«Моноліт» з затишної служби сам пішов у Третю штурмову

15 червня 2025 р. 12:25

15 червня 2025 р. 12:25

Працівник «Українських лісопилень» в Костополі 21-річний Владислав Миронов «Моноліт» став до лав ЗСУ наступного дня після початку повномасштабного вторгнення. Мав спеціальність сапера, згодом одержав сертифікат оператора дрона. А через два роки занять з новобранцями та облаштування місць проживання офіцерів молодий воїн захотів на передову – і подав заявку у 3-тю штурмову. Так із затишної воєнної служби Владислав перейшов у піхоту і поїхав на «нуль».

Кілька разів був поранений, у проміжках між лікуваннями та службою встиг відгуляти весілля у побратима. Унаслідок підриву на міні Влад втратив частину ноги, до служби тепер непридатний. Та він зумів зберегти силу духу й почуття гумору. Вчиться ходити на протезі, кермувати автомобілем і знову гуляє на весіллі у побратима – бойового медика Дмитра Бурди.

Затишна служба

До війська Влад пішов одразу, коли почалася війна, з простих міркувань: на «Українських лісопильнях», де він працював, повідомили, що підприємство призупиняє роботу. Жити й оплачувати оренду квартири за щось треба було, тож вирішив йти до війська. Тим паче, мав досвід строкової служби сапером. Але брати його одразу не хотіли, оформили в окремий батальйон управління лише після клопотання знайомого у військкоматі.

«Був сапером на строковій, сапером і взяли. Служив довго. У Млинові спочатку, потім у Черкаську область переїхали, там більше року провели. Облаштовували місця проживання, тренувалися, злагодження проводили, вчилися поводитися з боєприпасами. У січні 2023-го ми поїхали на Донеччину, місяців два щодня виїздили під Бахмут на завдання з мінування доріг та полів. Та це відбувалося не на лінії фронту», - розповів Влад.

Потім були двотижневі курси оператора дронів на Київщині – і знову повернувся на Черкащину. На той час Владислав числився старшим сапером, мав сертифікат оператора дрона. Навчав інших працювати з дронами та вибухівкою, але на передовій ні знання сапера, ні знання оператора БПЛА йому не знадобилися.

Третя штурмова

«Мене та ще кількох хлопців, які були найбільш обізнані у саперній справі, чомусь не відправили вчитися працювати з мінами, щоб мати документ на право проводити такі роботи. На навчання поїхали інші. Хотів у розвідку перевестися до товариша, але моє командування було категорично проти. Облаштовувати життя офіцерам в різних областях мені теж набридло. І я вирішив перевестися в Третю штурмову бригаду. Перед новим 2024-им роком заповнив на сайті анкету, пройшов співбесіду онлайн, зібрав необхідні документи - і в мою частину прийшов лист, що я маю їхати на Донеччину у складі 3-ї штурмової бригади. Командування було заскочене зненацька, адже я, хоча був одним з наймолодших в частині, багато знаю і вмію, душа компанії. Та мусило відпустити. І я поїхав, просто солдатом, без посади», - розповів наш захисник.

Невдовзі Владислав був у Донецькій області. Там знову пройшов курс молодого бійця, потім перекинули у Покровськ. Спочатку теж були заняття з медицини, стрільби, фізична підготовка. Потім був Ізюм на Харківщині, і перший бойовий вихід нашого піхотинця в Луганській області: тільки-но заїхали на позицію – і одразу «привітала» ворожа протитанкова ракета. На щастя, пролетіла мимо, але в траншеї бійці бігли дуже швидко.

На другому бойовому виході, у квітні 2024-го, Влад одержав перше поранення.

«Саме почали облаштовувати позицію – і чуємо звук дрона та клацання, наче чека від гранати. Ми розбіглися в різні боки. Побратиму Рафу - у нього був перший вихід - руку відірвало , а мені осколки посікли ноги й руку. Раф сам собі турнікет накладав, я теж сам все робив. Страшенно хотілося пити, води поряд не було. Єдина повна пляшка лежала далі від мене. І я з трьома турнікетами, переставляючи лівою рукою по черзі інші свої кінцівки, доповз до води. Наш медик повернувся й допоміг нам, а хвилин за 40 за нами приїхала група евакуації. Раф, хоч без руки, самостійно зайшов в машину, мене закинули за руки і за ноги, наче мішок з картоплею, і повезли в село Борова», - пригадує боєць.

Гумор – це складова служби

Отямився поранений від крику сержанта «Де Моноліт? Де Моноліт?!» Моноліт розплющив очі і побачив, як сержант регоче і знімає його на телефон. Моноліта з позицій привезли замурзаного, з закіптюженими кистями рук та обличчям. Лежав такий у ліжку без футболки, під якою було чисто, вигляд мав кумедний, що й насмішило сержанта. «У 3-ій штурмовій чорний гумор – то невід’ємна частина служби», - сміється Моноліт.

Через місяць, у травні, молодий боєць повернувся у свій підрозділ. На позиції після лікарні не їздив, спочатку кілька днів перевозив бійців та боєприпаси.

