За два роки перебування на війні "Гради" я вперше почула у Білопіллі

27 липня 2024 р. 09:15

27 липня 2024 р. 09:15

Голова військово-лікарської комісії Білопільської міської лікарні Світлана Бриндас звільнилась із військової служби за станом здоров’я у грудні 2022 року. До цього два роки служила у 58 бригаді, десять місяців – у період широкомасштабного вторгнення.

Найважче, повідомляти близьким про смерть рідних

- Перше місце служби у 2021 році – це селище Піски, - згадує Світлана Владиславівна. - Начальник медичної служби батальйону – це відповідальність і особлива моральна стійкість. До 2021 року я працювала у Білопільській лікарні і очолювала військово-лікарську комісію. Часто спілкувалась із людьми, які йшли на контракт. І от спробувала сама.

Світлана Бриндас підписала контракт на службу і першим місцем дислокації її підрозділу стало селище Піски поблизу Донецька.

- Тоді я вперше почула вибухи, навчилась відрізняти 120 міномети, іншу зброю. Доводилось опановувати вимоги життя і роботи у військовому колективі.

Це ти в мирному житті лікар, а там – начальник медичної служби, отже відповідаєш за весь ввірений підрозділ. А це означає, що в тебе питають про бензин на машини, про замовлені запчастини, маскувальні сітки, про вчасно замінену форму бійців, розміри яких ти маєш знати... - розповідає медикиня.

Як говорить пані Світлана, безпека підрозділу, його моральний стан, наявність зброї та її збереження, охорона і всі вимоги як до бойового підрозділу - все це довелось опановувати. Найважчим було навіть не ховатись від обстрілів. Найважче – це ідентифікувати тіла загиблих.

- Тіла без рук, ніг, голови ми мали описати, встановити за татуюваннями, родимками та іншими ознаками особу загиблого. Все це треба робити швидко, бо тіла відвозять у морг і далі – на поховання.

Колись, це вже було у Бахмуті, привезли тіло без документів, але в одязі був телефон. Я беру його в руки, він працює. Набираю перший номер, відповідає жіночий голос і я питаю у дівчини, чий це телефон, як звати цю людину. (На довгі розмови немає часу, бо стоїть машина, мене підганяє командир і ще є кілька тіл, які чекають ідентифікації). Дівчина на тому кінці слухавки, коли чує, що власник телефону загинув, починає плакати, кричати і я не можу добитись прізвища. Потім телефонують мама, тато, родичі. Всі плачуть, кажуть, що чоловік лише три дні як призвався і має бути в учебці. Вони не вірять, що це - їхній син. Просять знайти хрестики, які були на ньому.
Ми шукаємо хрестики, які мають бути на бійцю. Знаходимо, розказуємо, як вони виглядають. На вулиці чекає машина. Літо, спека… Нарешті отримуємо інформацію про його ім’я та прізвище... - згадує лікарка.

За словами Світлани Владиславівни, дуже і дуже непросто було на війні. Трьохсотих стабілізували і відправляли в лікарні, двохсотих ідентифікували, бо чим далі від фронту, тим менше шансів визначити, хто загинув. А це означає, що для рідних прийде повідомлення «зник безвісти».

- Нас не один раз обстрілювали і ми звикли працювати у підвалах та укриттях...

Люди хапали ліки і боялись, що їх знову відправлять у підвал

- Навесні 2022 року наш підрозділ виконував бойове завдання на Чернігівщині. І тут довелося пережити чи не найважчу подію. Нашому підрозділу довелось визволяти селище Ягідне і бійці зайшли туди першими. Коли вони вивели з підвалу людей, які там сиділи 28 днів, побачили їхній стан, одразу викликали лікарів. І я теж надавала людям допомогу.

Довідково. Село Ягідне 28 днів перебувало у російській окупації. 380 людей жили у підвалах. Чернігівська область межує з територією росії та Білорусі. Російські війська зайшли сюди майже одразу після початку війни.

Місцеві мешканці розповідають, що у загальному приміщенні на 90 кв.м жили 138 людей. Вони ходили в туалет у відра і спали стоячи. Літні люди жили в погребах по 13 людей. Онучка одного з жителів села, яка народилась за місяць до війни, вмирала в підвалі. На щастя, дівчинку вдалося врятувати.

