«Я плакала від запаху прального порошку»: шлях військової із Сарн від окопів до служби під КАБами

03 липня 2026 р. 12:21

03 липня 2026 р. 12:21

Війна має багато облич. 28-річна сарненка Вікторія сьогодні несе службу в батальйоні безпілотних систем «Адамаха» 56-ї бригади за кілька кілометрів від лінії зіткнення. Її шлях у війську почався не з примусу чи повістки, а з глибокого внутрішнього переконання, яке виявилося сильнішим за страх, гендерні упередження та надважкі побутові умови.

Це історія про те, як розбиваються ілюзії, гартується характер і чому тиловим містам варто повчитися у прифронтового Краматорська.

«Не могла бути осторонь»: Яворівський полігон та перші сльози в піхоті

Рішення піти до війська у Вікторії дозріло давно. Вона намагалася зробити це ще у 18 років, але зіткнулася з тогочасними перепонами для жінок. Проте у 2019-му, коли їй виповнився 21 рік, попри те, що на неї вдома чекала сімʼя, пішла до військкомату і почала збирати документи.

— Мені треба було допомогти хоч чимось на фронті, я не могла бути осторонь. Хоч і не мала військової освіти, але чітко визначила, що піду. Спочатку мене відправили навчатися на Яворівський полігон. Там я пробула три з половиною місяці, а потім підписала контракт і поїхала під Широкине , — згадує Вікторія.

Телевізійна романтизація війни швидко розбилася об сувору реальність. Вікторії хотілося саме в піхоту, попри те, що всі її відмовляли. Адаптація виявилася надзвичайно важкою.

Вікторія, військовослужбовиця батальйону безпілотних систем «Адамаха» 56-ї бригади. Фото: Ян Доброносов

— Я не розуміла, що на мене чекає. Коли я туди потрапила — плакала перші кілька днів. Спального місця немає, помитися раз на тиждень — це розкіш. Якось ми вийшли в магазин за три кілометри від позицій. Я побачила там дівчат і розплакалася. Я їх обійняла, бо від них просто пахло пральним порошком. У нас в окопах можливості попрати не було, ми жили в бліндажах, рятували лише вологі серветки. Я досі пам'ятаю цей запах чистого одягу, — ділиться військовслужбовиця.

Воду для базових потреб доводилося носити із сусіднього села. У великій каструлі на печі гріли воду і по черзі милися раз у тиждень. Згодом через хворобу Вікторію перевели з піхоти на позицію, пов'язану із забезпеченням звʼязку.

Одна серед 36 чоловіків: про побут і рівноправ'я

Бути єдиною жінкою в роті серед десятків хлопців — виклик, який дівчина прийняла з гідністю. У бліндажі, де одночасно перебувало близько десяти бійців, доводилося знаходити компроміси, але побратими завжди ставилися з повагою:

— Як я мала переодягатися? Хлопці просто виходили з бліндажа і чекали. Зима, холодно — мене ж не виженуть на вулицю. Мені взагалі було дуже страшно, коли дізналася, що на позиціях я єдина дівчина серед 36 чоловіків. Спочатку допомагали, вчили дрова рубати, ставилися як до сестри, а потім ми вже керувалися повним рівноправ’ям.

Вікторія зізнається, що намагалася ніколи не бути тягарем. Іноді побратими навіть ставили її за приклад іншим чоловікам.

Манікюр під прицілом та жінки-штурмовики: злам стереотипів

Попри службу, Вікторія не відмовляється від догляду за собою, що досі викликає нерозуміння у частини суспільства. Вона зіткнулася з хвилею хейту у соціальних мережах, коли на фото у формі люди помітили її манікюр:

— У коментарях писали жахливі речі. Типу, якщо дівчина служить, то в неї нічого такого не має бути. Писали, що я з такими нігтями магазин не споряджу. А я споряджаю! Я натягую броню, швидко дістаю все з аптечки. На полігоні бувало ламала нігті до м'яса. Хлопці мені їх замотували «ізолентою» до наступної корекції. Але я все одно продовжуватиму робити манікюр, коли є вихідні та можливість.

