Жіночі руки рафалівчанок закривають небо над захисниками

15 травня 2025 р. 02:03

15 травня 2025 р. 02:03

Впродовж трьох років гурт жінок з Рафалівки волонтерить – плетуть масксітки, ллють окопні свічки. Чим живуть волонтерки з «Рафалівських рученяток» – в авторському проєкті «Малі історії великої біди». Історія 44: війна і жінки.

З 2023 року в Рафалівці самоорганізувались жінки віком від 49 до 70+ років

Більше тридцяти жінок з Рафалівки загалом. Вони збираються у місцевому клубі та працюють над виготовленням маскувальних сіток для ЗСУ, а взимку ще й окопних свічок.

Волонтерки "Рафалівські рученята" у День вишиванки Автор: Людмила Босик

Навіть своєрідні два «цехи» організували: в одній кімнатці десяток жінок кроять і ріжуть полоски спанбонду, а в залі, на спеціальній довжелезній рамі ще десяток панянок невтомно плетуть-заплітають основу.

Так плетуться маскувальні сітки рафалівчанками Автор: Людмила Босик

Ініціаторкою волонтерського почину стала Руслана Касянчук - мама двох захисників

Ініціаторкою цього волонтерського почину стала Руслана Касянчук – серед їх усіх наймолодша, але з власною трагедією і втратою. Внаслідок російсько-української війни, ще в березні 2022 року на Київщині від рук катів–росіян загинув її син Артур Геллєр.

– 25 лютого 2022 року, коли росія напала на Україну, син Артур подзвонив і сказав, що йде на захист країни. Він на той час жив і працював у Києві. А дев’ятого березня загинув на Київщині. біля Макарова. Там були бої. Ми його шукали. Ми його не могли знайти. Він не виходив на зв'язок. Подали в розшук, дзвонили в усі інстанції. В квітні, 21 числа, приїхала поліція і сказала – мабуть ми знайшли Вашого сина. Ми їздили на впізнання. Потім здавали тести ДНК, тому що росіяни закатували, вбили і спалили сина і його побратимів. Всі такі ж добровольці, як і Артур. Катування підтверджене розтином, тіло було дуже понівечене і спалене, – розказує Руслана Касянчук.

За словами мами загиблого героя Артура Геллєра, його визнали вже учасником бойових дій. Командир в/ч 0515, де служив Артур, надав довідки за підписом Кирила Буданова, що воїн загинув, виконуючи військовий обов'язок, пов'язаний з захистом України.

В Руслани Касянчук четверо дітей. На даний час в ЗСУ і донька Руслани – Вікторія. Вона – операторка БПЛА. Двадцятишестирічна дівчина з липня 2024 року пішла на захист України, захист родини і на помсту за брата.

– Донька сама знайшла підрозділ, пішла в терцентр, пройшла ВЛК і лише потім повідомила нас, батьків. Я плакала. Я відмовляла. Я казала – я сина втратила, доню – це війна! Це я ходжу на роботу. Але на моїй роботі не вбивають, а на твоїй – можеш загинути.

З чого починалась історія «Рафалівських рученяток»?

Жінки вже працюють як на виробництві – розуміються на якості і кольорі спанбонду, отримують чіткі замовлення на розмір та колір тканини, оперативно виготовляють та відправляють на фронт замовлення. Моя співрозмовниця, Руслана Касянчук, розказала, з чого починалась історія «Рафалівських рученяток»:

– Спочатку я стала робити окопні свічки і відправляти на фронт хлопцям. А хлопці спитали – а чи ви не робите маскувальні сітки? Я подумала – треба попробувати. Це був червень 2023 року.

Починалась робота з прохання про допомогу в рафалівській вібер–групі. Далі – спортзал ліцею. А перші основи були – волейбольні сітки та старий одяг, що його полосували жінки для плетива.

– Нас було спочатку декілька жінок. Різали старий одяг, збирали всяку тканину. Почався навчальний рік в ліцеї і ми звільнили спортзал. Потім перейшли в клуб – плели, вішаючи основу на стіну на великі цвяхи, – додає учасниця колективу, колишня вчителька, а нині пенсіонерка.

Назву собі придумали самі. Пані Руслана запропонувала назвати волонтерський гурт «Рафалівські рученята», бо всі рафалівчанки, бо руки всіх жінок працьовиті і невтомні, не дивлячись на досить важку і монотонну роботу.

– В нашому гурті віку й не відчувається – всі з великим азартом і натхненням працюють, всі вже загартувались у цій роботі, всі вже себе почувають єдиною родиною, – каже пані Руслана.

Готові сітки - на відправку Автор: Людмила Босик

Руслана, як керівниця волонтерок і відповідальна за доставку, старанно записує замовлення від військових та ще більш старанно і відповідально підбиває підсумки: кому, куди і скільки відправлено, що зроблено. Має спеціальний зошит. За словами Руслани, у 2024 році сплели і відправили більше дев’яти тисяч квадратних метрів масксіток:

– Я завжди звітую. Підраховую замовлення, квадратуру і щороку публікую в групі, в інших соцмережах цей звіт про роботу «Рафалівських рученяток». Крім сіток ще продовжуємо заливати окопні свічки, оголошуємо продуктові збори. От днями відправку зробили з дівчатами з Лозок, Суховолі. Голубці, каші, сухпайки, всяку смачину і корисності відправили хлопчикам на Покровський напрямок з Тарасом Кобзяком, священником-волонтером. Він у свою чергу завжди привозить звіт – от фото, відео, де і кому відвантажили наші сіточки.

Окрім відправлень власним транспортом та силами волонтерів-водіїв, рафалівчанки надсилають посилки поштою – вони вдячні «Новій пошті» за промо-коди на безкоштовну доставку.

