«Знахар» з Рівненщини ніколи не поїде у Соледар, бо втратив там кохану Катерину

19 березня 2025 р. 21:25

19 березня 2025 р. 21:25

Дмитро Бурда (Знахар) – з багатодітної сім’ї з Яполоті на Костопільщині. Батьки-фермери тримають худобу та обробляють землю. Маючи шестеро дітей, подружжя взяло під опіку ще двох – хрещеника дружини з братом, які втратили маму. Дмитро навчався на робітника фермерського господарства і збирався продовжити справу батьків. У 19 років підписав контракт з ЗСУ, вивчився на бойового медика. А потім почалася повномасштабна війна, у вирі якої юний Знахар дуже швидко став дорослим чоловіком і досвідченим медиком, який тепер навчає інших.

На воєнних дорогах Дмитро знайшов своє кохання і втратив його. Болісно пережив цю втрату, але знайшов у собі сили повернутися у стрій і невдовзі стане під вінець.

... Ще у школі Дмитро з однокласниками якось заговорили, хто ким хоче стати. У його класі було п’ятеро хлопців, всі збиралися йти у військову академію. Четверо пішли, а Дмитро мав посередню успішність, тому навіть документи не подавав, бо знав, що не пройде за конкурсом. Син фермерів вирішив продовжувати справу батьків і пішов вчитися за цим фахом. Навчався в Рівненському центрі профтехосвіти на робітника фермерського господарства, машиніста сільськогосподарських машин. Згодом усі четверо хлопців-однокласників пішли воювати, пішов на війну й Дмитро.

«Підіймайтеся, війна!»

У 2018 році хлопцю прийшла повістка на строкову службу. Через захворювання кілька разів отримував відстрочку, а потім у ТЦК йому запропонували підписати трирічний контракт. Так 19-річний Бурда пішов служити у гірсько-штурмову бригаду. Батько підтримав, мама хвилювалася, адже війна уже тривала. Хлопець пройшов базову військову підготовку, потім кілька місяців вчився у Великобританії на бойового медика. Перший воєнний досвід прийшов у 2021 році під Маріуполем.

«Це було не зовсім так, як показувало телебачення. Тоді йшли не такі активні бойові дії, як зараз, але вони тривали. Мені, чесно скажу, було не по собі, та з часом звик. У бойового медика великої роботи тоді не було. Ми стояли на комбінаті імені Ілліча в Маріуполі. Мали залишатися до березня 2022, але в грудні 2021-го всі одержали відпустки. Зовсім швидко, у січні 2022-го, коли у мене ще залишалося 20 днів відпустки, нас усіх терміново викликали у Дніпропетровську область на навчання. Їхали потягом.

24 лютого вагонами пролетів старшина з криком «Підіймайтеся, війна!» Ми увімкнули телефони – а там у всіх те саме: війна. Щойно ми заїхали на залізничну станцію, одразу почалися прильоти балістики. Наш ешелон віз військову техніку. Розвантажилися так швидко, як ніколи в житті, важка бронетехніка просто злітала з залізничних платформ і миттю роз’їжджалася, щоб не було скупчень.

Увечері того ж дня я вперше почув роботу ворожої авіації. Ми їхали колоною на Оріхів Запорізької області. Як зараз пам’ятаю, ми розвантажувалися, були стомлені, не їли. Я біжу, падаю з банкою тушонки в руках, але тримаю її рівно, бо ж хлопці голодні, ще мають поїсти!» - пригадує Дмитро.

В Оріхові спочатку була метушня. Прибігали місцеві мешканці, розповідали, що рухаються якісь військові колони, а чиї вони? Виявилося, що наші, інші бригади заїжджали з інших боків, намагаючись зробити лінію оборони.

«Деякі місцеві мешканці привозили їжу, інші розпитували, що тут і як. За кілька днів ми збагнули, хто насправді хотів допомогти, а хто прийшов за інформацією: людей, які привозили нам їжу, теплі речі та цигарки, не цікавили наші переміщення, а ці брудні істоти - інакше їх не назву – випитували, щоб заробити щось собі у ворога», - каже Дмитро.