Військовослужбовиця Вікторія на Донеччині. Фото: надане Вікторією

Вікторія наголошує, що стереотип про «слабку стать» давно знищений реальністю: зараз дуже багато дівчат виконують бойові завдання безпосередньо в піхоті, нарівні з чоловіками.

— У нас є багато дівчат, які перевелися в піхоту. Їхня задача — знищення ворога. Вони виїжджають на позиції разом із хлопцями, і зараз це особливо страшно, бо працюють FPV-дрони. Колись піхота билася з піхотою, а зараз це війна дронів, де та сторона може втратити просто шматок пластику, а ми — десятки життів, — пояснює військова.

Краматорськ: дрони на оптоволокні, КАБи та... ідеальні парки

Зараз служба сарненчанки проходить здебільшого у Краматорську — місті за 7-8 кілометрів від лінії фронту. Тут немає «шахедів», але є постійна загроза від КАБів вагою по півтори тонни та ворожих безпілотників.

— Росіяни зараз використовують дрони на оптоволокні, щоб залітати далі й уникати РЕБів. До дрона прикручують котушку, вона розмотується в польоті. У нас над парками зараз ціле павутиння з цього оптоволокна. Його немає сенсу прибирати, бо воно миттєво оновлюється. Коли летить КАБ, ми намагаємося зайти хоча б у ванну, бо вибуховою хвилею вибиває все. І так, ми користуємось «правилом двох стін» , — розповідає військова.

Найскладнішим Вікторія називає не фізичні навантаження, до яких організм звикає, а психологічний тиск. Вона зазначає, що в неї є постійний страх опинитися під завалами, де смерть повільна та важка. Але що найбільше вражає в прифронтовому Краматорську, так це блискавична робота комунальних служб. Контраст із глибоким тилом розриває шаблони:

— Краматорськ живе в дуже страшному контрасті. Місто ніби відчайдушно намагається стерти сліди війни та смерті: навіть кров після страшних прильотів комунальники змивають миттєво, аби місто продовжувало жити. Асфальт тут ідеальний. Був випадок: прилетіло в дорогу, утворилася величезна вирва. Наступного дня їду — дірки немає, вже поклали новий асфальт. У Сарнах такого немає, хоча ми в тилу, а тут — лінія зіткнення. Усюди чисто, жодних недопалків. До мене приїжджав син, він був у шоці від місцевих безкоштовних парків: автополив, рівнесенький газон, квіти, за якими постійно доглядають.

«Ми не вивозимо»: звернення до тилу

На запитання, що б вона хотіла сказати своїм одноліткам та іншим, хто залишається в тилу, Вікторія відповідає різко, але правдиво:

— Треба допомагати. Тому що ми не вивозимо. Ніхто не вивозить. Усі бояться піхоти, але у війську є й звичайна робота. Навіть папірці перебирати — немає кому цього робити. Збори не закриваються. Усе просто кинули напризволяще. Мені дуже шкода тих, кого відловлюють на вулицях. Вони зовсім не підготовлені до війни. Краще готуватися заздалегідь і долучатися усвідомлено. У нас війна, і невідомо, коли вона закінчиться.

Ці слова — не просто констатація факту, це прямий заклик до дії. Поки там, за лічені кілометри від ворога, вони тримають фронт в умовах, які складно навіть уявити, наше завдання — бути їхнім надійним тилом. Фраза «збори не закриваються» — це те, що ми в змозі змінити прямо зараз.

Підтримати батальйон, у якому несе службу наша землячка Вікторія, можна за посиланням нижче. Кожна гривня — це закриті потреби, врятовані життя та реальна допомога тим, хто зараз на передовій.

Рівненські