Бойова медикиня Анастасія Кусковець: «Я просто прийшла туди, де потрібна була допомога»

27 червня 2025 р. 14:07

27 червня 2025 р. 14:07

Анастасія Кусковець з позивним «Квіточка» пройшла шлях від медсестри до бойової медикині. Вона прийняла рішення служити після початку повномасштабного вторгнення, покинула цивільну роботу в Києві та вирушила на передову. Зараз Анастасія виховує донечку та мріє, аби всі військові повернулися до своїх родин.

«Чому я маю тут сидіти, коли можу допомогти?»

Де ви народилися? Ким мріяли стати в дитинстві?

— Народилася в селі Орлівка. Виросла в селі Іванівка. У дитинстві найбільше мріяла стати перукаркою.

Як складалося ваше життя до моменту, коли вирішили пов’язати його з армією?

— Вступила до медичного коледжу у місті Берислав Херсонської області та провчилася там два роки. Після окупації Криму одразу ж перевелася до Костополя, де завершила навчання. Згодом працювала маніпуляційною медсестрою в Києві.

Коли і чому вирішили вступити до лав Збройних сил України?

— Коли почалася війна, я збиралася на роботу і почула сильні вибухи в Києві. Тоді у мене вже не було питань, що робити. Я просто зібрала речі, екстрена валіза на той момент вже була готова і виїхала з друзями до Сарн.

Під час виїзду над нами пролітали російські винищувачі, які бомбили Гостомельський аеропорт. Ввечері в Сарнах я дізналася, що шукають медиків, та подумала: «Чому я маю тут сидіти, коли можу допомогти?». Так і пішла.

Один із моїх братів уже на той момент служив, тому я мала розуміння, що це буде нелегко.

Як на ваш вибір реагували рідні та близькі?

— Сестра постійно говорила: «Навіщо тобі це все?». Мама, звісно, переживала, адже троє з чотирьох дітей пішли на службу. Але зупинити мене було неможливо і марно.

Який позивний ви обрали для себе під час служби?

— Коли перебувала у тимчасовому підрозділі, у нас інколи був вільний час — тоді ми грали або у волейбол, або в квадрат. Оскільки я була єдиною дівчиною, хлопці називали мене «Квіточка». Так це до мене і прив’язалося.

«Я відразу зрозуміла, куди мене направлять і де я зможу бути корисною»

Чому ви обрали служити саме в батальйоні «Поліські вовки»?

— Насправді я не обирала, де служити. Я не знала, як тут усе влаштовано, але думала, що батальйон тероборони — це люди, які несуть службу тільки на своїй місцевості, оскільки ми перебуваємо досить близько до кордону.

Я просто прийшла туди, де потрібна була допомога.

Чому та як вирішили стати бойовою медикинею?

— Питання вибору не стояло, оскільки я мала медичну освіту. Я відразу зрозуміла, куди мене направлять і де я зможу бути корисною. Моя підготовка підказувала, що саме на медичному напрямку я зможу зробити найбільший внесок у загальну справу.

Навчання бойових медиків. Фото: надане Анастасією

Чи мали ви медичну підготовку до цього, чи довелося навчатися вже у війську?

— Тактичної медицини я не знала, тож спочатку навчалася самостійно за відеоуроками в YouTube. Щовечора завчала нову інформацію, щоб мати хоча б базове розуміння, що і як робити. Згодом, у перші дні служби, до нас приїжджали інструктори з різних бригад, і ми навчалися у них.

Чи пам’ятаєте свій перший день у військовій частині чи на полігоні? Які були ваші емоції?

— Спочатку я потрапила до медичного пункту, мене швидко оформили та я підписала заяву. Після цього командир забрав мене до роти і познайомив із хлопцями.

На наступний день усі хлопці роз’їхалися по блокпостах, а невелику групу, в яку входила і я, відправили на полігон. Кожному видали по три патрони. Для мене було максимально дивно, бо багато хто вперше тримав зброю в руках, а тут їм кажуть: «Стріляй».

Пам’ятаю, як я вперше вистрілила, а мене оглушило. Здавалося, що це щось надзвичайно складне і зовсім не схоже на те, що я уявляла. І того ж дня я прийняла присягу.

Що було найскладнішим на початку служби?

— Найважчим було адаптуватися та налагодити комунікацію, адже довкола багато нових і різних людей. Оточувала військова лексика, якої я взагалі не розуміла. Було складно навіть із найпростішими речами: слухати командира та виконувати накази. У цивільному житті ти можеш щось не зробити або ухилитися, а тут такого немає. Також було важко розібратися з документацією та обліком, оскільки все потрібно було вчити з нуля.

«Ти просто бачиш, як вони гаснуть на твоїх очах, і усвідомлюєш свою безсилість у ці миті»

Як виглядала ваша щоденна робота в зоні бойових дій?

