Коли подивитись на склади команд, що грають цими днями у відборі до групових турнірів європейських клубних турнірів, часом не так просто визначити яку саме країну представляє той чи інший колектив. Хоч це команда з Естонії, хоч із Болгарії, хоч із Вірменії у її складі точно буде кілька південноамериканців, кілька африканців та кілька балканців (хорватів, словенців, сербів, албанців). Можуть бути навіть французи, німці чи італійці, але лише за паспортом бо насправді це будуть ті ж самі бразильці, нігерійці чи інші. Місцевих гравців у цих командах майже немає, а коли є, то вони практично не відіграють хоч трохи суттєвої ролі у грі.
Чому так? Тому що власникам команди простіше і дешевше запросити недорогих, часом практично безплатних іноземців ніж виховувати власних гравців. Ринок футболістів нині необмежений і коли раніше іноземців у великій кількості запрошували виключно провідні клуби Європи, то тепер це по кишені навіть команді райцентру. Різниця лише в тому, що до провідних клубів запрошують футбольних зірок, а у команди райцентрів - тих, хто не зміг влаштуватися більше ніде.
З одного боку привізши купу нехай і не зіркових, але молодих, здорових і технічних бразильців, африканців, албанців, клуб стає більш конкурентним у внутрішніх змаганнях. З іншого – ця конкурентність назавжди обмежена низьким рівнем запрошених іноземців, яких не взяли у клуби із провідних чемпіонатів. Тож коли із місцевих вихованців теоретично можуть вирости майбутні майстри міжнародного рівня, то із нескінченних лопесів, гомесів та гонсалесів вже не виросте нічого і ніколи. Вони можуть дати певний результат, але разом з тим залишать без перспектив місцеву молодь, яка дещо поступається в майстерності, але здатна прогресувати.
Таким чином футбольний світ поступово поділяється на країни, які експортують футболістів, та країни, які футболістів імпортують. У Європі головними експортерами, які що півроку виставляють на ринок нову групу талановитих гравців, є вже згадані балканські країни та країни північної Європи. Щодо імпортерів, то окрім країн «великої п’ятірки», клуби яких здатні платити за футболістів серйозні гроші, є ціла низка таких, хто закуповується задешево. І що це їм дає? Успіхів у єврокубках з іноземцями другого чи третього сорту досягти неможливо. У цьому ми переконуємось кожного сезону. Але є ще один наслідок – ніхто вже не чекає від Болгарії появи нового Стоїчкова, від Вірменії – нового Мхітаряна, від Румунії – нового Хаджи…
Де тут Україна? З одного боку війна дала можливість грати за професійні команди цілому поколінню молодих гравців, яким би навряд що світило до цього. З іншого боку ми бачимо як українські клуби знову повернулися до практики запрошення іноземців. Різниця лише в тому, що нинішні іноземці, за виключенням одного клубу, набагато нижчого рівня аніж колишні. Це довів минулий чемпіонат і вже підтвердив новий, який щойно розпочався. Наш футбол нині на роздоріжжі – або українські клуби зроблять ставку на власних вихованців ціною тимчасової втрати позицій на європейській клубній арені, або везтимуть нових і нових іноземців сумнівного рівня з якими згадані втрати у європейських клубних змаганнях будуть вже не тимчасовими, а постійними і без жодних перспектив. Перспективи будуть хіба що у футбольних агентів. Та це предмет вже іншої розмови...
Чому так? Тому що власникам команди простіше і дешевше запросити недорогих, часом практично безплатних іноземців ніж виховувати власних гравців. Ринок футболістів нині необмежений і коли раніше іноземців у великій кількості запрошували виключно провідні клуби Європи, то тепер це по кишені навіть команді райцентру. Різниця лише в тому, що до провідних клубів запрошують футбольних зірок, а у команди райцентрів - тих, хто не зміг влаштуватися більше ніде.
З одного боку привізши купу нехай і не зіркових, але молодих, здорових і технічних бразильців, африканців, албанців, клуб стає більш конкурентним у внутрішніх змаганнях. З іншого – ця конкурентність назавжди обмежена низьким рівнем запрошених іноземців, яких не взяли у клуби із провідних чемпіонатів. Тож коли із місцевих вихованців теоретично можуть вирости майбутні майстри міжнародного рівня, то із нескінченних лопесів, гомесів та гонсалесів вже не виросте нічого і ніколи. Вони можуть дати певний результат, але разом з тим залишать без перспектив місцеву молодь, яка дещо поступається в майстерності, але здатна прогресувати.
Таким чином футбольний світ поступово поділяється на країни, які експортують футболістів, та країни, які футболістів імпортують. У Європі головними експортерами, які що півроку виставляють на ринок нову групу талановитих гравців, є вже згадані балканські країни та країни північної Європи. Щодо імпортерів, то окрім країн «великої п’ятірки», клуби яких здатні платити за футболістів серйозні гроші, є ціла низка таких, хто закуповується задешево. І що це їм дає? Успіхів у єврокубках з іноземцями другого чи третього сорту досягти неможливо. У цьому ми переконуємось кожного сезону. Але є ще один наслідок – ніхто вже не чекає від Болгарії появи нового Стоїчкова, від Вірменії – нового Мхітаряна, від Румунії – нового Хаджи…
Де тут Україна? З одного боку війна дала можливість грати за професійні команди цілому поколінню молодих гравців, яким би навряд що світило до цього. З іншого боку ми бачимо як українські клуби знову повернулися до практики запрошення іноземців. Різниця лише в тому, що нинішні іноземці, за виключенням одного клубу, набагато нижчого рівня аніж колишні. Це довів минулий чемпіонат і вже підтвердив новий, який щойно розпочався. Наш футбол нині на роздоріжжі – або українські клуби зроблять ставку на власних вихованців ціною тимчасової втрати позицій на європейській клубній арені, або везтимуть нових і нових іноземців сумнівного рівня з якими згадані втрати у європейських клубних змаганнях будуть вже не тимчасовими, а постійними і без жодних перспектив. Перспективи будуть хіба що у футбольних агентів. Та це предмет вже іншої розмови...
Джерело: rivnepost.rv.ua
