Герой «війни» із ТЦК: історія редактора бульварного видання, який всіма засобами “ухиляється” від служби в ЗСУ

14 серпня 2026 р. 11:50

14 серпня 2026 р. 11:50

Засновник рівненського бульварного видання “Четверта влада ” Володимир Торбіч уже декілька місяців розповідає, що хоче служити в ЗСУ. За цей час, за його словами, він знайшов військові вакансії, але не подав на них заявки. Натомість встиг розгорнути справжню війну проти ТЦК, яке займається його мобілізацією.

Адвокати. Скарги. ВСП. Омбудсман. Міноборони. Суд. ДБР. Дві великі публікації. «Бусифікатори». «Експрес ВЛК». «Підвали». Загадкові «замовники».

А тепер ще й фраза про працівників ТЦК: «А от виконавцям рано чи пізно дістанеться».

І все це — від людини, яка переконує суспільство, що сама хоче мобілізуватися.

Слова красиві. Тільки вчинки чомусь ведуть у протилежний бік.

Три місяці як «хоче служити». Заявки немає до цих пір.

8 липня Торбіч розповідав, що військові вакансії почав переглядати ще приблизно за місяць до смерті матері, відстрочку по догляду за якою він мав усі роки повномасштабної війни. Тобто орієнтовно на початку червня.

4 липня мати померла, а отже зникла підстава для відстрочки.

Людина нібито вже декілька місяців готується до служби. Вона сама говорить про бажання мобілізуватися.

Що робить людина, яка справді хоче потрапити до війська? Очевидно — подається до обраного підрозділу.

Що робить Торбіч? Минає ще понад місяць, і 12 серпня він пише:

«Я придивився кілька посад у війську, які відповідають моєму фаху, але поки не подаю заявки».

Все. На цьому розмову про величезне бажання служити можна було б і закінчити.

Три місяці шукав. Знайшов. Не подався.

Зате воювати з ТЦК бажання вистачає.

Що ближче ТЦК — то більше причин не служити зараз.

Не менш показова історія зі здоров’ям. На початку липня Торбіч розповідає про майбутню службу, пошук вакансій та ВЛК.

Медичний «букет» як головна перешкода для служби тоді взагалі був відсутній.

А потім мобілізація стає реальною. І вже у серпні маємо від Торбіча широкий перелік медичних аргументів: артроз, протрузія, меніск, сухожилля, кісти, дегенеративні зміни.

Далі — можлива операція. Реабілітація. Очікування тимчасової непридатності.

І саме тепер Торбіч пояснює цим, чому не подає заявки на ті військові посади, які нібито вже знайшов.

Більше того, Торбіч фактично сам прогнозує майбутнє рішення ВЛК : спочатку очікує тимчасову непридатність для проведення оперативного втручання та реабілітації, а далі – придатність із відповідними обмеженнями. То де тут про справедливість та законність?

Чи справжні захворювання? Це визначають лікарі, а не журналісти. Але факт залишається фактом: у липні людина розповідала, як збирається служити. У серпні, коли перспектива мобілізації стала реальною, з’явився цілий набір причин, чому служба має почекати.

Дивовижний збіг.

Повістка? Саме час захворіти.

6 серпня Торбіч отримує повістку на 10 серпня, і в цей день до ТЦК він не приходить. За його словами — захворів і саме цього дня отримав лікарняний на три дні.

Знову наголосимо: ми не стверджуємо, що лікарняний фіктивний. Але хронологія вже виглядає майже гротескно.

«Хочу служити» → два місяці не подаю заявку → отримую повістку → у день явки не приходжу.

І після цього суспільству знову пояснюють, що людина зовсім не уникає служби.

А від мобілізаційної системи треба… «захищатися».

Торбіч узагалі сам дуже точно описав своє ставлення до процесу. Він пояснює, що не може взяти направлення на ВЛК і: «потрапити в систему з якої захищатися буде значно важче».

Вдумайтеся. Людина, яка нібито прагне мобілізуватися, боїться «потрапити в систему» , з якої потім доведеться «захищатися» .

То, може, проблема зовсім не в тому, що Торбічу не дають служити? Може, проблема в тому, що його нарешті почали реально мобілізовувати? І він просто боїться служити?

І тут починається інформаційна війна.

ТЦК у матеріалах Торбіча перетворюється майже на фільм жахів.

«Бусифікатори». «Експрес ВЛК з доставкою на полігон». Людина зранку заходить до ТЦК — ввечері вже нібито на полігоні. Сам Торбіч фантазує, що може опинитися “десь на підвалі умовної “Скелі”.

Для військовозобов’язаного читача меседж очевидний: потрапиш до ТЦК — пропав.

Оригінальна агітація від людини, яка переконує всіх, що сама дуже хоче служити.

«Виконавцям дістанеться».

А далі стає вже не смішно. Торбіч пише:

«А от виконавцям рано чи пізно дістанеться».

І що йде одразу після цього?

Розділ: «Коротко про виконавців».

