Попри статус зниклий без вісти шосткинця все одно чекають рідні

15 квітня 2025 р. 18:09

15 квітня 2025 р. 18:09

З кожним днем війни зростає кількість тих, хто віддав своє життя за свободу України. Серед них є й ті, чия доля залишається невідомою, – зниклі без вісти воїни. Їхні родини живуть у невідомості, сподіваючись на будь-яку звістку. Проте, незалежно від обставин їхнього зникнення, ці герої заслуговують на нашу глибоку повагу та вічну пам'ять. ШосткаNews.City не хоче, щоб їхні імена та подвиги були затерті безжальним часом та байдужою історією. Сьогодні ми згадуємо Антипенко Геннадія Васильовича.

Чоловік народився 21 липня 1979 року на Чернігівщині. Ще в дитинстві родина переїхала до Богданки, але більшу частину життя прожив у селі Ковтунове. там і закінчив дев'ять класів новозбудованої сільської школи. Після 9-го класу він вивчився на водія і почав працювати. "Працював у різних місцях: і в Києві, і в Шостці, і на пилорамі, навіть трохи в охороні, але казав, що легка праця не для нього. Проте справжнім його талантом були золоті руки – він міг полагодити все: від сантехніки до зведення стін", - згадує сестра Олена. У селі чоловік одружився, купив квартиру, в родині народилась донечка. В шлюбі пара прожила 20 років.

Геннадій з сестрою Оленою

Для сестри Геннадій був не лише братом, а й найкращим другом, навіть батьком. За будь-якої потреби вона знала, до кого звернутися – він ніколи не відмовляв у допомозі. Вона шкодує, що не встигла сказати йому багато важливих слів.

- Мама розповідала, що брат у юному віці захоплювався радіодеталями, лагодив різні прилади. Він хотів навчатися на цю спеціальність, але його товариш вмовив піти на водія, про що брат потім трохи шкодував. Я пригадую, як він розкручував магнітофон, розбирався в ньому, а потім збирав назад, вивчав різні схеми. Він любив порядок в усьому, не цурався сам прибирати як у квартирі, так і в гаражі, який я й досі пам'ятаю – у нього все було по поличках, ніде нічого не валялося, все акуратно складено і чисто.

Геннадій Васильович воював в АТО. Отримав посвідчення учасника бойових дій. Про цей період його життя згадує донька Юля:

- Батько пішов захищати Україну ще у 2014 році. Тоді я була підлітком і не до кінця розуміла серйозність того, що відбувається. Я пам’ятаю його рідкісні дзвінки, але тоді мені не здавалося це чимось страшним, бо тато оберігав нас від тієї реальності, яка вже стала його буденністю.

Його повернення додому було найкращим подарунком для мене. Ми намагалися жити далі, але тато вже був іншим, хоч нічого нам і не казав. Він рідко говорив про війну, але часто згадував своїх побратимів. Він дуже дорожив фотографіями з того часу, зберігав прапор, підписаний бойовими товаришами.

Часто мовчки дивився на нього, і зараз я розумію, що в його мовчанні було багато: біль, пам’ять, те, що назавжди залишилося тільки в ньому. Я не можу розповісти навіть малої частини того, що пережив тато, але вже тоді я відчувала його важкість, смуток, злість, те, що він ніколи вже не зможе забути. Було важко дивитися на біль рідної людини. А ще пам’ятаю, як татові снилися кошмари, і він говорив про те, що через певний час знову піде, він відчував…

Під час реабілітації під Києвом почав малювати. Намалював картину з лелеками і подарував мамі на 8 березня.

До повномасштабної війни Геннадій жив у рідному селі, працював м'ясником. 24 лютого 2022 року він одразу ж поїхав до військової частини і простояв там цілий день, оскільки його не взяли відразу. Згодом він вступив до Шосткинської ТРО. У цей час його донька навчалася в Чернігові та саме там перебувала. Донька займала особливе місце в його серці. Геннадій одразу рвався туди, у військовій частині просив, щоб його направили, кажучи, що вміє все, бо має досвід участі в АТО, але його не відправили, і він залишався захищати Сумщину. Лише коли вдалося евакуювати доньку за кордон, він заспокоївся.

