

На запитання про те, яких результатів та реакції глядачів очікують від фільму, сценаристка відповіла:

«Мені хотілося б, щоб кожна з цих історій зачепила наших глядачів. Зйомки проєкту ми розпочали в липні цього року, і фактично до кінця жовтня тривав активний знімальний процес. Але підготовку почали значно раніше, адже ще до зйомок я працювала з архівами. Спочатку ми планували більше зосередитися на документальних та історичних свідченнях, наповнити фільм фактажем, так би мовити, науковим. Але коли я почула історії людей, зрозуміла, що найкраще про цю трагедію розкажуть саме вони», — розповіла Лілія Пархоменко.

Важливою частиною документальної розповіді стали кадри Дніпра та шум води, які поєднали особисті історії героїв у цілісну оповідь. На очах багатьох глядачів були сльози. Адже в залі перебувало чимало нащадків тих, хто свого часу був змушений покинути рідні домівки й назавжди залишити село.

З екрана лунали спогади про Воїнську Греблю, яка мала неймовірні природні краєвиди та великі луки. За словами переселенців, на момент відселення в селі налічувалося близько 200 хат. Там була початкова школа, росли великі сади. Тепер усе це перебуває на дні Кременчуцького водосховища.

Людей розселяли по різних містах і селах. Декого направляли навіть до Херсонської області. Про це свідчать квитки переселенців, які також показали у фільмі. У документальній стрічці розповіли й про зустрічі колишніх жителів Воїнської Греблі. Одна з них відбулася у 2017 році в Кам’яних Потоках, де живе чимало вихідців із Воїнців.

Після показу стало зрозуміло, наскільки важливою була робота нащадків переселенців, які зберегли родинні світлини, документи та спогади. Саме завдяки їхній ініціативі й небайдужості історія Воїнської Греблі стала основою окремого документального фільму.

«Я дуже вдячна Лілі, вам і всім, хто працював над створенням цього фільму. Хочу трохи доповнити почуте власними спогадами. Не було згадано, але після переселення людей із Воїнської Греблі їм виділили земельні ділянки на солончаках. Ось, наприклад, вулиця Мічуріна: там були солончаки. Ви можете собі уявити: людей, які жили на багатих, родючих землях, привезли сюди, нарізали ділянки, а тут нічого не росте» , — поділилася спогадами Світлана, одна з героїнь фільму.

Віталій, який також походить із родини переселенців, розповів, як у Кам’яних Потоках формувалася громада людей, які свого часу залишили рідні домівки. За його словами, за веселими зустрічами та спільними застіллями стояла велика робота й самоорганізація людей, які розуміли, що вижити поодинці буде складно.

«У Кам’яних Потоках казали, що знову переселенці гуляють. Тут жили кременчужани та переселенці, більше ніхто не проживав — лише місцеві та ті, хто приїхав сюди після переселення. Люди бачили, як переселенці збираються разом і святкують, але ніхто не розумів, що перед цим громада гуртувалася: разом білили хати, накидали риштування. А потім у чиємусь дворі накривали стіл і готували у двох великих каструлях. В одній варили капусняк, в іншій — картоплю з тушонкою.

Усе інше брали зі своїх городів. Було багато людей, усі весело співали, і їх було чути на пів села. Це був день, коли збиралися переселенці не лише з цієї вулиці, а й із сусідніх вулиць та інших осередків. Це була самоорганізована громада. Люди розуміли, що самотужки вижити не зможуть. Ніхто їх не організовував — саме самоорганізація допомагала облаштовуватися, будуватися й виживати», — розповів Віталій.

Під час презентації документального фільму начальниця управління культури і туризму Кременчуцької міської ради Ірина Вологодська подякувала творцям стрічки та всім, хто долучився до її створення. Вона наголосила на важливості збереження історичної пам’яті, особливо з огляду на трагічні сторінки минулого України, які перегукуються із сучасністю.

«Я хочу подякувати вам за те, що ви залишилися на презентації цього документального фільму. Це дуже важливо — зберігати історію. Пане Віталію, ми вдячні вам за вашу ініціативу та за те, що ви надихнулися ідеєю цього фільму. Дякуємо «Суспільне Полтава» за те, що ви створили такий якісний культурний продукт для збереження історії Кременчуччини. Це трагічна історія. Думаю, усі побачили паралелі із сучасністю. Але ми повинні відкривати очі — і свої, і наших дітей, щоб вони побачили, що радянська влада робила з українцями», — сказала Ірина Вологодська.

Після допрем’єрного показу фільм можна буде переглянути на YouTube-каналі «Суспільне Полтава».

Варто зазначити, що над проєктом працювали: авторка та сценаристка Лілія Пархоменко, оператори Богдан Казирід та Кирило Виновой, режисер монтажу Сергій Мохунь, графічна дизайнерка та режисерка-постановниця Олена Шарбенко, редакторка Карина Москаленко, оператор-постановник Олексій Липоватий.

Нагадаємо, Українська Атлантида неподалік Кременчука: як "гниле море" поглинуло сотні сіл, вигнало бережан і убило Ковтьобу

Олена Ліпошко

Відео Максима Полтавця

Полтавські