Сержант із Красносілля: найважче на війні — втрати, найцінніше — віра і підтримка людей

08 травня 2025 р. 02:12

08 травня 2025 р. 02:12

Житель села Красносілля, Володимирецької громади, сержант Максим Шевченко пройшов усе: полон, воскресіння із «безвісти зниклих». Він досі на фронті і не втрачає надії в перемогу України і віри у світле майбутнє.

Максим народився 12.02.1993 року у селі Савинці Білоцерківського району Київської області. Із трьох до дванадцяти років виховувався у дитячому будинку «Чебурашка» (смт Рокитне, Білоцерківський район, Київська область), у муніципальній установі для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків. Із 12 років його взяла під опіку сім’я Литвинів із села Житні Гори (Київщина), яка мала двійко дітей (донька Ольга, син Андрій). Отож, як народна мудрість говорить: «Де двоє, там і третьому місце знайдеться». Тато Михайло Литвин працював директором місцевої школи, а мама Марія Литвин – підприємиця.

Після закінчення школи Максим пройшов строкову службу та підписав контракт. З 2012 по 2017 рік – у військовій формі, з них в АТО чотири роки: Волноваха, Бердянськ, Маріупольський аеропорт, Новотроїцьке, Амвросіївка. Влітку 2014 з побратимами звільняв Донецьку область. Там потрапили в Ізваринський котел. Був у російському полоні.

У 2022 році брав участь в обороні Києва. Потім був на Сумщині, Харківщині, у Луганській області. «Потрапили в оточення біля населеного пункту Врубівка Луганської області, офіційно вважалися зниклими безвісти, але через 10 днів 17 чоловік я вивіз на своїй БМП-2. На жаль, один побратим загинув», – розповів Максим.

У 2024 році, отримавши контузію, проходив реабілітацію у Білоцерківському військовому шпиталі.

«7 серпня був вихід з Ізваринського котла 24-ї, 72-ї та 79-ї окремих механізованих бригад. Це єдиний за всю війну вихід з котла практично без втрат», – повідомляла Олена Мокренчук у Facebook, керівниця пресслужби 72-ї Гвардійської ОМБр.

«Третього серпня 2014 року бійців крили цілий ранок, потім невелика перерва – і знову "гради", міномети. Масована артилерійська атака йшла як з боку російського кордону, так і від територій, захоплених російсько-сепаратистськими терористичними угрупованнями. Обстрілювані з двох боків, на вузенькій смужці рідної землі вздовж державного кордону, вони тримались до останку – аж поки виявилось, що командир одного з батальйонів прийняв рішення виводити своїх бійців через росію, через полон.

Командир другого батальйону, майор Михайло Драпатий, наполягав на тому, щоб під прикриттям ночі спробувати прориватися до своїх, крізь обстріли та мінні поля. Зрештою, батальйони розділилися і успішно вийшли кожен власним шляхом: одні – через росію, інші, з'єднавшись з 79-ю та 24-ю бригадами під Зеленопіллям, – через Савур-Могилу та Амвросіївку.

Сьогодні кажуть, що це був такий хитрий план, заздалегідь спланований, щоб зберегти життя солдатам – але, як би там не було, вихід з "котла" таки справді відбувся практично без втрат, якщо не рахувати одного загиблого та 89 бійців 24-ї, що потрапили в полон і були обміняні через півтора місяця. Жоден боєць чи офіцер 27-ї ОМБр не перейшов на бік ворога. Навіть ті, хто проти власної волі мусив разом з командирами виходити через росію – вони всі повернулися додому, багато хто після реабілітації знову пішов на фронт», – писала тоді Агенція інформації та аналітики «Гал-інфо».

«Якщо існує пекло, то я його побачив на власні очі – воно було у російському полоні. Велика жорстокість російських нелюдів: ламали руки, ноги, ребра, відбивали органи – допитували, шукали свою "правду". На той час здавалося, що вижити неможливо. Однак, мабуть, молитви рідних допомогли нас врятувати – нас визволив ОБСЄ через півтора місяця», – так коментує своє перебування у російському полоні Максим.

Сержанта Максима Шевченка за віддану службу було неодноразово відзначено нагородами: Орден «За мужність» ІІІ ступеня (24.10.2014 р.), «За оборону рідної держави» (23.08.2015 р.), «За службу державі» (14.10.2015 р.).

У 2022 році, коли почалось повномасштабне вторгнення, Максим Шевченко знову пішов у ЗСУ добровольцем. А мотивувало його небажання «жити під чужими прапорами».

Дружина Вікторія розповіла: «Із травня 2024 року я з Максимом живемо разом. З дітьми: Олександрою, 7 років, та Іллею, 11 років, чекаємо на короткі зустрічі та на телефонні дзвінки, тому що нам його не вистачає. Максим завжди підтримує мене і дітей. У нього добре серце, завжди знаходить час для інших. Наприклад, коли приїжджає у відпустку, то завозить смаколики для дітей свого дитбудинку "Чебурашка" на Київщині».

Нині сержант Максим Шевченко – механік-водій в/ч А2167, у 72-й бригаді. «Найважче на війні – втрачати побратимів, а найважливіше – підтримка рідних, волонтерів, які не втрачають віри і надії, як і ми, військові, – у перемогу. Бажаю мирного неба землякам! Щоб діти не чули пострілів і не бачили, навіть у жахливому сні, вибухів», – на оптимістичній ноті завершив розмову Максим Шевченко.

Дякуємо Вам, Максиме, і всім захисникам і захисницям України на всіх рубежах за безперервну боротьбу із російськими загарбниками. Божої опіки і захисту всім! Слава Україні! Героям слава!

Де знайти інформацію Володимирець.City: на сайті , в Facebook , в Instagram , на YouTube , в Telegram , в Twitter .

Рівненські