Жінки-волонтерки, як родина

В «закрійному цеху», як жартома називають волонтерки кімнату, де вручну ріжуть стрічки спанбонду на масксітки, тепло і трохи гамірно – весь час є якась тема для розмови. Сюди приходять добровільно – кличуть з собою сусідок, кумів. Отак і єднаються.

Савур Ольга Данилівна, 73 роки, колишня лікарка, прийшла у стилізованій під вишиванку кофтині:

– Приєдналась до цього гарного колективу більше, як пів року. Сидяча робота та марудна. Робота тяжка. Але робота важлива – ці сіточки захищають хлопців. Мотивує те, що хочемо якнайшвидшу перемогу.

Лідія Кирилівна Журбич також у вишитій футболці працює:

– В цьому колективі я вже більше двох років. Колектив дружній. Вдома я сама, а тут в доброму гурті. Спілкування. допомога, користь з нашої роботи. В нас є своя група. І ми домовляємось – різальщиці йдуть на 12-у годину, а плетільниці – на 13-у годину. Вже, якщо не звуть на роботу, то вже переживаю, чого не кличуть. Ми тут з сусідами, і вдома дружно з сусідами збираємось. Навіть можна поїхати до дочки і сусідки доглянуть хату. Ми збираємось на все, що можна, а Руслана нас мотивує.

В гурті «Рафалівських рученяток» жінки різних професій: жінки вчителювали чи лікували людей, організовували свята чи торгували, продавали квитки на залізниці чи зводили дебети з кредитами.

Світлані Василівні 70 років. В рафалівському ансамблі «Золота осінь» пані Світлана співала багато років, виступали у цьому клубі:

– Понад два роки я тут. Було оголошення: «приходьте в клуб різати», брали спочатку й додому різати всякий матеріал, всяке ганчір'я. Різали колись всякий матеріал, потім Руслана організувала спанбонд, почали допомагати спонсори. Ми вже все кидаємо вдома і приходимо на дванадцяту годину сюди.

Каже жінка – клуб закрили, то й колектив розвалився, бо клуба нема. Жартують жінки – «Рафалівські рученятка» клубу не дають загинути чи розвалитися. Пані Світлана розказує, як у добрі часи з колективом «Золота осінь» їздили і в інші села, в Вараш, і в район на свята та фестивалі. А на Різдво досі жінки ходять колядувати – гроші на закупи основ.

Лідія Сергіївна, 70 років. У білій розкішній вишиванці кроїть спанбонд:

– Ми разом з сусідками прийшли. Всі разом збираємось і допомагаємо. А наш отець Тарас, настоятель українського храму в Рафалівці, нам допомагає доставляти сітки хлопцям – він вже 51 раз їздив на фронт з вантажем. Забираємо з храму огарки, заливає Руслана з них свічки, додає туди ще й парафін.

Серед волонтерок знайшла собі роботу й рафалівчанка, яка жила у Донецьку, але виїхала звідти у 2014 році. Галині Загурській сімдесят років. Вона приїхала з донькою, під російською окупацією бути не захотіла.

- Дізналась, що є такі "Рафалівські рученята" і з сестрою сюди прийшли допомагати. Ми вже років два ходимо. Мені хочеться допомогти нашим воїнам, українським, щоб перемогли росіян. В нас там залишились родичі, але всі контакти порвали. Що з квартирою - незнаю. Більше 40 років прожила в Донецьку, але жодних зв'язків підпримувати не хочу. Ця робота важлива - при виїзді ми страшне пережили, тому хочу перемоги України, - каже пані Галина.

Жінкам дякують воїни та донатять підприємці

В імпровізованому волонтерському центрі–клубі жінки з гордістю показують синьо-жовті прапори з автографами та подяками воїнів, яким допомагають, подяки від військових частин ЗСУ, свої фото та відео звіти з передової – для них це найдорожча нагорода і найкраща мотивація до роботи. В розмові прозвучало – у кожної з них є хтось на фронті, або й загиблий чи поранений.

Подяки від військових Автор: Людмила Босик

Кошти жінкам треба постійно – на закупи тканини. Зверталась Руслана за підтримкою і допомогою і до місцевої влади. За словами жінки, буває всяко. Більше людяності і взаємодопомоги волонтерка побачила в людях. Пенсіонери з маленької пенсії щоразу дають копійочку: «Руслана, на, – на сіточку». Є родини загиблих, які постійно донатять, підтримують. «Меркурій–Дім» закуповує основу кожного місяця. Стоматологія «Дантист» дає фінанси постійно.

Основа та готові масксітки Автор: Людмила Босик

Волонтерка-мама поділилась власним правилом стійкості

На завершення розмови Руслана Касянчук, керівниця «Рафалівських рученяток», мама доньки–воїнки та загиблого Героя Артура Геллєра, мама чотирьох дітей, волонтерка поділилась власним правилом стійкості:

– Працювати. Допомагати. Я писала в одному з постів у соцмережах: я втратила сина, тому всі хлопчики, які там, на війні, всі, кому ми допомагаємо, всі, хто воює – всі стали моїми синами і донями. Це стимулює. А вони дзвонять – допоможіть. І ти бігаєш, організовуєш, ти працюєш. Ти думаєш, як врятувати життя їх. Ця інтенсивна робота тримає, загартовує. Я знаю багатьох мам, які втратили дітей – всі вони активно працюють.

На роботу - у вишиванці

На День вишиванки всі волонтерки прийшли у вишиванках – щирі, привітні, працьовиті і впевнені у перемозі України над російськими окупантами. Цю перемогу з молитвами, вірою і масксітками вони чи не щотижня шлють захисникам, воїнам Збройних Сил України.

Рівненські