В очікуванні ветеранів

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

В очікуванні ветеранів

17 квітня 2025 р. 12:43

17 квітня 2025 р. 12:43

Всі мої шкільні роки пройшли під акомпанемент «зустрічей з ветеранами». На момент, коли я пішов у перший клас, з часу завершення другої світової війни не минуло й двадцяти років. Тож до нас у школу регулярно приходили цілком ще здорові і працездатні мужчини, які сідали перед нами в оточенні вчителів та піонервожатих і розповідали про свою участь у війні.

Жодної із тих розповідей я не запам’ятав. Причина проста — вони слово в слово повторювали офіційну пропаганду про «подвіг савєцкава народа», яка ледь не цілодобово лилася із тодішніх радіо і телебачення, кінофільмів та шкільних підручників. Запам’ятався лише вигляд тих ветеранів із купою медалей чи орденів на їхніх військових кітелях чи цивільних піджаках. Наприкінці зустрічей цих ветеранів «приймали у почесні піонери», пов’язуючи червоний галстук не під комірець, як вимагали у нас це робити, а поверх комірця на голу шию. Мій батько теж був учасником війни, мав солдатські медалі, але жодного разу не ходив виступати перед школярами. Та його й не запрошували. Тепер я розумію, що розповідати правду про війну він тоді не міг, а брехати, як ті ветерани, що ходили по школах, не вмів. Вже потім, після десятків років, я зрозумів, що батько вижив на війні тому, що був водієм авто, а не рядовим піхотинцем, тож в атаки зі зброєю не ходив, з кулемета чи гармати не стріляв. Тому й вижив. Так само практично всі інші, хто вижив у тій війні, були не на передовій, а десь подалі від найгарячіших місць. Тож розповідати дітям їм не було про що. Тому більшість мовчали, а брехати юним піонерам «пра подвігі» ходили лише одиниці. Я згадав нині про це тому, що дуже велика кількість українських військових служить нині далеко від лінії фронту або, як кажуть тепер, бойових зіткнень. Всі вони виконують купу необхідної на війні роботи, не стріляючи і не ризикуючи життям безпосередньо у боях. Без них не можна. І, як не сумно про це казати, саме вони становитимуть більшість ветеранів цієї війни, якщо вона таки колись закінчиться. Коли ж це станеться, не мине багато часу як знайдуться охочі долучити цих ветеранів до «виховання молоді». І поведуть учасників війни, які, можливо, жодного разу не були в бою і не зробили жодного пострілу, розповідати дітям про війну. Думаєте, я проти? Навпаки! Я про це мрію! Аби лише цей час настав чимскоріше!