— У більшості випадків ми виходили на чергування на 10 днів на передову. Наступні 10 днів перебували у будинку за декілька кілометрів від позицій, очікуючи на приїзд хлопців. Загалом усе залежало від бойової ситуації. Зазвичай хлопці виносили поранених, а я вже надавала медичну допомогу. Але були ситуації, коли доводилося діяти інакше, усе визначалося обставинами та потребами на місці.

Які обставини найскладніше прийняти бойовій медикині?

— Ситуацій було багато, але найсильніше врізався у пам’ять момент, коли ми везли поранених хлопців, і дехто з них не доїхав… Ти просто бачиш, як вони гаснуть на твоїх очах, і усвідомлюєш свою безсилість у ці миті. Це залишає слід, який неможливо стерти.

Чи траплявся вам випадок або людина, яких ніколи не забудете?

— Був випадок із хлопцем із 28 бригади. Їхній бліндаж був зовсім поруч із нашим, і ми почули його крик. Збіглися всі, хто не був на чергуванні. Він лежав на землі, щойно стався приліт міни, яка прошила йому бік, ноги та руку. У нього був пневмоторакс. Це був мій перший по-справжньому важкий випадок. На щастя, він вижив, і зараз із ним усе добре. Але ті крики і його погляд я запам’ятала назавжди.

Анастасія Кусковець з іншими бойовими медиками. Фото: надане Анастасією

Як проходила Ваша адаптація до цивільного життя?

— Коли я повернулася, найважчим було опинитися серед людей, які просто живуть своїм життям і не усвідомлюють, наскільки важко там, на фронті, навіть просто перебувати. Там майже кожної секунди гинуть воїни, а тут усім байдуже, хто ти і що ти зробив. Люди переймаються дрібницями: планами на день чи тим, яке молоко купити до кави.

Більшість часу я сиділа або лежала вдома, майже не виходила на вулицю, бо важко було адаптуватися до мирного життя. Постійно думала про своїх хлопців, про свій підрозділ. Дуже хотіла повернутися до них, але вже розуміла, що під серцем ношу маленьку дитинку і не можу ризикувати. Це було особливо важко — усвідомлювати, що не можеш бути там, де твої побратими, але водночас маєш нову відповідальність, від якої вже не втечеш.

Чи змінилося ваше ставлення до життя після фронту?

— Я зрозуміла, що потрібно бути більш холодною до цього світу. Є люди, які тобі близькі, і їх варто цінувати. Але якщо вони не мають до тебе жодного стосунку, їхня думка не повинна мати значення у твоєму житті.

Моє життя дуже змінилося після повернення з фронту, буквально перевернулося з ніг на голову. Особливо важко стало після народження дитини. Відчуття відповідальності за неї постійно конфліктує з бажанням повернутися до побратимів. Здається, що сидіти на одному місці ще складніше, ніж бути там, де вони зараз. Постійно хочеться хоч якось бути корисною, їхати до хлопців і займатися хоча б волонтерством.

До себе і до світу я стала жорсткішою. Зникло відчуття жалю. Загибель побратимів, їхнє зникнення залишили глибокий слід у моєму серці. Вони могли б жити далі, будувати сім’ї, але їхні історії обірвалися раптово, в один момент. Це відчуття втрати тепер завжди зі мною.

«Важливо заходити на службу, як чистий аркуш»

Чим займається зараз?

— Зараз я виховую донечку. Турбот дуже багато, але разом із нею я теж розвиваюсь і здобуваю нові навички. Підтримую зв’язок із волонтерами та допомагаю їм у міру можливостей.

Кожен день сповнений нових викликів, але це також можливість навчитися чомусь новому і залишатися корисною для тих, хто зараз там, на передовій.

Про що ви мрієте зараз?

— Мрію про закінчення війни. І вже не так важливо, яким буде цей кінець, щасливим чи важким. Мені просто хочеться, щоб усі батьки повернулися до своїх родин. Щоб люди почали любити й цінувати одне одного.

Я мрію, щоб наші діти зростали у вільній та незалежній країні. Щоб після всіх цих подій ми нарешті зробили правильні висновки й почали працювати на розвиток нашої країни та нашого народу. Хочу, щоб кожна втрата не була марною, а стала поштовхом до змін і відновлення.

Що б ви сказали дівчині, яка зараз стоїть перед вибором: залишитись у тилу чи піти служити?

— Дівчата, які стоять перед вибором, мають прийняти рішення насамперед для себе, адже це дуже особисте питання. Кожна людина, яка вирішує йти на службу, повинна зламати всі свої стереотипи та повністю переосмислити своє уявлення про армію. Важливо заходити на службу, як чистий аркуш, готовою до змін і нових викликів.

Якщо людина не готова до служби, вона може зіткнутися з серйозними труднощами: нерозумінням вимог, несприйняттям військової системи. Але якщо вона прагне навчатися, розвиватися, боротися зі своїми страхами, то це може стати найкращим рішенням для її майбутнього.

Варто зважити всі «за» і «проти», адже армія змінює назавжди.

Рівненські