Перші втрати

Перші втрати Знахар пережив уже за тиждень. Зайшла ворожа диверсійно-розвідувальна група, розстріляла наш поліцейський екіпаж, забрала їхнє авто і заїхала на наші позиції в Оріхові. У цей момент наші хлопці поїхали забирати відбиту ворожу техніку, бо своєї не вистачало. Раптом під’їхав цей поліцейський автомобіль, з нього вийшли люди у формі і почали стріляти. Аж тут хлопці помітили, що форма на них не наша, та коли зрозуміли, хто це, один боєць вже одержав смертельний постріл в голову, інший був важко поранений. Остерігаючись підступу, на свою територію більше нікого не підпускали, навіть бійців інших бригад, які хотіли заїхати.

Окопні бої, сутички та перестрілки тривали біля Оріхова довго. Там відкрили свій стабілізаційний пункт, у переобладнаній амбулаторії працював госпіталь. Екіпажі підвозили хлопців, їм надавали допомогу.

«Розуміння того, що я втрачаю людину, прийшло з загибеллю мого друга Фікса. За дві години до того ми пили каву з однієї чашки. Я прийшов на позиції без чашки, приніс цигарки. Був квітневий холодний ранок, ми чекали на поранених. Кажуть, добре, коли медики сидять і п’ють чай – це означає, що у них зараз немає роботи. От ми й сиділи, Фікс зробив велику чашку кави нам на двох, я поділився цигарками. Потім він пішов, а через дві години його принесли, без ознак життя. Я на останній надії намагався щось зробити, не в силах зрозуміти, що це кінець. Думав, ось зараз закрию рану - хоча кров уже майже не текла - і він почне дихати. Через п’ять хвилин цих відчайдушних намагань хтось зупинив мене і сказав, що я його вже не врятую. Я подивився на друга – і до мене прийшло розуміння, що це війна. Аби ж я міг підняти усіх, кого втратив! У цю мить від мене залежать життя інших людей, і якщо я буду побиватися – усе без сенсу. Медик повинен мати холодний розум. Якщо приймати все до серця, ти себе з’їси», - поділився Знахар.

Херсонський «стабік»

У серпні 2022-го підрозділ Знахаря перекинули на Херсонський напрямок, там було дуже гаряче. Дмитро сказав командиру, що хоче працювати на стабілізаційному пункті, той погодився, мовляв, матимеш хороший досвід.

«Я вимкнув всі свої емоції і з серпня по листопад працював, працював, працював. Разом зі своїми хлопцями, з якими разом вчився у Великобританії та познайомився там, на фронті. Бували дні, коли з нашого стабпункту евакуаційні автомобілі везли по 300 поранених. Найкращим моментом у цій роботі була можливість просто поспати, будь-де на будь-чому. Або сходити на каву на заправці. Навпроти саме відкрилася АЗС, і ми ходили туди, військовим кава була безкоштовна. Яка це була насолода! Якось стоїмо, п’ємо каву, куримо, і раптом чуємо сирену «швидкої». Кидаємо все, біжимо на стабік, одягаємо рукавички приймати пораненого – а то була цивільна «швидка», не наша. Кава пропала. Прикро було, та нехай», - розповів медик.

В листопаді 2022 Херсон звільнили. На той час підрозділ Знахаря стояв у селі Давидів Брід у передмісті Херсона. Ворог, поспіхом відступаючи, кидав усе награбоване: гривні, рублі, долари, євро - все на позиціях залишилося. Добре облаштовані, ворожі позиції вразили Дмитра ще великою кількістю ікон зусібіч, наче ти у храмі. Вони вірили, що прийшли сюди з Богом.

«Я православний, вірю в Бога і не втратив на війні віру, незважаючи ні на що, навіть на біль втрат. Хто вірить серцем, знає це. У моменти, коли нас крила ворожа авіація. я просто лягав і молився. Зараз стараюся при можливості бувати у храмі, і на Запоріжжі часто бував. Якось познайомився з військовим капеланом, він подарував мені хрестик на ланцюжку, який я носив завжди. Ланцюжок розірвало, коли по нас у Соледарі працювала ворожа артилерія. Так він і залишився в автомобілі, в якому підірвалися мої хлопці», - поділився Дмитро.

Катерина

Невдовзі після звільнення Херсона підрозділ Знахаря перекинули на Соледар на Донеччині. Були тут недовго, до січня 2023-го, коли українські війська відійшли. Однак саме у цьому місті сталася трагедія, яку Дмитро пам’ятатиме завжди: «Я ніколи в житті, навіть після війни, коли Соледар знову стане нашим – а він стане нашим - не приїду в це місто. Там я втратив свою дівчину, їй було лише 20 років, вона була на 4-му місяці вагітності».

