Варашанин змінив фотоапарат на зброю – вторгнення росіян зустрів на білоруському кордоні

11 квітня 2025 р. 18:35

11 квітня 2025 р. 18:35

Марко Воробей, працівник Рівненської АЕС (ВП «Складське господарство»), до війни тримав у руках фотоапарат, а з початком повномасштабного вторгнення – взяв до рук зброю. Історію варашанина-воїна розповіли в пресслужбі Енергоатома в рубриці «Вартові світла».

Фото: Енергоатом

Ще до 24 лютого 2022 року Марко жив творчим життям: захоплювався фотографією, навчався на слюсаря турбінного обладнання в ПТУ при РАЕС і працював стропальником. У 2021 році, порадившись із батьком, вирішив іти до армії. На момент вторгнення вже проходив строкову службу на білоруському кордоні.

«Того дня я перебував на білоруському кордоні, – пригадує захисник. – За два місяці до цього серед військових ширилася інформація, що може бути наступ, але в це мало хто вірив, дехто й взагалі пропускав повз вуха. Люди не хотіли навіть думати, що буде щось погане. Та й особисто я гадав, що це якась маячня. Розумів, що може щось бути, бо війна в нашій країні з 2014 року, але точно не таких масштабів. Втім, нас готували.

24 лютого 2022 року я прокинувся від того, що за 20 метрів від мене почало насипати «Градом». Після обстрілу ми отримали наказ відійти до краще облаштованих позицій».

Фото: Енергоатом

Після перших обстрілів і загострення ситуації на фронті ухвалив доленосне рішення – підписати контракт на три роки.

«Так вирішив, бо строкова служба – це якось несерйозно, – пояснює військовий. – Тоді в мене була страшенна мотивація. Можливо, дитяча, але я хотів воювати, тож підписав контракт на три роки».

І якщо рішення про строкову службу Марко приймав разом із батьком, то про укладення контракту не повідомив нікому. Рідні дізналися про це лише через три місяці. Свій вчинок боєць пояснив просто – не хотів тривожити близьких.

Відтоді його шлях проліг через бої на Луганщині та Донеччині. Після підписання контракту Марко Воробей приєднався до Луганського 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Згодом, у межах кампанії «Гвардія наступу», цей підрозділ 30 січня 2024 року отримав статус бригади та нову назву – «Помста». У складі формування Марко служив розвідником і помічником гранатометника. Він встиг побувати на Луганському та Донецькому напрямках, аж поки не настав той день, який назавжди розділив його життя на «до» та «після».

6 лютого 2024 року підрозділ, у складі якого був Марко, перебував в Іванівському, що на Донеччині. На той момент населений пункт залишався під контролем українських військ, а неподалік виднівся Бахмут. Саме звідти мали прибути підкріплення, щоб разом із бойовими товаришами Марко вирушив у наступ на ворожі позиції в найближчому лісі. Здавалося, що це завдання нереальне, адже напередодні ту саму ціль не змогли здобути навіть досвідчені й добре оснащені спецпризначенці.

«Не зовсім розуміючи, чи буде в нас достатньо підмоги, ми прийняли рішення таки штурмувати позицію, – пригадує захисник України. – Нас, дві двійки, прикрили зі станкового протитанкового гранатомета, що дало можливість перебігти полем 150 метрів до ворожої позиції. Не знаю як, але нам вдалося її взяти – ворог відступив. Напевно, рашисти злякалися СПГ та подумали, що наступ буде масовим, а нас прибігло лише чотири людини.

Далі ми отримали вказівку протриматися на цьому місці хоча б добу. Таке завдання здавалось нереальним, оскільки жодної провізії ми не мали, а позиція не була окопаною. Замість бліндажа ми побачили лише якийсь рів, накритий зеленим тентом. Тобто там ми були наче на долоні.

Через дві години мене з побратимами почали накривати 120-м мінометом. Цей обстріл пройшов для нас без втрат. Потім над нами з’явився ворожий дрон, і ми зрозуміли, що далі буде гаряче».

Окупанти намагалися атакувати скидами, але через сильний вітер більшість з них відносило вбік, і вибухи траплялися осторонь. Згодом противник почав запускати FPV-дрони – один за одним вони з’являлися в небі, але то зачіплялися за гілки, то ламалися в польоті, то не влучали в ціль. У підсумку атаки призвели лише до того, що було знищено тент і контужено кількох бійців. Проте стало очевидно – наступ не завершено. Командування ухвалило рішення відійти з позиції, однак часу на відступ не вистачило – черговий ворожий дрон виявився фатальним.

«Тікати було вже пізно, – констатує Марко. – Один побратим все ж встиг вистрибнути з рову, а нас трьох накрило. Вийшло так, що я був останнім і наче прикрив собою інших. Тож у результаті – нога та рука в осколках, а шолом розлетівся повністю.

Коли я прийшов до тями, почув слова: «У нас двоє трьохсотих і один двохсотий. А ні, в нас нема двохсотих, у нас три тяжких трьохсотих». Тобто мене порахували як мертвого, бо побратим побачив мій мозок через проламаний череп і вирішив, що до тями я більше не прийду. Забігаючи наперед, скажу, що зараз у моїй голові пластина.