Імена конкретних працівників ТЦК.Майно.Автомобілі.Земля.Дружини.Квартири дружин.Доходи.Кредити.Батьки.

Цікава послідовність.

Спочатку людям, які займаються твоєю мобілізацією, публічно повідомляють, що їм «дістанеться» . А потім демонструють, скільки інформації журналіст знає про них та їхні родини.

Це точно просто журналістика?

Якщо є незаконні статки — розслідуйте. Якщо працівник ТЦК порушив закон — звертайтеся до ДБР.

Але навіщо у конфлікті через власну мобілізацію витягувати квартири дружин та родичів?

І головне — що конкретно означає: «їм дістанеться»?

Тому цю історію варто було б оцінити і правоохоронцям: чи не містить така публічна риторика в сукупності з персоналізацією конкретних військовослужбовців ознак погрози, залякування або незаконного тиску.

Бо журналістське посвідчення — це не ліцензія на погрози.

Батько працівника ТЦК народився в Росії. Серйозно?

Особливого цинізму історії додає спроба копати вже не тільки самих працівників ТЦК, а й їхніх батьків. Про батька одного з військовослужбовців Торбіч спеціально повідомляє:

уродженець Російської Федерації.

І що? Людина тепер повинна відповідати за те, де народився її батько?

Але якщо Торбіч сам вирішив грати в «знайди російський слід», то правила мають бути однаковими для всіх.

Тоді поговоримо про самого Торбіча.

У 2024 році Торбіч визнав, що протягом багатьох років вони з дружиною належали до релігійної громади, яку духовно опікував російський єпископ Іриней Кліпенштейн. Торбіч заперечував зв’язок цієї громади з Росією, РПЦ чи Московським патріархатом.

Добре. Але є старе інтерв’ю самої «Четвертої влади» з Іринеєм. Там зазначено, що розмова відбувалася під час спільної трапези владики з парафіянами, яких він духовно опікував у Рівному. А сам Іриней тоді говорив: «Ми зберігали історичний світогляд Російської Православної Церкви».

Ось тут стає особливо цікаво.

Для працівника ТЦК важливим «російським» фактом виявляється місце народження його батька .

А власне багаторічне перебування у громаді під духовною опікою представника російської церковної традиції — це вже «чорний піар»?

Ні. Так не працює. Батьків не обирають. А релігійну громаду, до якої доросла людина належить роками, — обирають.

Тому перш ніж копати російське місце народження батька людини, яка займається твоєю мобілізацією, непогано було б згадати власну біографію.

Бо його власна хронологія говорить сама за себе.

Особливо цинічно все це виглядає на тлі розмов про службу

Бо вся ця інформаційна війна відбувається навколо дуже простої обставини:

дорослого військовозобов’язаного чоловіка під час війни намагаються провести через передбачені державою мобілізаційні процедури.

І нарешті – про найголовніше.

В Україні четвертий рік триває повномасштабна війна. Сотні тисяч чоловіків уже служать.

Вони залишали роботу. Бізнес. Редакції. Підприємства. Батьків. Дружин. Дітей.

Не кожному дали два місяці шукати ідеальну вакансію. Не кожен потрапив саме на ту посаду, про яку мріяв.

Не кожен має власне медіа, щоб після конфлікту з ТЦК опублікувати великий матеріал про військовослужбовців, їхніх дружин, квартири, автомобілі, кредити, батьків та місце народження родичів.

І не кожен може місяцями пояснювати суспільству: «Я хочу служити».

Бо для більшості військових доказом цих слів стала сама служба.

Отже підсумуємо.

З червня — «шукаю вакансії».

Липень — «хочу служити».

Потім — адвокати. Скарги. ВСП. Омбудсман. Міноборони. Суд. ДБР.

Серпень — вже з’явилися хвороби. Можлива операція. Реабілітація. Повістка. У день явки в ТЦК – лікарняний.

Паралельно: «бусифікатори». «Підвали». «Замовники». «Виконавцям дістанеться». Публікація інформації про військовослужбовців та їхні родини.  Навіть місце народження батька одного з них.

І лише одного немає: заявки на ту саму військову вакансію, яку Торбіч нібито шукає вже близько трьох місяців.

Тому красиві слова про бажання служити можна залишити для наступного допису.

Поки що поведінка демонструє інше:

коли служба була десь у майбутньому — Торбіч був готовий служити, як виявилося на словах.

Коли мобілізація прийшла до нього особисто — почалася війна з ТЦК.

І якщо звичайний військовозобов’язаний чоловік три місяці розповідав би, що хоче в армію, не подав жодної заявки, у день явки опинився на лікарняному, називав мобілізаційну систему тим, від чого треба «захищатися», а потім заявив людям, які займаються його мобілізацією, що їм «дістанеться», — навряд чи суспільство назвало б це великим бажанням служити і підбирало би для цього чоловіка дипломатичні вислови. Бо для таких в суспільстві, вже придумали назву – “ухилянт”.

Можливо, час уже не розповідати суспільству про бажання захищати країну.

А показати це вчинком. Справжнім чоловічим вчинком…

Рівненські