Але були й ті, хто не вижив. Люди вмирали, та окупанти не дозволяли виносити їхні тіла. На стінах лишилися позначки про померлих. Деяких жителів росіяни застрелили і спалили їхні хати.

Російська армія перебувала у Ягідному з 5 березня по 2 квітня. За час окупації росіяни розстріляли, за різними даними, двадцять цивільних мешканців. Це жахлива історія, про яку вже знято фільми і написано багато матеріалів.

- Я ніколи не забуду виразів облич тих дітей, тих людей, над якими знущались, тримаючи у підвалі школи. Люди з важкими стадіями діабету, немовлята, хворі на серцеві захворювання люди, виснажені морально, психологічно, фізично. Поруч із живими лежали померлі. Люди були голодними, хворими. Вони хапали надані їм ліки і боялись, що їх знову згонять у підвал. Багатьом із них доводилось надавати допомогу прямо на вулиці…

На узбіччях доріг багато розстріляних машин, деякі - з убитими людьми, які намагались утекти…
А ще – обгорілі, як величезні сірники, сосни. Чудові мирні краєвиди, обпалені війною. Згорівший ліс, розбиті машини, вбиті люди… Все це я бачила і до цього часу здригаюсь від спогадів.

Наша частина також стояла і поблизу Попасної, і в Бахмуті. Я звільнилась у грудні 2022 року і лікувалась після перенесеної контузії, хронічних захворювань, інших станів, викликаних перебуванням на фронті.

- А як же почався Ваш шлях у медицину? Чи думали Ви, що доведеться воювати?

- Мій шлях у медицину почався у Білопільській школі №1, коли у випускному класі до нас приїхали представники Тернопільського медінституту і розказали, як там добре навчатись. У родині у мене медичних працівників не було. Я любила хімію, біологію, фізику. Мала гарні оцінки і поїхала підкоряти Тернопіль. Не з першого разу вступила у цей виш, але не через рівень знань чи тому, що «не пройшла за конкурсом». Була інша історія, чому я повернулась у Білопілля . Рік працювала санітаркою в хірургічному відділенні нашої лікарні, вечорами повторювала хімію, фізику, біологію. Наступного року стала студенткою.

А далі - навчання, заміжжя, народження донечки, робота в різних лікарнях України і за кордоном. Через певні сімейні обставини я з 2008 року працюю у Білопіллі. Терапевтом, завідуючою поліклініко, зараз – терапевтом і головою ВЛК.

Фото: з сайту Білопільської міської лакарні

- Біля Вашого кабінету завжди найбільші черги. У кожного, хто звертається, своя історія. Як вдається все це пережити і переварити?

- Буває, що з поліклініки виходжу остання. Та ще й додому беру документи, які треба оформити. Непросто слухати всі історії, і разом із тим виконувати відповідні вимоги законодавства. Пару разів чоловіки, які проходили ВЛК, мені казали: «Піди повоюй, а тоді мене відправлятимеш. Ви ж не знаєте, що там відбувається, сидите тут у кабінеті». Після таких «зауважень» я навіть виходила з кабінету і плакала. Потім опанувала себе і пояснила, що і де я бачила, і що я знаю…

Зазвичай такі докори кажуть ті, хто ні разу не був «на нулі» і взагалі не воював. Аргументи «От мені розказали і я все знаю..» розбиваються від моїх розповідей про Бахмут, Піски, Попасну… Потім чоловіки вибачаються.

- Що Вас тримає в такій ситуації?

- З однієї війни я потрапила на іншу. Скажу так, за роки служби я навчилась розрізняти різні види зброї, але "Гради" вперше почула у рідному Білопіллі. Важко жити і працювати. Але у рідному місті зовсім по-іншому сприймаєш війну. Тут ти народився і виріс. Тут живе моя мама, яка недавно відзначила 91 рік народження. Тут мій будинок і колеги, яким зараз не легше. А ще надихають і завжди підтримують мої найрідніші – родина доньки і дві онучки. Вони – моя надія і найбільша радість. Тож заради нашого майбутнього ми живемо, працюємо і наближаємо перемогу.

Від редакції. До дня Конституції Світлана Бриндас була нагороджена почесною відзнакою «За особливі заслуги перед громадою Сумського району» ІІ ступеня.

Сумські