Після останнього обстрілу ми повернулися назад в Іванівське. Двоє моїх побратимів дійшли самостійно. Ще двоє прибігли забрати мене. Далі почався ворожий обстріл. Коли атака закінчилася, побратими повернулися за четвертим, однак його вже ніде не було. Хлопці все обшукали, навіть дроном літали, але ні живого, ні мертвого знайти його не вдалося. До цих пір невідомо, де подівся наш побратим. Немає інформації, чи він загинув, чи в полоні. Ми сподіваємося, що в полоні, бо того дня він наче розчинився».

Після отримання першої допомоги поранений воїн ще добу залишався в Іванівському. Територія була настільки небезпечною, що евакуаційна техніка туди дістатися не могла. Щоб врятувати життя Марку, командир вирішив направити його пішки до позиції, звідки можливо було провести евакуацію.

«Мені було важко якось реагувати на таке рішення, – зізнається військовослужбовець і посміхається. – Знаєте, в житті є такі миті, коли тобі вже все одно. Чи ти помреш, чи виживеш. Отак лежиш із пробитою головою та й лежиш, кажуть йти – йдеш. Тож мені дали якесь знеболююче, виділили побратима для підтримки і відправили. Ми йшли вночі 1,5 кілометра, збилися з дороги, заплуталися в колючому дроті, довелося відрізати один чобіт. Якось так я босий на одну ногу з потрощеними кінцівками та черепом і дошкутильгав до пункту призначення.

Коли прийшов до наших, вже не міг говорити. Настільки ранило голову, що я просто втратив цю навичку. Лікарям довелося видалити мені невеликий відсоток пошкодженого мозку, а потім накласти спеціальну пластину. Протягом двох місяців я вчився говорити заново».

Зрештою Марка доправили до лікарні в Дніпрі, де він пережив надскладну операцію. Три дні лікарі боролися за його життя. У тілі захисника досі залишаються вісім уламків, два з яких – у голові. Утім, наразі хлопець вирішив не видаляти їх.

Він зауважує, що це може становити загрозу для здоров’я, а також потребуватиме значного часу на чергову реабілітацію. У Дніпрі лікарі дістали лише найнебезпечніші уламки.

«Я прийшов до тями вже в лікарні, – пригадує Марко. – Коли відкрив очі – побачив маму, і це мене дуже розізлило. Я уточнив, що вона тут робить, і попросив піти додому. Ну, як попросив? Ледве пробубонів щось собі під ніс, бо говорити не міг.

Справа в тому, що коли військового відправляють на складне бойове завдання, він заповнює спеціальну форму, де необхідно вказати контакти обох батьків. Але я не хотів, щоб вони хвилювалися, тому написав мобільні друзів, одного з яких попросив повідомити маму виключно про мою смерть. Про поранення чи контузію говорити було заборонено. Тож відкривши очі, подумав, що мене лише легенько потрясло і мамі про це знати було необов’язково. А насправді все виявилося настільки критично, що я був саме тим важкопораненим, до яких пускають лише батьків.

Після того, як у Дніпрі мені провели операцію та зробили майже ювелірну роботу на мозку, мене відправили до Києва у військовий госпіталь. Дніпровським медикам я дуже вдячний, бо завдяки їм можу зараз говорити, ходити, працювати та й взагалі жити».

Марко Воробей відновився досить швидко: проходив реабілітацію в Києві та області. Вже за два-три місяці впевнено стояв на ногах і, попри те, що був списаний, мав намір повернутися на фронт. Проте мама наполягла, щоби більше не воював. Тоді хлопець вирішив повернутися до праці в Енергоатомі.

Оскільки одним із ключових напрямів роботи Компанії є підтримка військових як на фронті, так і після повернення – зокрема у процесах реабілітації, соціалізації та адаптації до мирного життя – тим, хто повертається, підбирають максимально комфортну та прийнятну посаду. Саме так Марко отримав нове місце роботи – фахівець із зв’язків з громадськістю.

«Мені дуже приємно, що Енергоатом допоміг стати на ноги після поранення, – підкреслює Вартовий світла. – Компанія виділила 50 тисяч гривень на реабілітацію, які тоді були досить доречними. Тому після відновлення я вирішив бути корисним НАЕКу та повернутися на роботу. Виїжджати за кордон принципово не хотів».

Сьогодні відважний захисник України адаптується до нового життя і досі не розуміє, як зміг вижити в той страшний день і майже повністю відновитися. Припускає, що це стало можливим завдяки молитвам і підтримці рідних. Марко Воробей і далі щиро вірить у Перемогу України та Збройних Сил. А всім захисникам і захисницям бажає міцного здоров’я й витримки, адже, як ніхто, розуміє, що це на фронті – найважливіше.

За інформацією пресслужби Енергоатому.

Де знайти інформацію Володимирець.City: на сайті , в Facebook , в Instagram , на YouTube , в Telegram , в Twitter .

Рівненські