З першого дня після того, як у інформаційному просторі з’явились згадки про так звані «плівки Міндича», не мав жодного сумніву в тому, якою саме мовою велися розмови, записані на тих «плівках». Звісно ж, ворожою у нашому її варіанті із «гаканням» та легким матючком. Чому так? Адже усі, кого там записали, все чи майже все свідоме життя прожили в Україні і чудово знають рідну мову, грамотно говорячи нею з трибун, у мікрофони журналістів і взагалі на широкій публіці. А щойно опиняються між собою, одразу переходять на оте примітивне нарєчіє.
Думаючи про це згадав історію, що сталася у моєму рідному місті у давні вже часи. Починаючи з 1989 року у Рівному розпочалася неоголошена українізація. Люди масово переходили з ворожої мови, якою спілкувалися до того, на свою рідну. Відбувалося це легко і безболісно – більшість із них регулярно говорили по-нашому, приїжджаючи до села в гості до батьків чи дідів-бабусь. Таким самим був мій знайомий – керівник однієї з обласних установ, яка чи не першою оперативно українізувалася. Мешкав він в районі педагогічного інституту і щодня ходив до парку, що неподалік, гуляти із породистою вівчаркою. Отоді і починалося – вівчарка була вже немолода, тож її навчання припало на часи, коли про українізацію ніхто і не думав. Через це мій патріотичний знайомий мусив давати їй команди тою мовою, якою колись навчив: сідєть, лєжать, к нагє і так далі. Коли його за цим заняттям бачив хтось із знайомих, він у розпачі розводив руками: Не розуміє клятий собака по-нашому!
Приблизно це ж саме відбувається з нашою сучасною елітою, яка навчена так, що справжні команди віддаються виключно собачою мовою. Можна спробувати і по-нашому, але є ризик, що тоді тебе не сприймуть всерйоз. А це небезпечно! Саме тому усі вони, від президента до останнього водія спецмашини говорять поміж себе саме так, як ми почули на тих самих «плівках». Так вже поміж них склалося – ті, хто їх записував, теж поміж себе говорять так само. Та ж сама мова панує і в місцях, куди мали би потрапити персонажі згаданих прослуховувань. Але з цим складніше – ті, хто їх має туди відправити, теж вдають із себе серйозних і відповідно поміж себе розмовляють.
Думаючи про це згадав історію, що сталася у моєму рідному місті у давні вже часи. Починаючи з 1989 року у Рівному розпочалася неоголошена українізація. Люди масово переходили з ворожої мови, якою спілкувалися до того, на свою рідну. Відбувалося це легко і безболісно – більшість із них регулярно говорили по-нашому, приїжджаючи до села в гості до батьків чи дідів-бабусь. Таким самим був мій знайомий – керівник однієї з обласних установ, яка чи не першою оперативно українізувалася. Мешкав він в районі педагогічного інституту і щодня ходив до парку, що неподалік, гуляти із породистою вівчаркою. Отоді і починалося – вівчарка була вже немолода, тож її навчання припало на часи, коли про українізацію ніхто і не думав. Через це мій патріотичний знайомий мусив давати їй команди тою мовою, якою колись навчив: сідєть, лєжать, к нагє і так далі. Коли його за цим заняттям бачив хтось із знайомих, він у розпачі розводив руками: Не розуміє клятий собака по-нашому!
Приблизно це ж саме відбувається з нашою сучасною елітою, яка навчена так, що справжні команди віддаються виключно собачою мовою. Можна спробувати і по-нашому, але є ризик, що тоді тебе не сприймуть всерйоз. А це небезпечно! Саме тому усі вони, від президента до останнього водія спецмашини говорять поміж себе саме так, як ми почули на тих самих «плівках». Так вже поміж них склалося – ті, хто їх записував, теж поміж себе говорять так само. Та ж сама мова панує і в місцях, куди мали би потрапити персонажі згаданих прослуховувань. Але з цим складніше – ті, хто їх має туди відправити, теж вдають із себе серйозних і відповідно поміж себе розмовляють.
Джерело: rivnepost.rv.ua
