Микола Несенюк: Від трагедії до статистики

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Микола Несенюк: Від трагедії до статистики

07 серпня 2025 р. 11:52

07 серпня 2025 р. 11:52

Вже давно хтось розумний зауважив, що загибель однієї людини — це трагедія, а загибель сотень тисяч — статистика! Згадати цю страшнувату істину мене змусило те, яким чином у моєму рідному місті вшановують пам’ять загиблих на війні. Але перед цим слід згадати, що вшановувати у нас стали ще до війни — вмістивши на величезній стіні біля органного залу інсталяцію на тему «революції гідності» з портретами рівнян, які загинули на київському Майдані у лютому 2014-го.

Зіпсував задум втулений туди портрет Олександра Музичка, який «геройськи загинув» у ресторані села Бармаки під час спроби затримання правоохоронцями. Тоді здавалося, що загиблі на Майдані — це вся наша страшна плата за свободу. Життя ж пішло інакше і вже слід було шукати місце для вшанування пам’яті загиблих героїв «АТО», як тоді перелякано називали війну з одвічним ворогом. Не допомогло — війна стала великою, і число загиблих почало вимірюватись не одиницями, а десятками. Тоді вирішили встановлювати портрети полеглих на війні героїв у центрі міста — на майдані перед пам’ятником Тарасу Шевченку. І знову життя виявилось більш жорстоким, ніж ми на це сподівалися — портрети героїв вже зайняли практично всю площу, і їх мусять ставити все тісніше і тісніше. Що буде далі? Навіть коли війна якимось дивом завершиться завтра, все одно слід буде щось вирішувати із пам’яттю героїв, яких у нас виявилось, на жаль, дуже багато. Очевидно, що у будь-якому разі портрети на майдані назавжди не залишаться. Це тепер забрати їх звідти виглядає блюзнірством, образою пам’яті наших полеглих захисників. Згодом це стане очевидним і слід буде знаходити якийсь вихід, якийсь варіант. Так само як було з вулицями, які у нас стали називати іменами загиблих героїв війни і робили це доти, поки не зрозуміли, що вулиць на всіх не вистачить. І що тепер з цим робити? Чим ті, ким назвали вулиці, більш героїчні за тих, ким назвати не встигли? Лише не треба звинувачувати мене у грубості, у тому, що зачепив таку страшну і болючу тему. Тому й зачепив, що, на жаль, загиблих на війні у нас аж ніяк не одиниці, а це означає, що слід поставитися до вшанування їхньої пам’яті максимально тактовно і розумно. Для початку подумати, що робити, якщо війна не закінчиться не завтра і не післязавтра? Як, з одного боку, належним чином поставитися до пам’яті загиблих, а з іншого — зробити це так, щоб нікого не образити і нікому не завдати додаткового болю. Хоча хіба може бути щось болючіше за смерть? Але нікуди нам не подітися — доведеться рахувати число тих, чию пам’ять слід увічнити, аби зробити це правильно. Зайнятися тою самою статистикою, у яку неминуче переростають особисті трагедії кожного. Щоб не наробити нових помилок і недоречностей на додачу до тих, що вже, на жаль, зроблено.