Микола Несенюк: Травма «прямого ефіру»

08 травня 2025 р. 11:41

08 травня 2025 р. 11:41

Телевізійні трансляції, а також трансляції на радіо та в інших форматах, розподіляються на «живі», тобто такі, що передаються безпосередньо з місця події, та змонтовані, ті, що перед показом монтують і скорочують. У цивілізованому світі ця різниця завжди була суто технічною — щось зручніше і цікавіше дивитися «вживу», а щось навпаки — після попередньої підготовки у зручний для глядача час. Не є особливим секретом і те, що «живі» трансляції подій в реальному часі завжди йдуть з певною затримкою у кілька секунд або кілька десятків секунд з метою уникнення показу чогось шокуючого і неприпустимого за сучасними стандартами телепоказу.

Не так було у нашій колишній батьківщині — СССР. Там можливості монтажу часто використовувались з метою приховування небажаної інформації або її викривлення чи спотворення. Це було зручно — усе, що не подобалось начальству, вирізалося і не потрапляло на екрани чи в ефір. Інколи це було доцільно — відома байка про телевізійного казкаря Діда Панаса та його звернення до малят побудована саме на цьому. Нібито оті самі слова не потрапили до ефіру, бо програма йшла у запису, тож це почули лише оператори та режисери, які потім і рознесли ту крилату фразу на увесь світ.

Коротше, монтаж був тоді знаряддям цензури, і тому передачі «вживу» або, як тоді казали, «в прямому ефірі» вважалися панацеєю від усіх проблем. Ми думали тоді, що варто пустити усіх у той прямий ефір і ми дізнаємося всю правду і почнемо жити по-іншому, тобто краще. Пригадуєте, з якими труднощами пробивалася пряма трансляція засідань Верховної Ради УРСР у 1990 році? Коли ж цього таки домоглися, отримали майже анекдотичний результат — упродовж кількох років по загальній дротовій радіомережі, тобто по радіоточках-«брехунцях», що цілодобово були увімкнутими чи не у кожній квартирі й у кожній конторі, звучали виступи депутатів та їхні перемовини з головуючим. Це було цікаво перших кілька тижнів, а потім почало щораз сильніше дратувати.

Це був воістину золотий час для працівників українського радіо на Хрещатику, 26. Вони отримували чи не щодня по кілька годин вільного часу, який проводили здебільшого у забігайлівці на сусідній вулиці Свердлова, яку ще не перейменували назад у Прорізну, насолоджуючись мовчазним скасуванням горбачовського «сухого закону».

Ще краще було на периферії. Я був тоді у Рівному депутатом міської ради, засідання сесій якої, на вимогу «депутатів-демократів», до яких я, звісно, належав, певний час транслювали по місту через вуличні репродуктори. Ми хотіли як краще, хотіли, щоб народ знав правду! Не розуміли, що трансляція нарад, нехай і політичних, на широкий загал не допомагає, а навпаки — шкодить справі. Життя показало, що жодні «живі» трансляції ніколи не заважали і не заважають тим чи іншим пройдисвітам ухвалювати потрібні їм рішення. Тому почувши, як хтось гордо повідомляє, що трансляція їхнього засідання буде транслюватись у «прямому ефірі», розумію, що він відстав бідолашний від життя років так на тридцять. З того часу, як був травмований прямими трансляціями тих часів.

Рівненські