Донька згадує, як тато зателефонував і просто сказав:

— Юльчику, я піду. І все. Мені так не хотілося, щоб тато знову йшов на війну, але вона вже жила в ньому. Він не вагався, продав своє обладнання — те, що колись купував із великими зусиллями. У нього був трактор, косарка, зварювальний апарат та все необхідне для сільського господарства, щоб ні в кого нічого не просити. Продав своє, щоб мати змогу знову стати на захист. Він не нарікав, не жалівся. Говорив мало, але робив усе, що від нього залежало.

Він служив у складі 153-го батальйону. Разом із побратимами пройшов Бахмут, Харків, Лиман – його бойовий шлях пролягав найгарячішими точками. Він був старшим солдатом, водієм у стрілецькому відділенні.

Кожен його приїзд додому був святом – квіти, тортик, подарунки для кожного.

Сестра Олена згадує, що Геннадій ніби передчував свою загибель. Під час короткої відпустки в травні він відвідав могили рідних, купив усім квіти, заїхав до неї. А ввечері, у мами, попросив сусідку берегти її, ніби бачився востаннє. Мама благала його не їхати, але він був непохитний. Дорогою на фронт, під Києвом, його машина зламалася, і, як кажуть побратими, навіть техніка ніби відчувала біду. Та він все одно знайшов іншу і дістався позиції, п'ятиповерхівки в Красногорівці, з якої вже не повернувся.

Родина отримала сповіщення про те, що Геннадій Антипенко зник безвісти в Красногорівці Донецької області 25 травня 2024 року.

Геннадій мав надзвичайно добре серце, готовий віддати останнє, щоб допомогти іншим. Можливо, війна загострила цю рису – сестра згадує історію, як він подарував свій телефон чужій дитині, про що сам ніколи не хвалився.

У Геннадія залишилася мама, сестра, донька та племінники, яких він безмежно любив.

- Знаєте, брат був і другом і батьком, самим найкращим, завжди якщо треба допомога, це тільки до Гени, ніколи не відмовляв , - згадує сестра Олена.

Попри жорстоку реальність і цілковиту невідомість рідні подумки постійно зі своїм захисником:

- Ми відчували, коли йому було важко. Тато також згадував про дітей на сході України. Його очі говорили більше, ніж могли сказати слова. Втомлений, виснажений, але намагався посміхатися. Я пам’ятаю вечори, коли тато просто сідав, мовчав, дивився перед собою. Я пам’ятаю, як котилися сльози — вони повертали його туди, звідки він ніколи повністю не повернувся.

Можливо, тільки військові до кінця розуміють одне одного. Тільки вони знають, що це означає — боротися поруч, втрачати, жити в цьому і не мати змоги повернутися до звичайного життя. Тато ніколи не прощався…

А зараз — невідомість. Ми боремося, чекаємо, сподіваємося. Хочеться вірити в краще, але реальність цієї війни безжальна. За ці роки тато почав дивитися на життя зовсім інакше. Він говорив, що все втрачає цінність, коли нашу націю намагаються вбити, знищити.

З племінником Сергієм

І мені так прикро і сумно розуміти, що я стільки всього не знаю. Не знаю, що йому довелося пережити, як він боровся. Я знаю тільки зі слів побратимів, що тато ніколи не вихвалявся. Він був простим та сміливим чоловіком. Мені б хотілося знати більше. Але я одночасно дуже вдячна татові. Я вдячна йому за те, що він оберігав нашу сім’ю, можливо, від подій, які могли б нас дуже травмувати. Вдячна йому за те, що він своїм особистим прикладом показав, що означає бути людиною. Вдячна за те, що він пішов захищати. Він був дуже простим, але водночас — дуже сильним.

Але зараз ця невідомість дуже сильно розриває нам серце… І все болить.

Ціна нашої свободи — це обірвані людські життя. Моє серце не хоче вірити в смерть, але безжальна війна забирає найкращих, найсвідоміших. Я глибоко переконана, що кожен з нас зобов'язаний берегти в пам'яті історії тих, хто був поруч. Навіть маленька допомога, щиро надана від серця, вже є значним внеском.

Ми повинні знати обличчя тих, хто віддав своє життя, захищаючи нас. Знати героїв, які боролися за кожний клаптик нашої землі, за спокій наших міст, за наше майбутнє. У кожному воїні б'ється велике і відважне серце. Вони не просто солдати — вони є непохитною опорою для всієї нашої країни. Дехто вже став янголом-охоронцем на небесах, а дехто й досі мужньо стоїть на варті нашої землі.

Сумські