«Якось заводив бійців на позицію. Серед нас був чоловік у віці за 40. На небезпечній ділянці дороги він раптом каже, що не має сил йти і зупиняється. Аж тут летить дрон. Наш страшенно стомлений боєць миттю підіймається і обганяє усіх, навіть мене, молодого спортсмена. То був наш дрон, ми про це знали, однак він стимулював бійця дуже швидко бігти на позицію й не скаржитися. І ще був прикрий випадок, коли я зробив собі каву, поставив остигнути – аж тут починається обстріл, і мою каву засипало землею. Ми перейшли в інше місце, свою каву я пив уже там», - ділиться Влад веселими історіями.

Хлопець пригадує ще одне дрібне поранення, коли осколки рикошетом прилетіли йому в районі грудей, і якби на той момент він зняв бронежилет, все могло скінчитися сумно. Але обійшлося.

«Ця тиха дівчина знищувала ворога безпристрасно»

12 серпня 2024-го у воєнній історії Влада Миронова – особливий день, тоді відбувся ближній бій з ворогом просто у траншеї.

«Ворог підійшов дуже близько, а потім вони зайшли в нашу траншею. Ми їх вибили, але їм наказали штурмувати, і вони знову зайшли у нашу траншею. І знову не мали успіху. Ми дочекалися підмоги - і пішли нищили їх. З нами в піхоті служила Юля зі Львівщини з позивним «Тиша», невеличка мовчазна дівчина. Та треба було бачити, як дівчина-штурмовик мовчки бере кулемет, йде і безпристрасно відстрілює ворога. Цього я ніколи не забуду. На жаль, Тиша загинула. Згодом ми порахували, що росіяни тоді втратили близько 30 бійців в одній траншеї і ще 20 в іншій. Тіла ми не закопували, не було можливості», - поділився Влад.

«Моноліт, ти знову 300-ий?»

На цю позицію одразу завели іншу роту, а підрозділ Влада перекинули на іншу. Заїжджали на американських бронетранспортерах М-113. Наш боєць каже, що коли сидиш у цій машині, з’являється відчуття безпеки, адже прильоти – десь там, за віконцем. Однак у зоні бойових дій відчуття безпеки відносне. Спочатку на їхньому БТРі зламався крупнокаліберний кулемет, і машина стала небоєздатною, потім поранення дістала половина бійців групи, а потім М-113 зупинився і заглухнув – добре, що не у полі, інакше усій групі прийшов би кінець. На щастя, вони змогли доїхати до місця, де поранених, у тому числі й Влада, забрали «швидкі».

25 серпня бійця виписали з лікарні у Харкові, на наступний день він мав запрошення на весілля побратима у Рівному. Забрав свої речі з Ізюма, сів в авто – і на ранок був в Костополі. Взяв удома костюм зі шкільного випускного, купив нову сорочку й туфлі, адже мав бути дружбою, і поїхав на весілля.

У жовтні, після проходження реабілітації, Влад знову повернувся в Ізюм. Перед виходом на позиції під’їхали знайомі хлопці з іншої роти і кажуть, що з Монолітом в одній групі не підуть. Мовляв, знову 300-ий будеш, нащо воно нам? Як у воду дивилися.

«На точці накопичення ми розподілилися на малі групи. Мій знайомий медик ішов попереду, я за ним, за мною новачки, щоб у темряві не побігли не туди. Залишалося пройти метрів 600, і раптом я наступаю на саморобну міну. Такі ворог з дронів скидає, вони лежить на землі, непомітні навіть вдень, а тим паче вночі. Підбіг медик, ми турнікети разом наклали, і мене потягнули до найближчого бліндажа. Перед входом підіймається маскувальна сітка, мій побратим, котрий не хотів зі мною разом йти, запитує, хто тут 300-ий. Відповідаю, що я. І тут почалося: «Моноліт, ти знову 300-ий? Я ж казав! Скільки можна? Та ти задовбав!» Я випив пігулки, познімав з себе зайве. Дивлюся на ногу й бачу, що залишилася лише п’ята і трохи шкіри біля мізинця. От халепа! Порвало нову термобілизну, нові термошкарпетки за тисячу гривень, які перший раз вдягнув, і берці дорогі теж порвало. Стільки грошей на вітер пішло! А що стопи немає – про це я тоді не думав», - жартує Влад.

Евакуація відбулася швидко. Бійці, які несли пораненого, були терплячими і виконали всі побажання: вдягнули на нього каску, раптом щось дорогою прилетить, взяли його телефон, цигарки і справну запальничку.

Так наш поранений боєць уже втретє опинився у селі Борова. Отямився у підвалі, куди його та інших поранених спустили через обстріл. Там провели першу операцію, дістали осколки. Далі повезли у Харків, звідти спеціальним потягом - у Львів, у лікарню святого Луки. Ногу ампутували вище гомілковостопного суглоба. Ось тоді був сильний біль, плюс фантомні болі. Потім було ще дві операції.

Після кількох місяців реабілітації у Трускавці, про яку Влад згадує як про майже відсутню, у березні 2025 року йому поставили протез на ампутовану ногу і він повернувся додому, в село Яполоть. Звикає до протеза й заново вчиться керувати автомобілем.

До військової служби Владислав Миронов тепер непридатний. Вивчає пропозиції майбутнього працевлаштування і знову має запрошення на весілля - дружбою нареченого, бойового медика Дмитра Бурди.

Костопільська міська рада. Історії захисників з Костопільщини.

Рівненські