З Катериною Дмитро познайомився під час навчання у центрі профтехосвіти, що в Олександрії на Рівненщині. Дівчинка не мала батьків, бабуся не могла дати їй освіту та виховання, тож зростала Катерина в Олександрійській школі-інтернаті та на вихідні відвідувала бабцю. Приходили з дівчатами «стрельнути» цигарку у старших хлопців, так і познайомилися.

На випускному у центрі Дмитро з Катериною розговорилися, він сказав, що піде служити. Переписувалися у соцмережах, Дмитро написав, в якій бригаді служить, Катерина відповіла, що теж піде до війська. Хлопець тоді не надав цим словам жодного значення.

Одного дня його покликав командир і сказав «забрати поповнення», медиків, мовляв, бракує. Дмитро пішов – і раптом на свій великий подив побачив Катерину. Недосвідчена юна дівчина й була його поповненням. Спитав, що вона тут робить, Катя відповіла, що бабця померла, і вона вирішила йти служити. Сама зголосилася йти у роту, де служив Дмитро, помічником бойового медика.

19-річна Катерина пройшла прискорений курс санітарів-помічників бойових медиків, і стала до роботи. Починали зі спецоперацій з порятунку тварин на стабпункті: діставали осколки у собак, у білки, рятували котиків з ампутованими лапками. Згодом Кет почала виїздити з екіпажем забирати поранених бійців.

Так було і 21 грудня 2022 року. Катерина з бойовим екіпажем сіла в автомобіль забирати пораненого. Їхати мав Дмитро, але затримався через перевірку. Автомобіль потрапив під обстріл, увесь екіпаж загинув. Дмитро чув по рації, що треба забрати тіла. Уточнив номер авто – і все зрозумів.

Сам поїхав у місцевий морг, куди привозили 200-их, на впізнання. Тіло було понівечене, обличчя теж. Упізнав кохану за браслетом, який подарував їй. Це був парний браслет, вони обидвоє їх носили…

Своє горе молодий чоловік намагався втопити в алкоголі. Командир нічого не сказав, відсторонив від обов’язків і дав 5 днів зібратися з думками. Дмитру раптом спало на думку, що на цьому грунті він може сам себе загубити, хоча ніколи раніше про таке не думав. Змінити нічого не можна, треба жити далі.

Молодий і тямущий командир Дмитра усе зрозумів і зумів правильно направити хлопця. Спочатку возив з собою й спостерігав, як він реагує на події та людей. А через тиждень сказав повертатися до роботи.

Про цю історію батьки хлопця дізналися лише через рік. Розмова з мамою допомогла відпустити болючу втрату, а також й інші, про які він не хотів нікому розповідати. Підтримав і капелан збройних сил Латвії, з яким колись, до війни, познайомилися на агротехнічній виставці.

«Він не повчав і не казав, що я повинен або не повинен. Просто завжди знаходив правильні слова, чим здобув мою довіру. Ми залишаємося друзями і постійно спілкуємося. Катерина завжди казала мені записувати воєнні історії, їх було багато, щоб книжку написати, чи хоча б для дітей зберегти спогади. Після розмови з мамою, у річницю смерті Каті, я написав оповідання і назвав його «Катерина». Я відпустив свій біль», - каже Дмитро.

Викладач бойових медиків

У червні 2023 Знахар одержав пропозицію перевестися у навчальний центр інструктором. Саме тоді створювали навчальний взвод бойових медиків, були потрібні інструктори. Дмитро Бурда прийняв цю пропозицію. Тепер з сім’єю бачиться частіше, познайомився з учителькою з Сарненщини і невдовзі стане з нею під вінець. Молода пара уже приглядає собі будинок в селі і збирається після війни повернутися до фермерства.

Нещодавно Дмитро повернувся з Німеччини, де пройшов курс комбат-медикал для інструкторів бойових медиків. Після його завершення отримав пропозицію від куратора курсу їхати з українською групою в Німеччину викладати тактичну медицину для українських бойових медиків у межах допомоги ЄС Україні. Там викладають також інструктори з Німеччини, Швеції, Норвегії, Нідерландів, Литви та Люксембургу. Тож після рішення командування наш 25-річний Знахар вирушить з групою інструкторів на наступний курс в Німеччину уже як викладач.

Костопільська міська рада. Історії захисників з Костопільщини

Рівненські