Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

20 листопада 2026 р. 18:42

20 листопада 2026 р. 18:42


Гештальт, який хотілося закрити.

Цього року я мала закрити один гештальт. А саме — дуже хотіла побувати в селі, а точніше, у місцині, звідки моє коріння.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Це Сокілка Правобережна, яка зараз належить до Полтавського району, а колись була частиною Кобеляцького району.

Навесні я поставила собі таку собі мітку: побувати там.

Варто відзначити, що це село, як і багато сіл Кременчуцького району, торкнулося великого переселення через створення штучного моря — водосховища. І якщо у випадку з мешканцями Кременчуцького району це було Кременчуцьке водосховище, то в моїй історії — Кам’янське.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Не безпосередньо затоплення території стало причиною переселення, а те, що піднялася вода у річці Ворсклі, у заплаві якої жили люди. Погреби затопило, вода в колодязях стала непридатною для споживання.

Історія, про яку не розповідали бабуся і прабабуся

Сокілка Правобережна — одне з історичних поселень Полтавщини, історія якого сягає щонайменше XVII століття. У різні часи воно було козацьким сотенним містечком, мало власні церкви, монастир і відігравало помітну роль у житті регіону.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

І це я дізналася не від рідних, а з інтернету. Чомусь розповіді і бабусі, і прабабусі обмежувалися лише часами Другої світової війни. Чи вони самі не знали історії свого села, чи не хотіли згадувати про неї за часів радянщини — невідомо.

Ось і дізналася з Вікіпедії, що перша згадка про поселення Соколя Гора (Сколина Гора) датується 1646 роком. Тоді ці землі разом із низкою інших населених пунктів захопив князь Ярема Вишневецький, який прийшов сюди на чолі семитисячного війська. До цього місцевість належала коронному хорунжому Олександру Конецпольському.

Тричі на рік тут проводили ярмарки, також відбувалися базари.Через 100 років Сокілка була центром Сокільської волості Кобеляцького повіту, а станом на 1900 рік залишалася її адміністративним центром.Відомо, що тут були церкви і навіть починали будувати монастир. Не знаю, можливо, краєзнавці знають місце, де він був, але зараз внизу, де, за переказами рідних, на березі Ворскли було найбільше зосереджене життя, нічого не залишилося.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

У 1932–1933 роках село постраждало від Голодомору. Про ці часи мені розповідали. Але ще був голод 1946–1947 років. І про нього теж було чимало розповідей в моєму дитинстві.

Бурти, горяни і береговики

Зараз, відповідно до даних із відкритих джерел, у селі проживає близько 200 людей. Усі мешкають на горі. Внизу, де, власне, і жили мої предки, зараз дика природа.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Раніше цей район називали Бурти. Принаймні моя прабаба починала розповіді словами: «Ось коли ми жили в Буртах…»

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

З її слів я зрозуміла, що там було чимале поселення, з вулицями. Дорога туди була кам’яна, але існували й стежки через кручі. Адже люди жили під горою, а на гору ходили за потреби.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Сам ландшафт став причиною того, що мешканців села ділили на горян — тих, хто жив на горі, — і береговиків.

Стежка через терни до колишнього поселення

От туди, де жили береговики, ми й вирушили — саме стежкою. Її важко знайти, бо вона захована в заростях терну. Просто я колись бачила, як люди користувалися цією стежкою. І нам відкрився спочатку портал із кущів, а потім повів тунель.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Яким же було наше здивування, коли виявилося, що стежка облаштована! Хтось зробив у ґрунті східці, місцями навіть прив’язана мотузка між деревами.

Уже спустившись, зрозуміла, що це рибалки подбали про зручний спуск. Адже берег був усіяний їхніми сідалами. У когось простенькі, у когось — із претензіями: облаштовані сидіннями з автомобілів, рукомийниками.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

А взагалі прогулянка берегом Ворскли у цьому місці була дуже схожа на постапокаліптичний фільм про життя після людей. Чесно кажучи, іншого я й не очікувала. Була тут ще маленькою дівчинкою — тоді рослинність була не така буйна.

Питання було одне: як тут могли ще якихось 50 років тому жити люди?

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Та яке ж було наше здивування було, коли ми вийшли… на доволі благоустроєний пляж! І навіть побачили рибалок, мангал та умивальник. Таки життя тут є і зараз.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Шукала хати предків, а знайшла леваду з осиками

Ну а далі ми пішли туди, куди повела інтуїція і якісь залишки дитячої пам’яті. Туди, де точно стояли хати і мешкали береговики, зокрема мої прадід і прабаба. Де народилася моя бабуся, де батько провів дитячі роки.

Але жодної згадки, жодних залишків будівель не залишилося.

Воно й не дивно: під час будівництва хат і господарчих споруд використовували місцеві матеріали — глину з гори, деревину й очерет із річки. А ці матеріали недовговічні.

Лише зарості терну і старі фруктові дерева вказували, що там чи там були дворища.

А найбільше мене вразили дві речі. Перша — левада, яку я часто уявляла за розповідями прабаби. Уявіть ділянку зі стрімкими білосніжними стовбурами осик, шум яких чути здалеку.

Друга — кам’яна дорога, яка залишилася майже неушкодженою. І схоже, що рибалки, про яких я згадувала раніше, нею користуються. Щоправда, взимку тут їздити ще той екстрим!

Нижньоворсклянський парк: природа, яка зберегла цю місцину

Не можу не згадати, що зараз ця місцина є частиною регіонального ландшафтного парку «Нижньоворсклянський». У 2002 році Полтавська обласна рада ухвалила рішення про його створення. Загальна площа парку — понад 23 тисячі гектарів. Водночас цим же рішенням ліквідували п’ять інших заказників та одне заповідне урочище, серед яких було й «Сокільське».

Із відкритих джерел відомо, що заповідне урочище «Сокільське» — природоохоронна територія, створена для збереження дібров у заплаві річки Ворскли.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Адже тут є численні болота й озера, а також ростуть рідкісні види рослин.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Тож після включення до складу великого регіонального ландшафтного парку ці території втратили окрему охоронну ідентичність і почали охоронятися в межах загального режиму парку.

Чому я ще сюди повернуся

Наостанок розкажу, чому я хочу повернутися сюди і що ще дослідити.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Тут знаходився піонертабір, і десь у заростях мали зберегтися його залишки. Та хочеться побачити й верхнє село.

Адже з моєї дитячої пам’яті виринають спогади про дерев’яний вітряк, що стояв на горі. Щоправда, тоді він уже не працював, але сама споруда ще була у 80-х роках минулого століття.

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Тож ця подорож не стала крапкою. Швидше, навпаки — відкрила ще більше запитань і бажання повертатися. Бо одне діло — слухати розповіді рідних про місця, де вони жили, і зовсім інше — пройтися тими самими стежками, побачити Ворсклу, стару дорогу, дерева і спробувати уявити, яким було життя тут колись.

Мабуть, саме заради цього і варто вирушати в такі подорожі — щоб не просто побачити місце на карті, а відчути, звідки ти родом.

Кар’єр, що може стати серцем: журналістка Кременчуцької газети поділилася враженнями від небезпечної локації

Від всевидячого ока до таємниці портрета на стіні: які містичні історії досі живуть у садибі Гоголя на Полтавщині

Олена Ліпошко

Фото авторки

Тут колись вирувало життя, а тепер — зарості й тиша: подорож у село, що зникло понад півстоліття тому

Джерело: kg.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua