Щоденник війни: володимирецькі волонтери у перші дні вторгнення росіян підтримали київських колег

09 червня 2025 р. 10:56

09 червня 2025 р. 10:56

Жінки стали пліч-о-пліч із чоловіками на захисті України. 24 лютого 2022 року росія вторглася в життя мирних українців. Звичайно, прихисток жителі столиці шукали або в безпечних місцях – метро, укриття, або виїжджали на Захід. Кілька епізодів, які є частиною історичної стійкості українців.

Ранком 25 лютого 2024 року Анастасія поверталася із чоловіком Сергієм від його батьків із Кіровоградщини у Київ.

«Багато машин прямувало із міста, тому на дорозі були величезні пробки, а от повертатися можна було без перешкод. Мій чоловік Сергій твердо вирішив, що піде у київську тероборону, адже із 2014 по 2016 рр. брав участь у АТО, хоча за освітою юрист, закінчив Одеську юридичну академію, а я надумала, що буду працювати волонтеркою у Київській міській лікарні №17, на той час була студенткою 5 курсу НМУ імені О.О. Богомольця, що знаходилася поряд із військовим шпиталем.

Волонтерський звіт - допомога шпиталю Автор: З архіву Анастасії Ластівки

Перші дні були надто виснажливими, тому поділилися: 4 год – робота і 4 год – сон. Цілодобово Київська міська лікарня №17, як приймала поранених військових, так і цивільних, тих, хто отримав поранення уламками, коли йшли в укриття після оголошення тривоги. На вікнах стояли ящики із фізрозчином, щоб можна було переміщатися по приміщенню, адже на території лікарні були диверсії, стріляли по вікнах, однак нашим захисникам вдалося ліквідувати ворога.

«Смачне тісто» – пекарня мого чоловіка, яка знаходиться поблизу від лікарні. Ми там пекли хліб, готували пиріжки як для тероборони, так і для лікарні. Однак, власні кошти закінчилися і ми почали просити допомогу у знайомих і волонтерів» , – розповіла мені Анастасія ЛАСТІВКА.

Мені зателефонувала донька, вона навчалася із Анастасією у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського 4 роки, до одруження:

– Мамо, допоможіть Насті! Ви можете все! Ви знаєте, як їм важко?!

Я проста жінка, непримітна, наче той підсніжник під торішнім поржавілим листям, звичайно долучалася до різних волонтерських акцій, то це – одне, однак, сумнівалася: чи прислухаються, чи почують, чи налагодиться зв’язок між волонтерами.

Взявши номер телефону у знайомих, зателефонувала і домовилася про зустріч із Інгою БЕЗУШКО, яка займалася волонтерською діяльністю із 2014 по 2016 рр., а із 2017 року брала участь у бойових діях у Луганській області (14-та окрема механізована бригада імені князя Романа Великого, окремий взвод снайперів), згодом за станом здоров’я переведена у Перший відділ Вараського РТЦК та СП .

Інга Станіславівна має різні нагороди: волонтерські, державні, нагрудний знак «Ветеран війни».

«Не можу спати в тиші. Дає взнаки війна, – зізналася військова, – Маю контузії. Неодноразово прооперовано спину (2022 р., 2024 р., 2025 р.). Стала на захист України, щоб донька Анастасія могла в мирі будувати своє майбутнє. Їй зараз 14 років. Та і чоловік у мене військовий».

Отже, повертаюся до першої зустрічі 28 лютого 2022 року із Інгою Станіславівною. Військова, взявши контакти волонтерів, сухо відповіла: «Ми самі сконтактуємо. Все буде добре». Дійсно, Інга БЕЗУШКО посприяла допомозі київським волонтерам, яка була на той час надто важливою.

«Сьогодні закупилась в Метро для медиків. Дякую вам за допомогу. Продовжуємо пекти хліб для тероборони!!» – поширила подяку Анастасія ЛАСТІВКА.

«Коли отримували допомогу, то зробили фотозвіт, – відчутне хвилювання в голосі співрозмовниці Анастасії, наче переживає молода жінка все знову, – ще, на пекарні стояли генератори, тому люди могли заряджати там телефони. Працівники пекарні, як і я, вірили: Ми маємо перемогти. Ще трішки і цей жах закінчиться».

Молода жінка переконана, що Бог за труди віддячив щедрим дарунком – народилася донечка Соломія. До речі, лікарка-гінеколог, яка спостерігала Анастасію, поділилася спостереженнями: «Наче природа знала, що має бути війна, можливо, тому у січні та лютому 2022 р. вагітності у жінок «злітали».

– За отриману волонтерську підтримку вдячні всім, адже море складається з крапель, а якщо немає крапель, то не буде і моря, – каже Анастасія Ластівка, – Перші дні війни наш мікрорайон нагадував фільм жахів, «перекоти-поле». Багато було прильотів, можливо, тому що поряд із Київською міською лікарнею №17 знаходиться військовий шпиталь. Було страшно. Дуже страшно.

Анастасія з донею Соломією Автор: з архіву Анастасії Ластівки

Зараз умиваюся сльозами, коли іду Хрещатиком. Стільки прапорів, які нагадують про загиблих військових, що, здається, і ліку їм нема. Я дуже хочу, щоб дочекалися живими захисників і захисниць із війни їхні рідні, щоб повернулося в сім’ї мирне життя. Людське життя безцінне. Я із донечкою чекаю на нашого тата Сергія, який уже чимало пройшов обпаленими стежками війни: Бахмутський, Слов’янський, Краматорський, Запорізький напрямки, визволення Гостомеля, Ірпеня.

Сергій Ластівка Автор: З архіву Анастасії Ластівки

Людські долі різні, але кожну супроводжує одне бажання – жити під мирним небом, жити на рідній землі. Дяка всім за боротьбу із російськими окупантами: волонтерам і волонтеркам, захисникам і захисницям. Внесок кожного важливий, безцінний.

Рівненські