“Це була одна мить”. Розповідь пасажирки автобуса, яка вижила після ракетного удару по Сумах

15 квітня 2025 р. 20:41

15 квітня 2025 р. 20:41

Олена Ковтуненко — одна з пасажирів автобуса №62, що потрапив під російський удар у Сумах. Вранці 13 квітня жінка збиралася до чоловіка на дачу. Про події того дня вона розповіла кореспондентам Суспільного.

Пані Олена сіла в автобус близько 10:20, вже після першого вибуху. Разом із нею їхали багато людей, у тому числі жінка з маленькою дитиною. За кілька хвилин, коли автобус під’їжджав до корпусу Сумського університету, стався повторний ракетний удар. Далі — з її слів.

“Зараз вже минуло понад добу від того, що сталося. Я почала усвідомлювати, що це було справжнє пекло, армагеддон. Напевно, мене врятував янгол-охоронець. Може, я ще потрібна тут, маю ще виростити онуку. А, мабуть, в мене, як у кішки, — дев’ять життів ( посміхається крізь сльози – ред. ). Я тільки тепер почала розуміти, що саме трапилося. Вночі прокинулася — і злякалася, бо все згадалося знову. Коли це трапилось — навколо на кілька секунд настала тиша. Лише дим, гар — і запах крові”.

“Я кричала: “Дайте мені встати!”, а люди топталися по мені”

“Той день починався, як і зазвичай. Зайшла, купила води і сигарети — чоловік попросив. Чекала автобус, стояла он на цій зупинці. Поруч були люди, вони також чекали. І він ще не під’їхав, як раптом пролунав вибух. Ми всі пригнулися, злякалися. Під’їхав автобус, ми всі зайшли, і у когось почалася паніка: видно було дим десь неподалік, і ми почали телефонувати, з’ясовувати, що сталося.

Під’їхали до зупинки, що біля школи №4, підібрали людей. З нами була мама з дитинкою. Я пам’ятаю ту дівчинку. Вона щебетала, сиділа зі своєю мамою біля мене. Потім я бачила її по телевізору — усю в крові.

Ми вже наближалися до того перехрестя… Тут все і сталося. Мить — це була одна мить. Автобус різко зупинився. Я не пам’ятаю, якогось характерного звуку “прильоту”. Лише за кілька секунд – хаос, паніка. Люди кричать. Я впала на підлогу автобуса. Люди топталися по мені. Я кричала: “Дайте мені встати!”.

Прийшла до тями, коли якась жінка трясла мене за плече й казала: “Вставайте, вставайте!”. Якщо вона жива — дай їй Боже здоров’я! Я зібрала всі сили, вхопилася за поручень, спробувала піднятися. Це був просто жах.

“Я йшла на автопілоті. Казала людям: “Не ходіть туди, не ходіть…”

Мабуть, дзвонив телефон: я пам’ятаю вібрацію годинника на зап’ясті, але навколо — ніби глухота, страшна глухота. Здається, найбільше постраждали ті, хто сидів біля перших дверей. Ми були ближче до середини, на другому майданчику. Намагалися просуватися до третіх дверей.

Усе навколо — пісок, скло, уламки — все посипалося в автобус. Люди кричали. І я, скільки мала сил, “на карачках” повзла. Хлопці намагалися відкрити двері, але велике дерево лежало поруч, перекриваючи вихід. Вони змогли відчинити лише одну половинку дверей і ми почали вилазити. Хто міг — той вилазив. Не виходив, а саме вилазив. Проводи лежали на землі — я не знала, чи були вони під напругою. Поруч палала машина.

Хвилинами пізніше я проходила повз лавки, і там вже лежали люди… тіла. Люди підбігали. Я казала: “Не йдіть туди, там жахіття”. Машини зупинялися, пропонували допомогу: “Ми вас відвеземо”. Я відповіла: “Ні, я працюю тут, поруч, я дійду сама”. Йшла, як на автопілоті.

“Рани загояться, а шрам на серці залишиться”

Мене заспокоїли — дали заспокійливе, черговий водій відвіз мене до центральної міської лікарні. Там мені надали допомогу. Я казала: “Є люди з серйознішими пораненнями, з переломами рук, ніг, допомагайте їм!”. Мене оглянули, сказали, що все добре, зашивати нічого не треба, йдіть додому. І ми разом із донькою потихеньку пішли… Якби не та жінка, яка мене тормошила, не знаю, чим би все закінчилося. Я не могла встати — хтось на мені стояв чи лежав. Люди в паніці, кожен рятував себе. Напевно, мене врятувало ще й те, що я впала. Так, по мені потопталися, але це — дрібниці. Рани загояться. А от шрам на серці – залишиться.

Донька не могла мені додзвонитися, злякалася. Маленька онучка — теж, в неї був день народження 11 квітня. Ми тоді гуляли. А за два дні – усе це.

Знаєте, тепер, коли я бачу у вікно 62-й автобус — мені страшно… От просто страшно. Може, це тимчасове. Думаю, це мине з часом. Але зараз — страшно.

“Жити далі…”

Сьогодні прогулювалась… Аж серце крається. Я бачила в новинах: люди приносять на те місце іграшки, квіти… Я обійшла те місце. Бо, по-перше, туди не пускали. По-друге, туди не тягне. Але там загинули люди. І все одно хочеться їх якось вшанувати, постояти поруч. Але це, мабуть, буде пізніше. Не зараз. Бо зараз усе ще болить. Усе ще дуже живе. І треба це якось пережити.

Плани на майбутнє? Жити, виховувати онуків, садити розсаду — ті, хто запустив ці ракети, як-то кажуть, не дочекаються! Життя має тривати. Хоч і кажуть усі: “Виїжджайте”. Але ні. Поки — ні. Я вірю, що все буде добре. Все буде Україна. І ми будемо. Поки що — будемо тут”.

Внаслідок атаки РФ 13 квітня у Сумах загинули 35 людей. Війська РФ вдарили по центру міста ракетами із касетним спорядженням. У ГУР повідомили, що удари були ракетами “Іскандер-М”/KN-23″.

Слідчі Служби безпеки здійснюють досудове розслідування, повідомили Суспільному в пресслужбі СБУ 15 квітня. Кримінальне провадження триває за ч. 2 ст. 438 Кримінального кодексу України (воєнні злочини, які спричинили загибель людей).

Сумські